Орсо

Генрик Сенкевич

Сторінка 3 з 4

Він розраховував на crowded house[5], але без гальорки crowded house не могло бути, тому директор жадав, щоб у всіх індіанців була тільки одна спина і щоб він перед усім Анагеймом міг дати на тій спині концерт.

В такому настрої маестро й заходить у цирк і, побачивши коло бар'єра знудьгованого коня, ладен лопнути від злості. Де ж Орсо і Дженні? Приставивши до лоба долоню, щоб світло не сліпило очей, директор вглядається в глибину цирку й незабаром у світляній смузі бачить Орсо і Дженні, що стоїть перед атлетом навколішках, спершись ліктями на його коліна.

Побачивши таку картину, директор ляскає кінцем бича по землі:

— Орсо!

Коли б над головами дітей ударив грім, він не так вразив би їх. Орсо зривається на рівні ноги й починає спускатись донизу ходою тварини, що йде на поклик господаря; за ним, хапаючись за лавки, ступає Дженні з широко розплющеними від жаху очима.

Зійшовши на арену, Орсо спиняється коло бар'єра, похмурий і мовчазний. Тьмяне світло, що падає зверху, освітлює його геркулесівський тулуб на коротких ногах.

— Ближче! — хрипким голосом гукає директор, а кінець опущеного бича зловісно ворушиться на піску, немов хвіст тигра, що чигає в засідці на жертву.

Орсо підступає на кілька кроків, і вони деякий час дивляться один одному в вічі. У директора вигляд справжнього приборкувача, який увійшов у клітку хижого звіра й заміряється його вдарити, але в той же час пильно за ним стежить.

Проте лють перемагає в ньому обережність. Йоґо тонкі ноги у високих чоботях для верхової їзди аж підстрибують на місці від шалу. Зрештою, може, не тільки бездіяльність Орсо та Дженні викликає його гнів?

Зверху, стоячи між лавками, на них дивиться Дженні, наче сарна на двох леопардів.

— Hoodlumie[6], гицлю, бездомний пес! — шепоче директор.

Бич блискавично описав коло, свиснув, засичав, ударив. Орсо стиха заскавучав і ступив крок наперед, але другий удар спинив, його; потім розлігся третій, четвертий, десятий. Концерт розпочався, хоч глядачів іще не було. Піднята рука великого артиста майже не рухалась, крутилася лише кисть, немов деталь якоїсь машини, насаджена на вал, і за кожним її обертом ляскав бич по тілі Орсо. Здавалося, що бич, а власне, його жалкий кінчик, заповнив увесь простір між атлетом і директором, який, поступово розпалюючись, прийшов у справжній екстаз. Маестро прямо-таки імпровізував. Кінець бича, розтинаючи повітря, вже двічі залишив на шиї атлета криваві смуги, які увечері мала приховати пудра.

Орсо нарешті перестав скавучати, але за кожним ударом ступав крок наперед, а директор — крок назад. Так вони обійшли всю арену. Потім директор позадкував з арени, як приборкувач з клітки дикого звіра, і зник у дверях стайні... Зовсім як приборкувач.

Та в останню мить він побачив Дженні.

— На коня! — крикнув він.— 3 тобою я поквитаюсь опісля!

Ще не завмерли останні слова, як біла спідничка мигнула в повітрі і Дженні, мов мавпочка, скочила на спину коня. Директор зник за завісою, а кінь почав галопом скакати по колу, часом гупаючи копитом об бар'єр.

— Гоп! Гоп! — тоненьким голосом вигукувала Дженні, але в цьому "гоп! гоп!" чулися ридання. Кінь скакав усе прудкіше, гупаючи копитами і все більше нахиляючись в один бік. Стоячи на сідлі міцно стуленими ніжками, дівчинка, здавалось, ледве торкалась його пальцями. Рожеві голі рученята різко змахували, втримуючи рівновагу; волосся і газова спідничка летіли за її легкою постаттю, схожою на птицю, що кружляє в повітрі.

— Гоп! Гоп! — усе нагукувала дівчинка. А сльози заливали їй очі, і вона мусила задирати голову, аби щось бачити. Швидкий біг коня зовсім запаморочив її: ряди лавок, що здіймалися вгору, стіни, арена закрутилися навколо неї. Вона похитнулась раз, другий і нарешті впала на руки Орсо.

— Орсо! Ой, бідний Орсо! — хлипала дівчинка.

— Що з тобою, Джі? — шепотів хлопець.— Чого ти плачеш? Не плач, Джі! Мені не дуже болить, їй-бо, не дуже.

Дженні закинула обидві руки йому на шию й почала цілувати в щоки. Від хвилювання вона тремтіла всім тілом, а плач її перейшов у спазматичні ридання.

— Орсо! Ой, Орсо! — повторювала вона, неспроможна нічого більше сказати, і руки її судорожно стискали його шию. Якби набили її саму, вона, мабуть, не плакала б гірше.

Кінець кінцем Орсо став заспокоювати її й потішати... Забувши про біль, він схопив її на руки й притулив до серця. Уста його уривчасно шепотіли:

— Мені вже ніщо не болить... Коли ти зі мною, мені дуже добре... Дженні! Дженні!

Тим часом директор ходив по стайнях і пінився від злості. В серці його вирувала ревність. Він бачив, як Дженні стояла навколішках перед Орсо,— а віднедавна прекрасна дівчинка збуджувала в ньому низькі почуття. Для нього було б великою насолодою побити її, сильно побити, і він не міг перемогти цієї спокуси.

Через деякий час він гукнув на неї.

Дженні вмить вирвалася з рук атлета і зникла в темному вході до стаєнь. Орсо немов одурів і, замість іти з нею, заточуючись, поплентався до лавки. Сів важко, ледь зводив дух.

Тим часом дівчинка, вбігши в стайню, не побачила нікого, бо там було ще темніше, ніж на арені. Але, побоюючись, аби її не обвинуватили, що вона не одразу виконала наказ, Дженні мовила тихим, переляканим голосом:

— Я вже тут, пане директор, я вже тут!

В ту ж мить рука директора схопила її ручку, і хрипкий голос промовив:

— Come![7]

Коли б він гнівався або гримав, це менше злякало б її, ніж те мовчання, з яким він вів її в бік циркової гардеробної.

Відхилившись назад, Дженні щосили опиралась і повторювала:

— Містере Гірш! Мій дорогий, мій золотий! Я ніколи більш не буду!

Але він силоміць припровадив її в довгу комору, в якій був склад циркових костюмів, і замкнув за собою двері на ключ.

Дженні впала навколішки. Звівши на нього очі, склавши руки, тремтячи, як лист, і заливаючись слізьми, вона намагалася його вблагати, але він зняв зі стіни дубця і тільки сказав:

— Лягай!

Майже вмираючи від страху, вона стала чіплятись за його ноги. Кожен нерв у ній тремтів, як натягнена струна. Але даремно вона благала його, притискаючи свої збілілі губи до його блискучих халяв. Її страх і просьби, здавалось, ще більше розпалювали його. Схопивши Дженні за пояс, він кинув її на купу одежі на столі і вдарив.

— Орсо! Орсо! — закричала дівчинка.

В ту ж мить двері захитались на завісах, затріщали згори донизу, й одна половина, вибита велетенською силою, з грюкотом гупнула на землю.

У дверях з'явився Орсо.

Дубець випав з рук директора, а на обличчі розлилась смертельна блідість, бо Орсо справді був страшний. Вирячені очі, на товстих губах виступила піна, голова нахилилась, як у бика, а тіло напружилось, наче приготувалося стрибнути.

— Геть! — крикнув директор, намагаючись криком перемогти страх.

Та греблю вже прорвало. Орсо, звичайно слухняний, як пес, ще нижче нахилив голову й насувався на "маестро бича", розпрямляючи свої залізні м'язи.

— Help! Help![8] — заверещав маестро.

Його почули.

Чотири здоровенні негри щодуху вбігли зі стаєнь і кинулись на Орсо. Почалась страшна боротьба, на яку директор дивився, цокочучи зубами. Довгий час можна було бачити лише темні, сплетені в один клубок тіла, що судорожно борюкались, та чути хрипіння й тяжке, із свистом, дихання. Але через деякий час один з негрів, ніби надлюдською силою викинутий з цієї безладної маси, перевернувся в повітрі й упав коло директора, глухо гупнувши головою об підлогу; незабаром вилетів другий, і нарешті над клубком сплетених у боротьбі тіл підвівся Орсо, ще страшніший, закривавлений і з наїжаченим волоссям. Коліньми він притискав до підлоги ще двох непритомних негрів.

Він випростався й знову ступив до директора.

Маестро заплющив очі.

В ту ж мить він відчув, що ноги його вже не торкаються землі, далі відчув, що летить у повітрі, а потім вже нічого he відчував, бо, вдарившись усім тілом в другу половину дверей, непритомний упав на землю.

Орсо обтер обличчя й підійшов до Дженні.

— Ходім! — коротко сказав він.

Узяв її за руку, й вони пішли. Все місто в цей час ганялось за процесією циркових фургонів і машиною, що грала Yankee Doodle, отож біля цирку було зовсім пусто. Тільки папуги, гойдаючись на обручах, голосно кричали.

Взявшись за руки, діти пішли туди, де в кінці вулиці здалека видно було безмежну рівнину, порослу кактусами. Мовчки минали вони будинки, що .ховалися в тіні евкаліптів, потім поминули міську різницю, коло якої кружляли тисячі чорних з червоними крилами шпаків, перескочили широкий іригаційний рів, увійшли в помаранчевий гайок і, пройшовши його, опинились серед кактусів.

Це вже була пустиня.

Скільки око бачило, здіймались колючі рослини; поплутані листки, що виростали один з одного, загороджували дорогу, хапали своїми гачками Дженні за платтячко. Інколи кактуси здіймалися так високо, що діти опинялись наче в лісі, зате в тім лісі їх уже ніхто не міг знайти.

Так вони йшли, звертаючи то праворуч, то ліворуч, аби відійти якнайдалі. В тих місцях, де піраміди кактусів були менші, на обрії блакитніли гори Санта-Ана. Вони прямували до тих гір. Стояла велика спека. В кущах цвірчала попелясто-сіра сарана. Сонячне проміння лилося з неба потоками; пересохла земля рябіла сіткою розколин, тверде листя кактусів, здавалось, розм'якло від спеки, а квіти поникли і прив'яли.

Діти йшли мовчки, замислені. Все довкола було для них таке нове, що вони цілком віддались враженням і навіть забули за втому. Дженні перебігала очима з одної купки рослин на другу, з цікавістю вдивляючись в саму гущу кактусів, і час від часу питала товариша:

— Це вже пустиня, Орсо?

Проте виявилось, що пустиня зовсім не пуста. З далеких заростей долинали заклики самців-куріпок, а навколо розлягались дивні звуки: цокання, цмокання, бурмотіння — словом, найрізноманітніші голоси маленьких звірят, що живуть у кактусових заростях. Часом з них зривалась ціла зграя куріпок; чубаті птахи кидались навтіки, дибаючи своїми довгими ногами. Чорні білки при наближенні дітей ховалися під землю; на всі боки розбігались зайці та кролі; ховрахи, що сиділи коло своїх нір на задніх лапках, схожі були на німецьких фермерів, що стоять у дверях своїх будинків.

Відпочивши з годину, діти пішли далі. Дженні незабаром захотілос пити, і Орсо, в якому, видно, збудилась індіанська кмітливість зарадив цьому тим, що назривав кактусових плодів.

1 2 3 4