Падіння

Альбер Камю

Сторінка 6 з 17

Якщо я опікувався ближнім, то лише з поблажливості, без будь-якої принуки, і тому ще більше заслуговував на похвалу і міг піднестися ще вище в своїй любові до самого себе. Всі ці істини та деякі інші відкрились мені помалу після того пам'ятного вечора, про який я вже вам розповідав. Не зразу, ні, і спершу не дуже виразно. Спочатку треба було, щоб до мене вернулася пам'ять. Поступово я почав бачити ясніше, розібрався в тому, що знав. Раніше мені завжди полегшувала життя дивовижна здатність забувати. Я забував геть усе, і насамперед свої рішення. Війни, самогубства, любовні драми, людське убозтво — мене все це не обходило. Власне, я звертав увагу на всілякі лиха, але тільки поверхово, про людське око. Інколи я нібито палко переймався справою, геть чужою моєму повсякденному життю. Але, по суті, залишався до неї байдужим, крім тих випадків, коли хтось обмежував мою волю. Так, усе ковзало по поверхні моєї душі. Будьмо справедливі: траплялося, моя забудькуватість була похвальною. Ви, звісно, здибали людей, котрі через свою побожність повинні прощати і справді прощають усі кривди, але ніколи їх не забувають? Я ж не з такого тіста, аби прощати, але зрештою завжди забував їх. І кривдник, який гадав, що я ненавиджу його, дивом дивувався, побачивши, з якою щирою усмішкою я вітаю його. Тоді, залежно від своєї вдачі, він захоплювався величчю моєї душі або гордував мною за полохливість, і гадки не маючи, що причина куди простіша: я вже все забув, навіть його ім'я. Отже, моя великодушність пояснювалася тим самим природним ґанджем, що робив мене невдячним або байдужим до людей. Так я й жив день у день, і одне мав на думці: моє "я", моє "я", моє "я". День у день — жінки, день у день — шляхетні промови і блуд, буденний, як у собак, день у день одне й те саме — хоч плач; але щодня я був сповнений любові до себе і міцно стояв на ногах. Так спливало життя, дуже поверхове, все, сказати б, у словах, несправжнє. Стільки книжок, але Їх ледь перегорнуто, стільки приятелів, але їм навряд чи віддаєш бодай крихту серця, стільки жінок, але які скороми-нущі ці взаємини! Чого я тільки не виробляв з нудьги і в пошуках розваг! Жінки, живі люди йшли за мною, намагалися ухопитись за мене, але, на лихо, їм зовсім не таланило. На лихо для них. Адже я швидко їх забував. І завжди пам'ятав тільки про себе. Помалу до мене, одначе, вернулася пам'ять. Ні, я сам звернувся до неї, і тоді воскресли спогади, що довго чекали на мене. Але перш ніж розповісти про них, дозвольте, любий земляче, навести кілька прикладів (певен, вони вам стануть у пригоді), — прикладів тих відкриттів, що їх я зробив під час своїх пошуків. Якось я вів машину і на мить забарився натиснути на стартер, коли спалахнуло зелене світло: наші терплячі громадяни заходилися без упину сигналити мені в спину, і тут мені згадалася одна пригода, що сталася зі мною за таких самих обставин. Того разу мене випередив мотоцикліст, дрібний сухорлявий чоловічок в окулярах і штанях гольф. Випередив і зупинився якраз переді мною, виїхавши на червоне світло. Мотоцикліст вимкнув двигун, а двигун раптом заїло, і він марно намагався запустити його. Спалахнуло зелене світло, і я з незмінною моєю чемністю прошу мотоцикліста: "Відштовхніть, будь ласка, свою машину, дайте проїхати". А той чоловічок нервується, б'ється над своїм заглухлим мотором. І відповідає мені за всіма правилами паризької ґречності, щоб я забирався до дідька. Я наполягаю так само чемно, але вже з ноткою нетерплячки в голосі. Мене відразу ж попереджено, що зараз від мене й мокрого місця не лишиться. А позаду вже знову сурмлять клаксони. Тоді я твердим тоном прошу мотоцикліста триматися поштиво й згадати, що він заважає вуличному рухові. Дратівливий добродій, якому урвався терпець через зловісну впертість його мотора, заявив мені, що коли я бажаю дістати в пику, то він охоче відважить мені лящів. Таке хамство обурило мене, і я вийшов з машини, наміряючись нам'яти вуха недотепному лихословові. Я завжди мав себе не за полохливого (мало що думаєш про себе), я був на голову вищий за свого супротивника, й біцепси мене ніколи не підводили. І тепер я ще певний, що гору взяв би я, а не цей вишкребок. Але тільки-но я ступив на брук, одразу зібралась юрма, з неї вийшов якийсь тип, кинувся до мене й заявив, що я послідущий негідник і що він не дозволить мені вдарити людину, котра не може злізти з мотоцикла і тому — в невигідному проти мене становищі. Я обернувся до цього мушкетера, правду кажучи, навіть не побачив його. Не встиг я повернути голову, як тут оглушливо затріскотів мотоцикл, а мотоцикліст щосили зацідив мені в вухо. Перш ніж я збагнув, що сталося, він помчав геть. Розгубившись, я несамохіть підступив до мого д'Артаньяна, але тут почався відчайдушний концерт — позаду зібралася ціла валка машин. Знову блимнуло зелене світло. І тоді я, все ще розгублений, замість нам'яти чуба дурневі, який кинувся на мене, смиренно відступив у кабіну й поїхав, а дурень послав мені навздогін: "Що, маєш?" — І я не забув ще й досі про цю образу. Скажете, дріб'язкова пригода. Згоден. Але я довго не міг її забути — ось що важливо. Правда, я мав чим виправдатися. Хай я не дав одкоша, але в боягузтві мене винуватити годі.

Мене заскочено зненацька, на мене налетіли з двох боків, я розгубився, а тут іще клаксони зовсім збили мене з плигу. Проте я відчув себе таким нещасним, мені все здавалося, ніби я зробив щось ганебне. І все згадувалося, як я задкую до своєї машини, не давши відсічі, і мене проводжають глузливі погляди рбззяв, потішених моїм приниженням, тим більше, що я мав на собі елегантну ясно-синю пару. В вухах мені бриніло знову: "Що, маєш?" І ці слова, здавалось, я цілком заслужив. Словом, я сів у калюжу, прилюдно виставив себе боягузом. Правда, так склалися обставини, але ж обставини завжди бувають. Опісля я добре знав, що мені слід було зробити. Коротким боксерським ударом збити з ніг д'Ар-таньяна, скочити в машину, кинутися навздогін за тою печерицею, що вдарив мене, дістати його, притиснути ного мотоцикл до пішоходу, відтягти грубіяна вбік і дати йому заслуженого чосу. Безліч разів прокручував я в своїй уяві цей короткий фільм, з деякими варіантами, але нічого не вдієш — пізно! І мене кілька днів гризла ница лють. На тобі, знову дощ! Може, перечекаємо під цим ґанком? Чудової То про що я говорив? Ага, про гонор! І от, згадуючи про цю пригоду, я збагнув її значення. Просто, мої мрії не витримали перевірки дійсністю. Мені здавалося, що я людина повноцінна, що я завжди змушую публіку шанувати себе як особистість і як професіонала. Наполовину Сердан, наполовину де Голль, якщо хочете. Словом, я хотів бути першим у всьому. Тому я завжди величався, кокетував, показував більше фізичну спритність, ніж розумові здібності. Проте, мовчки стерпівши прилюдну образу, я вже не міг мати про себе колишню приємну думку. Аби я справді був поборником правди й розуму, як я собі уявляв, хіба мене зачепила б ця пригода, вже забута очевидцями? Я б тільки досадував на те, що спалахнув через дрібницю, а спалахнувши — не стримався, не погамував свого гніву. А натомість мені кортіло помститися кривдникові, зійтися з ним і перемогти. Певне, я й не поривався до того, щоб стати найрозумнішою і най-великодушнішою людиною в світі, а бажав одного: зробитися дужчим за всіх, хоча б і вдавшись для цього до найпри-мітивніших засобів. Але, щиро кажучи, кожен інтелігент (ви це добре знаєте) мріє зробитися гангстером і панувати над суспільством тільки брутальною силою. А що це не так легко, як можна уявити, начитавшись відповідних романів, то такі мрійники кидаються в політику і лізуть у найзапеклішу партію. Байдуже, якщо ми принизимо свій розум, зате допнемося до влади. Я відкрив у своїй душі солодкі мрії — стати гнобителем. Нарешті я дотямив, що стою на боці злочинців, на боці підсудних, бо їхні злочини не завдали мені шкоди, їхня вина запалювала моє красномовство, бо я не був їхньою жертвою. А коли б вони загрожували мені, я не тільки став би їхнім суддею, а навіть більше, я ладен був стати гнівливим можновладцем, проголосити їх поза законом, віддати їх на муки, кинути на коліна, потоптати. З такими бажаннями, мій любий співвітчизнику, важкувато вірити й далі в своє покликання слугувати правосуддю, боронити вдів і сиріт. Ач, як дощ припустив, отже, часу маємо доволі, і я, мабуть, зважуся розповісти вам про нове відкриття, зроблене слідом за цим, коли я покопався в своїй пам'яті. Дозвольте? Сядьмо тут на лаві, у сховку. Скільки вже сторіч голландці, попихкуючи люльками, бачать одне й те саме: як дощ поливає канали. Я збираюся розповісти вам доволі складну історію. Цього разу мова піде про жінку. До речі, у жінок я завжди мав успіх, навіть не дуже й упадаючи коло них. Не скажу, що я давав їм щастя або вони робили мене щасливим. Я мав успіх, та й годі. Я домагався свого майже завжди, коли мені цього хотілося. І уявіть собі, я здавався жінкам чарівним! Ви знаєте, що таке чар? Уміння відчути, що тобі кажуть "так", хоча ти ні про що не питав. Так і було в мене колись. Все це дивує? Не заперечуйте, годі-бо! При моїй теперішній фізіономії ваш подив цілком природний. Леле, з віком кожен набуває тієї подоби, якої заслуговує. А вже моя... Та однаково! Факт лишається фактом: свого часу мене вважали чарівним, і я тішився успіхом.

Я не мав жодного розрахунку, я захоплювався щиро чи майже щиро. Моє ставлення до жінок було цілком природне, невимушене. І, як то кажуть, легке. Я не вдавався до облесливості, хіба лише до тої, очевидної, впертої, що її жінки мають за честь для себе. Я їх любив — за висловом загальновживаним, тобто ніколи не любив жодної. Жінконенависництво мені завжди здавалося вульгарним, непристойним, і майже всіх жінок, котрих знав, я вважав кращими за себе. Однак, хоч я і ставив їх високо, а частіше користувався їхніми послугами, ніж слугував їм сам. Як тут щось зрозуміти? Бачте, справжнє кохання — річ виняткова, вона трапляється два-три рази на сторіччя. А в більшості випадків кохання — породження пихи або нудьги. Щодо мене, то я аж ніяк не був героєм "Португальської черниці". В мене зовсім не зашкарубла душа, а навпаки, душа, сповнена ніжності, і я легко плачу.

1 2 3 4 5 6 7