Падіння

Альбер Камю

Сторінка 5 з 17

Звідки він ішов? Нізвідки. Хіба що з води. Тієї миті я відчув, як у мене калатає серце. Повірте, в тому сміхові не було нічого таємничого — такий славний природний, майже дружній сміх, що все ставить на свої місця. Незабаром він зовсім замовк, я нічого більше не чув. Я повернув на набережну, подався вулицею Дофіни й купив зовсім не потрібні мені сигарети. Я був приголомшений, мені перехопило дух. Увечері я зателефонував приятелеві, але не застав його вдома. Хотів піти куди-небудь і раптом почув сміх під своїми вікнами. Я розчинив віконниці. Справді, на пішоході сміялись — якісь молодики весело реготали, збираючись розходитися. Я зачинив вікно, стенувши плечима, зрештою, мене чекала течка з судовою справою. Я пішов у ванну, випив склянку води. Побачив у дзеркалі своє обличчя, воно всміхалося, але усмішка здавалася мені якоюсь кривою. Прошу? Даруйте мені, я замислився. Завтра неодмінно побачимося знову. Завтра, авжеж. Ні-ні, сьогодні нема часу. Та ще й зі мною хоче порадитися отой ведмідь клишоногий. Гляньте на нього, цілком чесний хлопець, а поліція за своєю мерзенною звичкою весь час в'язне до нього. Кажете, в нього фізіономія вбивці? Годі-бо, така міна цілком природна при його фахові. Він справді нальотчик, і ви, звичайно, здивуєтесь, якщо я скажу, що він розуміється на мистецтві й перепродує картини. Кожен голландець знає смак у малярстві та в тюльпанах. Цьому чоловікові, дарма що він скромний з вигляду, приписують одну з найзухваліших крадіжок. Він украв картину. Яку саме? Я, мабуть, скажу. Не дивуйтеся з моєї обізнаності. Хоча я суддя на покуті, але я маю свого коника, свою енгрову скрипку: я юрисконсульт у цих славних людей. Я вивчив місцеві закони, і в мене з'явилася клієнтура в цьому кварталі, — тут не вимагають показувати диплом. Спершу мені було нелегко, але ж я викликаю в людей довіру — у мене такий приємний щирий сміх, такий міцний потиск руки, а то великі козирі. До того ж я їм допоміг у кількох заплутаних справах, узявшись до них не тільки задля зиску, а й з переконання. Адже якби сутенери та шахраї завжди і всюди не зазнавали кари, то так звані чесні люди мали б себе за геть невинних, любий пане. А по-моєму, стривайте, я вже підходжу до самої серцевини, саме цього і треба уникати. Інакше надто вже кумедно виходило б.

Справді, любий мій співвітчизнику, я вам вельми вдячний за вашу цікавість. От тільки в моїй історії нічого незвичайного нема. Якщо вже вона вам така цікава, врахуйте, що я пам'ятав про той сміх зовсім недовго — кілька днів, а потім забув про нього. Іноді мені здавалося, ніби я його чую десь у собі. Але звичайно я без будь-якого зусилля думав про інше. А втім, признаюсь, відтоді я й не потикався на паризькі набережні. Коли я проїздив там у таксі чи автобусом, усе в мені завмирало і я сторожко дослухався. Але ми спокійно поминали міст, ніколи нічого не ставалося, і я з полегкістю зітхав. Саме в ту пору мені чогось незду жалося. Нічого певного, просто якась пригніченість, а мій добрий настрій де й дівся. Я ходив до лікарів, вони приписували мені тонізуюче. Бувало, підбадьоришся, а потім знову розкиснеш. Жити стало невесело: коли серце щось гризе, то й з тіла спадаєш. Іноді мені здавалося, ніби я трохи розучився робити те, чого ніколи не вчився, але так добре вмів — жити. Так, ось тоді усе й почалося.

А знаєте, сьогодні ввечері я не в формі. Не клеїться в мене розповідь, їй-бо, язиком не владаю, і все красномовство вичерпалося. Певне, то через погоду. Якось важко дихається, повітря таке важке, просто давить на груди. А що як нам, любий співвітчизнику, пройтися містом? Не проти? Дякую. Погляньте, які гарні вечорами канали! Я люблю, коли потягне вітерець над цими затхлими водами, принесе запах листу, розмоклого в каналах, і могильний дух, що йде від човнів, навантажених квітами. Ні, ні, в моїй любові до цих пахощів немає нічого хворобливого, збоченого. Навпаки, я свідомо намагаюся звикнути до них. Щиро кажучи, я змушую себе милуватися на ці канали. Але над усе на світі я люблю Сіцілію, вона така прекрасна, коли стоїш на верхів'ї Етни, ще осяяній сонцем, а острів і море лежать під твоїми ногам. Ява теж гарна, але тільки в сезон пасатів. Так, замолоду я побував там. Словом, я люблю острови. Там легше царювати. Який пишний будинок, погляньте. А дві скульптури, що ви там бачите, то голови негрів-невільників. Будинок належав работорговцеві. О, в ті часи люди вели гру відкрито. Сміливі були ділки. Не бентежачись, заявляли: "Ось мій дім, я багатий, торгую рабами, продаю чорне м'ясо". Спробуйте уявити собі, це б хтось сьогодні прилюдно признався, що займається тихим промислом? Ото був би скандал! Чого б тільки, уявляю, не наговорили мої паризькі побратими! В цьому питанні вони непохитні, вони одразу б випустили два-три маніфести, а може, й більше! Поміркувавши, я теж приєднав би свій голос до їхнього хору. Рабство? Га, та ми, звісно, проти! Звісно, ми змушені запровадити його в своїх маєтках чи на фабриках — то звичайнісінька річ, але хвалитися такими ділами! Це вже неподобство! Авжеж, я добре знаю, без панування й рабства годі обійтися. Кожному з нас невільники потрібні, як повітря. Адже наказувати так само необхідно, як дихати. Хіба неправда? Навіть найбезталаннішому доводиться наказувати.

Навіть людина, яка стоїть на останньому щаблі соціальної ієрархії, має подружню чи батьківську владу. А якщо хто не одружений, то може наказувати своєму псові. Словом, найістотніше, аби ти міг гаркнути, а тобі не сміли огризнутись. "Батькові не смій суперечити". Ви знаєте цю вимогу? Чудне все-таки правило. Кому ж і суперечити в цьому світі, як не тому, кого ти любиш. Але в певному розумінні це слушне правило. Треба ж, аби за кимось лишалося останнє слово. А то ти скажеш слово, а тобі у відповідь два, так суперечка ніколи не дійде кінця. Зате вже влада різко урве будь-які суперечки. Далеко не відразу, але ми збагнули цю істину. Ви, певне, помітили, що наша бабуся-Європа почала нарешті філософувати так, як слід. Ми вже не кажемо, як за колишніх простодушних часів: "Я думаю так-то і так-то. Які у вас заперечення?" У нас тепер тверезі погляди. Діалог ми заступили спільними заявами: "Істина в тому-то и тому-то. Можете з нею не згоджуватися, мені байдуже. Але через кілька років утрутиться поліція і покаже вам, чия була слушність". Ах, люба наша плането! Все на ній тепер ясно. Ми одне одного знаємо і вже зрозуміли, на що кожен здатний. Ось стривайте, я наведу для прикладу себе, не змінюючи, однак, теми. Я завжди хотів, щоб мені прислуговували з усміхом. Якщо у прислуги смутний вираз, це псувало мені настрій. Звісно, вона мала право сумувати, але, гадав я, для неї самої ліпше було б, якби вона прислуговувала всміхаючись, а не плачучи. Хоча, власне, це було б ліпше не для неї, а для мене. Проте скажу, не хизуючись, моє міркування не було несосвітенною дурницею. І ще одне — я завжди відмовлявся обідати в китайських ресторанах. Чому? Бо в присутності білих азіати, коли вони мовчать, то часто прибирають зневажливого вигляду. Природно, зневажливий вираз зберігається в них і коли вони обслуговують нас за столиком. Ну як тоді поласувати курчам, а головне, як думати, дивлячись на них, що ми вищі за жовтошкірих.

Отож скажу по щирості, рабство, а надто рабство усміхнене, просто необхідне. Але ми повинні приховувати ного. А що нам годі обійтися без рабів, то чи не краще називати їх вільними людьми? По-перше, з принципу, а по-друге, щоб не оздоблювати рабів. Повинні ж ми їм якось компенсувати, правда? Тоді вони завжди усміхатимуться, і в нас буде спокійно на душі. А інакше нам стане непереливки: почнемо копирсатися в собі, шаленіти від клятих роздумів, навіть можемо зробитися скромними — всього можна сподіватися. Тому ніякої показухи. Нахабна вивіска з головами негрів просто ганьбаї Справді, якщо кожен почне говорити щиро, розкривши свої справжні заняття, свою особу, ніхто одне одному в очі не гляне! Уявіть собі таку візитну картку: "Дюпон — філософ і страхополох", або "жмикрут і християнин", або "гуманіст і перелюбник" — називайся, як хочеш, будь ласка. Та це ж було б суще пекло! Авжеж, у пеклі так і має бути: вулиці з вивісками, і годі щось довести. Ярлик начеплено раз і назавжди. їй-Богу, раджу вам, любий земляче, подумати трошки, який буде ваш ярлик? Мовчите? Ну нічого, потім відповісте. Принаймні я свій ярлик знаю: "Дволикий. Чарівний Янус". Угорі гасло: "Не йміть йому віри". А на візитних картках буде видрукувано: "Жан-Батіст Кламанс, лицедій". Знаєте, невдовзі після того вечора, про який я розповідав, з'явилось, як я помітив, щось нове у моєму поводженні. Розлучаючись з іще одним сліпцем на пішоході, до якого я допоміг йому дістатися, я на прощання скинув капелюха і вклонився сліпцеві. Той уклін, очевидно, призначався не для сліпця — адже той не міг мене бачити. Тоді ж для кого? Для публіки. Роль зіграно, актор уклоняється. Непогано, га? А якось, у ту ж таки пору, власникові автомобіля, який дякував мені за допомогу після аварії, я відповів, що ніхто інший не доклав би стільки зусиль. Зрозуміло, я хотів сказати: "Кожен на моєму місці". Через ту лиховісну обмовку серце мені стис-лось. Адже я вирізнявся, на думку всіх, неперевершеною скромністю.

А насправді, каюся, мій земляче, я завжди як не лусну, бувало, з пихи. "Я", "я", "я" — ото рефрен мого життя, він бринів у кожному моєму слові. Тільки-но я розтуляв рота, як одразу хвалився. І хвалився з неперевершеною скромністю, тут таки я був мастак. Правда, я завжди жив вільно і відчував свою силу. Та ще й був зовсім вільний від зобов'язань перед іншими людьми з тої простої причини, що я істота небуденна і неповторна. Бачте, я завжди мав себе за най-мудрішу людину, до того ж наділену досконалішими органами чуття: наприклад, я чудово стріляв, прекрасно водив машину, був найкращим коханцем. Навіть там, де легко було переконатися, що я відставав від інших, скажімо, на тенісному корті, бо в теніс я грав пересічно, але примудрявся переконати себе, що аби я мав час на тренування, то змагався б із чемпіонами. Свою перевагу я вважав за безперечну, тому тримався самовдоволено й безжурно.

1 2 3 4 5 6 7