Ліон Спрег де Камп
Екзальтований
Схожий на лелеку чоловік із сивою цапиною борідкою перемішав на столі дванадцять чорних детальок. — Спробуй ще раз, — сказав він.
Студент зітхнув. — Гаразд, професор Метьюен. — Він кинув похмурий погляд на Джоні Блека, який сидів навпроти нього, тримаючи пазур на кнопці секундоміру. Джоні неупереджено подивився на нього крізь окуляри, начеплені на морду, порослу жовтуватою вовною.
— Почали, — вимовив Айра Метьюен. Джоні натиснув на кнопку.
Студент розпочав другу спробу. Дванадцять детальок були тривимірною головоломкою для складання; а складені разом мали би створити куб. Зараз куб був розпилений по неправильних ламаних лініях, тому скласти дванадцять шматочків воєдино було не так-то просто.
Студент перебирав детальки, по черзі підганяючи їх до тієї, яку тримав у руці. Цокав секундомір. За чотири хвилини йому вдалося скласти майже всі, але одна все-таки лишилась на самоті. Цей кутовий шматочок просто не міг ввійти в те місце, яке залишилося. Студент покрутив його в пальцях і спробував заштовхнути всередину. Потім уважно оглянув і спробував знову, але невідповідність залишилася.
Студент здався. — В чому тут фокус? — запитав він. Метьюен перевернув детальку. Вона ввійшла.
— От чорт! — пробурмотів студент. — Я б і сам здогадався, якби тут не було Джоні.
Замість обурення на морді Джоні з'явився ведмежий еквівалент посмішки. Метьюен поцікавився в студента, чому він так вважає.
— Він мене якимось чином відволікає. Я ж знаю, що він дружелюбний і так далі, але... справа от в чому. Я поступив в Єльский університет, щоб стати психологом. Чув про піддослідних тварин, ну, мавпи там, ведмеді та інші. А от тут приходжу я сюди, а ведмідь проводить досліди на МЕНІ. Аж неймовірно дратує.
— От і добре, — сказав Метьюен. — Саме те, що ми хотіли. Ми вивчаємо не сам тест із головоломкою, а ефект присутності Джоні на тих, хто його виконує. Хочемо встановити рівень дратуючого впливу Джоні — його здатність дратувати людей. А заодно і вплив багатьох інших дратуючих факторів, таких як різні звуки і запахи. Я тобі про це не казав, інакше б це вплинуло на вірогідність результату.
— Зрозумів. Але чи я заробив свої п'ять доларів?
— Звичайно. До побачення, Кітчел. Ходімо, Джоні, у нас залишилося обмаль часу, тільки-но встигнемо дійти до аудиторії. Приберемо тут потім.
Коли вони вийшли з кабінету Метьюена, Джоні запитав: Послухайте, бос, почуваєте вже який-небудь ефект?
— Ані найменшого, — відповів Метьюен. — Думаю, що моя початкова теорія була правильна, і що електричний опір проміжків між людськими нейронами понизити вже не можна, тому здійснена людині ін'єкція "препарату Метьюена" не дасть помітного ефекту. Дуже шкода, Джоні, але боюся, що твій бос не стане генієм, спробувавши на собі власний препарат.
Засіб Метьюена підвищив розумність Джоні від рівня нормального бурого ведмедя до рівня людини — або, якщо точніше, до її ведмежого еквівалента. Воно дозволило йому домогтися вражаючих успіхів на Віргінських островах і в зоопарку Централ-Парку. Воно подіяло і на деяких інших тварин у згаданому зоопарку, але результати виявилися вартими лише жалю.
— Шерр, — прорикав Джоні з урсо-американським акцентом, по-моєму, не варрто шитати лекшію жараж, пррепаррат шше діє. А рраптом...
Але вони вже прийшли. В аудиторії сиділо лише з півдюжини загартованих старшокурсників, на яких відволікаючий фактор, уособлюваний Джоні, навряд чи міг сильно подіяти.
x x x
Айра Метьюен був кепським лектором. Він вставляв у промову занадто багато "е-е" і "хм-м" і частенько починав бурмотіти собі під ніс. Крім того, лекція по психобіології була оглядова, охоплювались нею в основному елементарні речі, а Джоні знався в темі набагато краще, ніж студенти. Тому він налаштувався на споглядання цвинтаря, який виднівся у вікні, і на меланхолійні міркування про швидкоплинність відведеного його виду життєвого строку в порівнянні з людським.
— Ой!
Спина Р. Г. Уімпуса, бакалавра наук випуску 68-го року, ривком перетворилася зі звичайної для неї байдужної дуги в тремтячу криву умовного рефлексу, а очі широко розкрилися в німому здивуванні.
Метьюен говорив: — ...після чого було виявлено, що... е-е... параліч, який настає після висічення відповідної моторної зони кори, продовжується набагато довше серед Simiidae, ніж серед інших катарінових приматів, і що він триває серед них довше, ніж серед інших носатих мавп... Містер Уімпус?
— Нічого, — витиснув Уімпус. — Вибачте.
— ...і що носаті мавпи, в свою чергу, страждають довше, ніж лемуроїди і тарсіоїди. Коли ж...
— Ай!
Ще один студент різко випрямився. Поки Метьюен стояв з відкритим на півслові ротом, третій студент підняв з підлоги маленький предмет і протягнув його професору.
— Однак, джентльмени, — вимовив Метьюен, — я думав, що ви вже переросли такі розваги, як стрілянина гумками один в одного. Отже, як я вже говорив, коли...
Уімпус знову скрикнув і підскочив. Він озирнувся навколо. Метьюен знову спробував продовжити лекцію, але в міру того, як гумки, які вилітали невідомо звідки, продовжували вражати вуха і шиї слухачів, дисципліна в аудиторії стала швидко танути просто на очах, подібно до шматочка цукру в чашці слабкого чаю.
Джоні начепив окуляри і почав вдивлятися в далекий кут аудиторії, але у виявленні джерела гумок він виявився не вдаліший від інших.
Тоді він сповз зі стільця і дошкандибав до вимикача. Денне світло, яке проникало у вікна, залишало в тіні задні ряди аудиторії. Як тільки спалахнули лампи, всі відразу побачили джерело літаючих гумок. Двоє студентів поставили невелику дерев'яну скриньку на полицю біля проектора.
Вона негучно дзижчала і кожні кілька секунд випльовувала гумку. Її перенесли на стіл Метьюена і розкрили. Очам глядачів відкрився складний механізм, створений з деталей двох будильників і набору виструганих вручну важільців і кулачків.
— Ну й ну, — сказав Метьюен. — Воістину геніальна конструкція, чи не так?
Машина клацнула і зупинилася. Поки вони її розглядали, задзеленчав дзвоник.
Метьюен визирнув у вікно. Випогоджувався вересневий дощ. Айра Метьюен натягнув плащ, калоші і взяв з кутка парасольку. Капелюха він не носив. Він вийшов і попрямував вниз по Проспекту Стріт; позаду клишаво йшов Джоні.
— Ей! — привітала їх повна молода людина, якій явно пішла б на користь стрижка. — Для нас є якісь новини, професор Метьюен?
— Боюся, що ні, Брюс, — відгукнувся Метьюен, — якщо тільки не враховувати гігантську мишу у Форда.
— Що? Яка ще гігантська миша?
— Доктор Форд методом ортогональної мутації вивів трьохсотфунтову мишу. Правда, йому довелося змінити її морфологічні характеристики...
— Її ЩО?
— Простіше кажучи, зовнішність. Довелося переробити її так, щоб миша змогла жити...
— Де? Де вона?
— У лабораторіях Осборна. Якщо... — Але Брюс Інглхарт вже мчався до пагорба, де стояли будинки наукового містечка. — Оскільки війни нема, — продовжив Метьюен, — а Нью-Хевен продовжує залишатися таким же нудним містом, яким він був завжди, то їм, як мені здається, доводиться приходити за новинами до нас. Підемо, Джоні. З віком я став балакучий.
Собака, що пробігав повз, вгледівши Джоні, ледь не збожеволів від гавкоту і виття. Джоні не звернув на нього уваги. Вони ввійшли у Вудбрідж Хол.
Доктор Уендел Кук, президент Єльського університету, прийняв Метьюена відразу. Не допущений у святу святих Джоні підійшов до секретарки президента. Він встав і поклав лапи їй на стіл. Потім "зробив" до неї оченята — ви повинні самі побачити ведмедя, що "робить оченята", щоб зрозуміти, як це відбувається — і запитав: — Як щодо того шамого, милошка?
Міс Прескот, у якій з першого погляду можна було розпізнати стару діву з Бостона, посміхнулася йому у відповідь. Звичайно, Джоні. Почекай трохи. — Вона закінчила друкувати лист, висунула шухляду столу і дістала томик Хехта "Фантазіус Маларе", який простягнула Джоні. Той влігся на підлогу, поправив окуляри і почав читати.
Через якийсь час він подивився на неї і сказав: — Мішш Прешкот, я прошитав вше половину, але до ших пірр не шбагну, шому шю рріш ввашають непрристойною. Чи могли б ви дати мені СПРРАВШНЮ книгу?
— Але справді, Джоні, ти ж знаєш, що в мене тут не порнографічна крамничка. Багато людей вважають і це досить сильним.
Джоні зітхнув. — Людей шбудшують такі шмішні рреші...
x x x
Тим часом Метьюен усамітнився разом з Куком і Далрімплом на одній з нескінченних конференцій, які не вирішують будь-чого. Р. Хенсом Далрімпл, який збирався зробити університету пожертвування, був схожий на статую, яку скульптор так і не спромігся остаточно обробити. Єдиною емоцією, яку допускав на своє обличчя "сталевий голова", була єхидна і таємнича посмішка. У Кука і Метьюена було таке почуття, що він водить їх як риб, пійманих на повідець з банкнот Федерального Резерву США. Справа була зовсім не в небажанні розлучатися зі знехтуваними грошима, а в тому, що він насолоджувався відчуттям влади над університетськими розумниками. Сучасні ж реалісти не повинні виходити із себе і радити Крезу, як йому чинити з його багатством. Треба говорити: "Так, містер Далрімпл. Звичайно, це ДІЙСНО чудова пропозиція, містер Далрімпл! І як це ми самі до неї не додумалися?". Кук і Метьюен вже давно й вміло грали в подібні ігри. Метьюен, хоча і вважав Уендела Кука бундючним віслюком, але захоплювався його здібностями в царині витягування пожертвувань. Зрештою, хіба не був Єльський університет названий ім'ям купця, який відійшов від справ і пожертвував на його заснування 562 фунти і 12 шилінгів?
— Послухайте, доктор Кук, — запропонував Далрімпл, — а чому б вам для зміни оточення не сходити зі мною на ленч до "Тафта"? І вам теж, професор Метьюен.
Академіки промурмотали про свою вдячність за запрошення і натягнули калоші. Виходячи з приймальні, Далрімпл зупинився і почухав Джоні за вухами. Джоні відклав книгу так, щоб не було видно назву на обкладинці, і ледве втримався, щоб не хапнути сталеву людину за руку. Далрімпл був просто в гарному настрої, але Джоні не любив людей, які дозволяли собі стосовно нього подібні вільності.
Трохи пізніше три людини і ведмідь йшли вниз по Коледж Стріт. Час від часу Кук зупинявся, і не звертаючи уваги на дощик, який продовжував мрячити, заученими жестами вказував на один з елементів надзвичайного суфле з георґіанської і псевдоготичної архітектури і щось розповідав і пояснював.