І отака жаска свобода — щастя?
КАЛІГУЛА (помалу перетискаючи рукою горло Кезонії). Будь певна, Кезоніє. Без неї я був би людиною вдоволеною. Завдяки ній я досягнув божистої прозірливості самітника. (Збуджується все дужче й дужче, помалу душачи Кезонію, яка не опирається. Руки в неї трохи підняті. Говорить, схилившись до її вуха.) Я живу, я вбиваю, утверджую п'янку всевладність руйнівника, перед якою сила творця скидається на блазнювання. Ось що таке — бути щасливим. Ось воно, щастя, нестерпне звільнення, всеосяжна зневага, кров та ненависть навколо мене, незрівнянне усамітнення людини, що може порядкувати всім своїм життям, безмірна радість безкарного вбивства, безжальна логіка, яка розчавлює людське життя (регоче), розчавлює тебе, Кезоніє, щоб досягти нарешті безвічної самотності, якої я прагну.
КЕЗОНІЯ (мляво пручаючись). Каю!
КАЛІГУЛА (все дужче й дужче збуджений). Ні, ні, тільки не розчулюватись. Треба завершити, бо час підганяє. Час підганяє, люба Кезоніє!
Кезонія хрипить. Калігула тягне її до ліжка, в яке вона падає. Знетямлено дивлячись на неї,
хрипким голосом. І ти теж була винна. Але вбивати — це не вихід.
Сцена 14
Калігула крутнувся й у нестямі підходить до дзеркала.
КАЛІГУЛА. Калігуло! Ти теж винний. Хіба не правда: трохи менше.
трохи більше! Та хто наважиться звинуватити мене у світі без суддів, де невинних немає. (В тяжкій тузі, притиснувшись до дзеркала.) Ти ж бачиш, що Гелікон не прийшов. Я не здобуду місяць. Але як гірко, коли причини й обов'язок спонукають тебе іти до завершення. Бо я боюся завершення. Брязкіт зброї. Це невинність готує свій тріумф. Чому я не на їхньому місці! Мені страшно. Як же гидко, зневажаючи інших, відчувати ту саму боязкість у душі, що й вони. Та це нічого не значить. Страх теж нетривкий. Я знов буду серед незмірної порожнечі, в якій угамовується серце. (Трохи відступає, знову підходить до дзеркала. Здається, ніби трохи заспокоївся. Говорить і далі, але тихішим і зосередженішим голосом.) Усе таке складне. І однак — усе просте. Якби я здобув місяць, якби задовольнився коханням, усе б змінилося. Але як угамувати оцю спрагу? Де знайти таке серце чи такого бога, що були б глибокі, як озеро? (Плачучи, стає навколішки.) І в цьому, і в іншому світі нема нічого, що я не зміг би зміряти своєю міркою. Проте я знаю, і ти знаєш теж (ллачучи, простягає руки до дзеркала): усе було б гаразд, якби мені пощастило здобути неможливе. Неможливе! Я шукав його на краю світу, на межах свого єства. Я простягав руки (кричить), я простягаю руки, а зустрічаю тебе, завжди ти був навпроти мене, і я скільки сили ненавидів тебе. Я не знайшов істинного шляху, ні до чого не прийшов. Моя свобода була неповна. Геліконе! Геліконе! Ні звуку, знову ні звуку. Ну що за тяжка ніч! Гелікон не прийде, ми винні довіку. А ця ніч тяжка, як людська скорбота.
За лаштунками чути брязкіт зброї й перешіптування.
ГЕЛІКОН (з'являється в глибині). Стережися, Каю! Стережися!
Невидима рука заколює Гелікона. Калігула підводиться, бере в руки ослін й, важко дихаючи, підходить до дзеркала. Оглядає себе, вдає, ніби стрибає вперед — його двійник у дзеркалі поривається назустріч—і, розмахуючись, кидає ослона.
КАЛІГУЛА (кричить). В історію, Калігуло, в історію!
Дзеркало розбивається, і водночас через усі двері входять озброєні заколотники. Калігула з божевільним реготом повертається до них обличчям. Старий Патрицій б'є його ззаду, Хереа просто в груди. Сміх Калігули обертається на судомні зойки. Б'ють усі.
Зойкнувши востаннє, хрипучи й сміючись, Калігула кричить: Я ще живий
Завіса