Ежен Йонеско
Стільці
Трагічний фарс
З французької переклали Оксана Коломієць та Лариса Шевченко
ДІЙОВІ ОСОБИ:
СТАРИЙ — 95 років.
СТАРА — 94 роки.
ПРОМОВЕЦЬ — 45–50 років.
Багато інших дійових осіб.
Круглі стіни із заглибленням посередині. Кімната позбавлена будь-яких прикрас. Справа, починаючи від авансцени, — троє дверей. Далі вікно з табуретом перед ним; далі ще двері. Вглибині — великі парадні двостулкові двері. Двоє інших дверей, одні навпроти одних, обрамовують їх. Вони майже приховані від очей глядачів. Ліворуч, також починаючи від авансцени, — троє дверей. Вікно з табуретом — саме навпроти вікна з правого боку. Далі чорна дошка і підвищення. Втім, декорації краще розглядати за планом.
1 — великі двостулкові двері в глибині сцени.
2, 3, 4, 5 — бокові двері праворуч.
6, 7, 8 — бокові двері ліворуч.
9, 10 — двері, сховані у заглибленні.
11 — підвищення і чорна дошка.
12, 13 — вікна з табуретами ліворуч і праворуч.
14 — порожні стільці,
ххх — прохід за кулісами.
На першому плані сцени два стільці поруч. Під стелею — гасова лампа.
Завіса піднімається. Напівтемрява. Стоячи на табуреті, Старий вихиляється з вікна ліворуч. Стара запалює гасову лампу. Спалахує зелене світло. Стара тягне чоловіка за рукав.
СТАРА. Ну ж бо, серденько, зачини вікно. Гнила вода смердить, та ще комашня залітає.
СТАРИЙ. Дай мені спокій!
СТАРА. Годі, годі, серденько, сідай. Не вихиляйся з вікна, бо у воду шубовснеш. Ти ж знаєш, що сталося з Франциском І. Треба бути обережнішим.
СТАРИЙ. Знову приклади з історії! Гівнулько моя, я вже втомився від французької історії. Я хочу дивитися: човни — ніби плями на воді під сонцем.
СТАРА. Ти не можеш їх бачити. Сонця немає, зараз ніч, серденько.
СТАРИЙ. Залишаються тіні від них.
Він дуже сильно вихиляється з вікна.
СТАРА (щосили тягнучи його). О, ти лякаєш мене, серденько… Сідай же, однаково ти не побачиш, як вони прибувають. І не намагайся. Ніч на дворі.
Старий неохоче дозволяє себе стягти з табурета.
СТАРИЙ. Я хотів би подивитись, я так люблю дивитись на воду.
СТАРА. Як можна, серденько?.. Мені від цього голова йде обертом. О, цей будинок, цей острів, я не можу до них звикнути. Все оточене водою… вода з-під вікон аж до обрію…
Стара тягне Старого до двох стільців на передньому плані. Цілком природно Старий сідає їй на коліна.
СТАРИЙ. Шоста година вечора… вже ніч. Пригадуєш, колись було не так, о дев'ятій годині ще було світло, і о десятій, і опівночі.
СТАРА. Твоя правда, ну й пам'ять!
СТАРИЙ. Все дуже змінилося.
СТАРА. Чому ж це, як ти гадаєш?
СТАРИЙ. Не знаю, Семірамі, моя гівнульо. Можливо тому, що чим далі йдеш, тим глибше занурюєшся. А все через те, що Земля обертається, обертається, обертається…
СТАРА. Обертається, обертається, моє серденько… (Тиша.) О! Так, ти, безперечно, великий вчений. Ти, серденько, дуже обдарований. Ти міг би стати першим серед президентів, першим серед королів, навіть першим серед лікарів, навіть серед маршалів, якби побажав, якби був хоч трохи честолюбним…
СТАРИЙ. Ну й до чого все воно нам? Краще ми не прожили б… Зрештою, ми маємо становище в суспільстві, хоч там як, я — маршал будинку, адже я швейцар.
СТАРА (пестить Старого, як пестять дитину). Серденько моє, крихітко моя…
СТАРИЙ. Я дуже нудьгую.
СТАРА. Ти був веселіший, коли дивився на воду… — А ти удай кого-небудь задля нашої розваги, як минулого вечора.
СТАРИЙ. Сама удай кого-небудь, сьогодні твоя черга.
СТАРА. Ні, твоя.
СТАРИЙ. Твоя!
СТАРА. Твоя!
СТАРИЙ. Твоя!
СТАРА. Твоя!
СТАРИЙ. Пий свій чай, Семірамі.
Чаю, вочевидь, немає.
СТАРА. Ну тоді удай місяць лютий.
СТАРИЙ. Я не люблю геть усі місяці.
СТАРА. Але ж тепер ми не маємо нічого іншого. Ну ж бо, для моєї втіхи…
СТАРИЙ. Ну дивись, ось місяць лютий…
Він чеше голову, як Стан Лорель.
СТАРА (сміючись і аплодуючи). Так, саме так, дякую, дякую! Ти такий чарівний, моє серденько! (Цілує його.) О, ти дуже обдарований, ти міг би стати принаймні першим серед маршалів, коли б побажав.
СТАРИЙ. Я швейцар, маршал будинку.
Мовчання.
СТАРА. Розкажи мені ту історію, ти знаєш, історію: і тоді засміялися…
СТАРИЙ. Ще? З мене досить цієї історії… Тоді засміялися? Знову її… Ти завжди просиш мене про одне й те саме!.. "Тоді засміялися…" Це одноманітно… Ось уже сімдесята п'ять років, як ми побралися, і кожного вечора, абсолютно кожного вечора ти примушуєш мене розповідати одну й ту саму історію, зображувати тих самих людей, ті ж самі місця… завжди одне й те саме… Поговоримо про щось інше…
СТАРА. Я не втомлююсь від цього, серденько… Це твоє життя, і воно мене захоплює.
СТАРИЙ. Ти знаєш його напам'ять.
СТАРА. Я забуваю тієї ж миті… Кожного вечора сприймаю все як уперше. Саме так, моє серденько, я роблю це навмисно, я ковтаю проносне… Для тебе, моє серденько, кожного вечора я стаю новою. Починай, прошу тебе!
СТАРИЙ. Якщо ти хочеш.
СТАРА. Ну, прошу, розповідай свою історію. Бо ж вона й моя історія, все твоє належить також і мені. Тоді ви при…
СТАРИЙ. Тоді ми при… моя гівнульо…
СТАРА. Тоді ми при… моє серденько…
СТАРИЙ. Тоді ми прибули до великих грат. Ми промокли до рубця, промерзли до кісток, бувши протягом годин, днів, ночей, тижнів…
СТАРА. Місяців…
СТАРИЙ. Під дощем… Ми тремтіли вухами, ногами, колінами, носами, зубами… З того часу минуло вісімдесят років… Нам не дозволяли ввійти! Принаймні вони могли відчинити хоч хвіртку садка…
Мовчання.
СТАРА. В садку трава була мокра.
СТАРИЙ. Була стежка, що вела до невеличкого майдану, посередині — сільська церква… Де було те село, ти пам'ятаєш?
СТАРА. Ні, моє серденько, я нічого вже не знаю.
СТАРИЙ. Як ми туди потрапили? Де дорога? Гадаю, та місцевість називалася Париж…
СТАРА. Парижа ніколи не існувало, мій маленький.
СТАРИЙ. Це місце існувало, адже воно провалилося… Це було світле місто, бо воно згасло, згасло — з того часу минуло ось уже чотириста тисяч років… І від нього нічого сьогодні не лишилося, крім пісні.
СТАРА. Справжньої пісні? Це цікаво. Якої пісні?
СТАРИЙ. Колискової, такої собі алегорії: "Париж залишається Парижем".
СТАРА. Ви йшли туди через сад? Це далеко?
СТАРИЙ (мрійливо, безнадійно). Пісня?.. Дощ?..
СТАРА. Ти дуже обдарований. Коли б тобі хоч трохи амбіцій, ти міг би бути першим серед королів, першим серед маршалів, серед журналістів, акторів… Все це, на жаль, у ямі… У великій чорній ямі… У чорній ямі, я тобі кажу.
Мовчання.
СТАРИЙ. Тоді ми при…
СТАРА. Ну, давай по порядку… Розповідай…
Стара починає сміятися, тихенько, наче недоумкувата, потім дедалі голосніше, вибухами реготу. Старий також заходиться сміхом.
СТАРИЙ. Тоді ми засміялися, аж у нас заболіли животи, випадок був надто смішний… Сміхотун заліз у живіт, живіт голий, у сміхотуна був живіт… він мав валізу, повну сміху… сміх розсипався по землі… сміхотун також на землі, земляний живіт… тоді ми засміялися, засміялися, засміялися, кумедний живіт, голий від сміху, валіза, випадок з болем від сміху стрімголов, голий від сміху живіт, тоді ми зареготали, тоді сміхотун прийшов зовсім голий, ми засміялися…
СТАРА (сміючись). Тоді ми засміялися із сміхотуна, він приповз зовсім голий, ми засміялися, валіза, валіза сміху, сміх у животі…
СТАРІ (разом, сміючись). Ну й засміялися! При… при… О! О! Посміховисько з голим животом… зі сміхом примчало… (Дослухаються.) Ну ми… голий живіт… валіза… (Потроху вгамовуються.) Ми за… засмі… засміялися…
СТАРА. Отже, то був твій уславлений Париж.
СТАРИЙ. Краще не скажеш.
СТАРА. О, ти такий, моє серденько, такий… О, такий, ти знаєш, такий… Ти міг би стати кимось у житті, кимось набагато значнішим, ніж швейцар.
СТАРИЙ. Будьмо скромними, задовольняймося малим…
СТАРА. Може, ти занапастив своє покликання?
СТАРИЙ (раптом плаче). Я його занапастив, я його зламав, а-а-а, мамо, де ти… де ти, мамо? Пхи-пхи, я сирота. (Стогне.) Сирота, сиро…
СТАРА. Я з тобою. Чого ти боїшся?
СТАРИЙ. Ні, Семірамі, моя гівнульо, ти не моя мама… Сирота… Сиро… Хто мене захищатиме?
СТАРА. Але ж я тут, моє серденько!
СТАРИЙ. Це не те саме… Я хочу маму… ти не моя мама…
СТАРА (пестячи його). Ти краєш моє серце, не плач, мій маленький.
СТАРИЙ. У-у-у, дай мені спокій. Я зовсім кволий… мені боляче… Моє покликання завдає мені болю, воно розбилося.
СТАРА. Заспокойся.
СТАРИЙ (ридаючи з широко роззявленим, як у дитини, ротом). Я сирота… сиро…
СТАРА (пестить його, намагаючись заспокоїти). Моя сирітко, моє серденько… Ти краєш мені серце, сирітко… (Колише Старого, який хвилину тому сів їй на коліна.)
СТАРИЙ (ридає). У-у-у, моя мама! Де моя мама? В мене немає більше мами…
СТАРА. Я твоя дружина, отже, зараз я — твоя мама.
СТАРИЙ (поступаючись помалу). Це неправда, я сирота, у-у-у…
СТАРА (все ще колишучи його). Мій малесенький, сирото, сирітко, сирітонько, сиротинко, сирото…
СТАРИЙ (усе ще набурмосений, дозволяючи себе умовити). Ні… Я не хочу… я не хо…
СТАРА (наспівує). Сирота-ля-ля, сирітка-ля-ля, сирітонька-ля, сиротинка-ля…
СТАРИЙ. Ні… ні…
СТАРА (грає так само). Ля-ля, лю-ля, лі-лі-сирітка, ля-ля-сиротинонька.
СТАРИЙ (сопе, поступово заспокоюючись). Де вона, моя мама?
СТАРА. На квітучому небі… Вона чує тебе, вона бачить тебе між квітів. Не плач, бо змусиш заплакати її.
СТАРИЙ. Це теж неправда-а-а… Вона не бачить мене… Вона не чує мене… Я сирота на цьому світі, ти не моя мама… (Майже заспокоївся).
СТАРА. Ну ж бо, заспокойся, не доводь себе до плачу. Ти маєш неабиякі чесноти, мій маленький маршале. Витри сльози, увечері повинні прийти запрошені. Не варто, щоб тебе бачили отаким от… Нічого не втрачено, нічого не загублено, ти їм скажеш усе, ти поясниш, що маєш послання… Ти завжди твердив, що скажеш це… Треба жити, треба боротися заради свого послання…
СТАРИЙ. Маєш рацію, у мене є послання. Я борюсь… Маю щось таке… послання, яке мушу передати людству…
СТАРА. Людству, моє серденько, людству твоє послання!
СТАРИЙ. Авжеж… авжеж…
СТАРА (витирає Старому носа, витирає сльози). Так, ти мужчина, солдат, унтер-офіцер…
СТАРИЙ (злізає з колін Старої і, схвильований, міряє сцену маленькими кроками). Я не такий, як інші, у мене в житті є ідеал. Можливо, як ти кажеш, я обдарований, я талановитий, але мені не щастить. Я був взірцевим унтер-офіцером, завжди був на висоті становища, здається, достатньо…
СТАРА. Тільки не для тебе.