Зібрались ми, як і завжди, в альтанці, оповитій виноградними лозами! Вечір був грозовий, повітря задушливе, і в небі, що його заснували чорні хмари, спалахували блискавки. Меланхолійний настрій схиляв до мовчанки. Все навколо завмерло у журбі, і серця наші стискалися від якогось жалю, а на очі мимоволі наверталися сльози. Беппа була аж надто пригнічена, здавалось, на душі в неї лежав важкий тягар. І марно абат, сам у полоні загального смутку, намагався розрадити нашу товаришку, таку завжди жваву й пустотливу. Ні запитання, ні ущипливі зауваження, ні прохання не могли вивести її із задуми; втупивши очі в небо та спроквола перебираючи тремтливі струни гітари, дівчина мовби забула, де вона, і її хвилювала тільки тужлива мелодія інструмента та норовливий біг хмар.
Наш добрий Паноріо, неабияк збентежений своїми невдалими спробами, нарешті звернувся до мене:
— Може, ти, любий Дзорзі, розвієш смуток нашої вередливої красуні силою свого дружнього почуття? Я помітив, що між вами існує якийсь магнетизм, сильніший за всі резони. Чи не поверне мелодія твоєї мови її до дійсності, хоч би де витали її думки?
— Цей магнетизм, друже,— відповів я,— виник від єдності наших переживань. З одних і тих же причин ми страждали, обмислювали одне й те ж і досить взнали одне одного, щоб зрозуміти, які думки зринають у кожного з нас за певних обставин. І, сподіваюсь, я зумію вгадати якщо й не предмет, то принаймні напрямок її міркувань.
Повернувшись до Беппи, я тихо спитав:
— Яку з наших сестер ти згадала, моя люба?
— Вона була найвродливішою,— відповіла дівчина майже пошепки,— найдостойнішою, найнещасливішою з усіх, самою нещасною.
— Вона померла? Коли? — провадив я, цікавлячись тією, яка жила в спогадах моєї шляхетної товаришки; мені хотілось розділити її журбу від утрати, що й для мене була не байдужою.
— Вона померла наприкінці минулої зими, тієї ночі, коли був бал-маскарад у палаці Сервіліо. Чимало лиха зазнала вона за життя, та ніщо не зломило її, вона уникнула багатьох небезпек, мужньо знесла страшні муки і загинула несподівано, не лишивши й сліду, як уражена блискавкою. Тут її знали всі — хто краще, хто гірше,— та ніхто не знав її так, як я, бо ніхто не любив її так, як я, а вона була відвертою лише з тими, хто її любив. Дехто не вірить в її смерть, хоча з тієї самої ночі, про яку я вже згадувала, вона більше не з'являлась. Кажуть, що й раніше вона, бувало, зникала надовго і потім поверталася. Та я впевнена, що вже ніколи її не зустріну, не бачитись нам на цій землі... Краще б мені цього не знати! Проте вона подбала, аби таки дійшла до мене фатальна звістка: її принесла мені людина, через яку вона загинула! Жах! Боже мій! Чи вигадаєш отаке в житті! А воно ж було у неї чудове! Таке прекрасне й сповнене контрастів, таке загадкове і ясне, таке тужливе й світосяйне, таке горде, суворе й пристрасне. Ні! Не було ще на світі такого життя і такої смерті!
Навіть у такий негідний час, як нині, вона зуміла лишитися натурою витонченою і романтичною. За звичаями місцевої аристократії, вона з'являлась на вулицях тільки з настанням темряви, під маскою, завжди одна, без проводиря. Хто з мешканців міста не зустрічав її на вулицях і площах, хто не помічав її гондоли, припнутої десь на каналі? Однак нікому не вдавалося побачити її в ту мить, коли вона залишала гондолу або поверталася до неї. Хоч ця гондола ніколи й не охоронялась, не ходило навіть чуток, щоб хтось намагався її вкрасти. Вона була розмальована і обладнана так само, як і всі інші гондоли, та її всі знали; навіть діти, побачивши її, казали: "Ось гондола маски!" Однак яким чином вона рухалась, звідкіля привозила вечорами й куди відвозила вранці свою господиню — про це ніхто й гадки не мав. Щоправда, митники з берегової охорони часто бачили чорну тінь, яка линула по лагуні, і, прийнявши її за човна контрабандистів, кидались у погоню, аж поки виходили далеко у відкрите море; та на світанку їм ніколи не щастило помітити нічого схожого на човна; з часом вони вже не звертали уваги на нього, а, побачивши, тільки гукали: "Знову гондола маски!" Вночі маска ходила по місту, наче чогось шукаючи. Її бачили то на великих площах, то у вузеньких вуличках, на мостах, під склепінням величних палаців, у місцях найбільш людних і зовсім безлюдних. Вона йшла то повільно, то швидко, байдужа до того, чи були довкола неї люди, чи ні, але ніколи не зупинялась. Вона, здавалося, розглядала тільки будинки, пам'ятники, канали і небо над містом, упивалась довколишнім повітрям. Коли вона в якійсь людині відчувала друга, то подавала знак іти слідом, і вони разом зникали. Не раз вона й мене виводила з натовпу в яке-небудь глухе місце й говорила зі мною про речі, любі нам обом. Я довірливо йшла слідком, впевнена у нашій дружбі, та дехто з тих, кому вона подавала знак, не насмілювався приймати її запрошення. Дивовижні історії розповідали про цю маску, вони лякали навіть відважних людей. Говорили, що багато юнаків, угадавши молоду жінку під маскою і чорним убранням, закохувались у неї, приваблені як загадковістю її життя, так і доладною її фігурою та шляхетною поставою; але, необережно рушивши услід, вони вже ніколи не повертались. Поліція звернула увагу на те, що ці юнаки завжди були австрійцями, і робила все можливе, аби затримати ту, яку вважали винною в їхньому зникненні. Однак поліцейським посіпакам щастило не більше, ніж митникам: їм не вдавалося ні взнати нічого нового про долю молодих іноземців, ні зловити маску. Дивний випадок охолодив завзяття найревніших нишпорок венеціанської таємної поліції. Двоє завзятих шпиків вирішили дочекатися маску в гондолі й заарештувати. Якось увечері вони побачили цю гондолу біля набережної Ск'явоні, посідали в неї й заховалися. За всю ніч так нічого й не побачили і нічого не почули, а десь за годину до світанку їм здалося, що човна хтось відв'язує. Вони вже приготувались схопити свою жертву, але в ту ж мить сильний поштовх перекинув гондолу разом із цими лиходіями. Один із них утопився, другий врятувався тільки завдяки допомозі контрабандистів. Наступного ранку не виявилося ніяких слідів човна, і поліція вирішила, що він затонув. Проте ввечері його побачили на тому самому місці.
Після цього випадку всіх шпиків охопив забобонний жах, і жоден з них не наважувався на спроби захопити маску. З того дня ніхто її більше не турбував, і вона вільно гуляла по місту.
На початку минулої осені приїхав до місцевого гарнізону австрійський офіцер — граф Франц фон Ліхтенштейн. Це був палкий юнак, обдарований чуттям прекрасного і шляхетністю душі. Попри всі наслідки традиційного жорстокого виховання австрійської знаті, він зумів, лишитися волелюбним і далеким від аристократичних забобонів. На службі він змушений був приховувати свої думки і нахили, та тільки-но вийшов її термін, тут же зняв мундир, що був, на його переконання, уособленням всіх вад уряду, і став спілкуватися з новими друзями, яких мав уже чимало завдяки своїй доброті та розумові.
Ми охоче слухали його цікаві розповіді про Венецію. А дивився він на неї очима художника, оплакував її залежність і полюбив її так, як ніхто з венеціанців. Він невтомно блукав містом удень і вночі, все більше ним захоплюючись. Йому, як сам казав, до жаги кортіло знати місто краще за тих, хто тут народився. Під час своїх прогулянок він зустрів маску. Спочатку не звертав на неї особливої уваги, та незабаром відзначив, що вона вивчає місто з такою ж допитливістю і так само ретельно, як він. Юнак був уражений цим дивним збігом і декому розповів про це. А йому передали все, що знали про маску, і порадили триматись від неї подалі. Та всі ці попередження не тільки не злякали сміливця, а навпаки — розпалили його цікавість, викликали нестримне бажання будь-що спізнатися з цією загадковою особою, сама лише згадка про яку навіювала такий жах на людей.
Щоб з'явитися перед маскою, як і вона, інкогніто, на свої нічні прогулянки граф одягався простим міщанином.
Через деякий час вони зустрілись. У блідому місячному сяйві він побачив жінку в масці, яка стояла перед церквою святих Іоанна і Павла. Здавалось, вона милується вишуканим орнаментом, що прикрашав портал. Юнак повільно наблизився до неї. Та вона і не поворухнулась, ніби й не помітила його. Він на мить затримався, щоб упевнитись, чи не розкрили його, потім підійшов і зупинився поряд з нею. Почув її тяжке зітхання й звернувся до неї чистою тосканською говіркою:
— Вітаю і зичу щастя тому, хто любить Венецію!
— Хто ви? — спитала маска ясним і дзвінким, як у чоловіків, але напрочуд мелодійним і ніжним голосом.
— Я шанувальник краси.
— Чи не з тих ви, які своєю варварською прихильністю учиняють над вільною красою грубе насилля; а може, з тих, хто глибоко поважає поневолену красу й сумує разом із нею?
— Коли володар ночі бачить троянду, розкішні пелюстки якої пестить своїм ніжним подихом вітерець, він співає від утіхи; коли ж він бачить, як вона в'яне під згубним поривом вітру, то ховає голову під крило і стогне. Так і моя душа.
— Йди за мною, мені до вподоби твій лицарський запал.
І, схопивши юнака за руку, маска повела його до церкви.
Коли він відчув холодний потиск руки незнайомої і побачив, що жінка прямує до темної ніші порталу, то мимоволі згадав лиховісні розповіді про неї — і, охоплений панічним жахом, зупинився. Маска обернулась і, кинувши допитливий погляд на сполотніле обличчя супутника, мовила:
— Ви боїтеся? Прощайте.
І, відпустивши його руку, швидко пішла.
Графові стало соромно; він наздогнав маску, сам узяв її за руку й сказав:
— Ні, я не боюсь. Ходімте.
Не зронивши й слова, вона простувала далі. Але вже геть від церкви, до якої була прямувала. Потім звернула в одну з маленьких вуличок, що виходили на площу. Місяць зайшов, і цілковита темрява оповила місто. Граф рухався навмання і не міг нічого бачити у глибокому мороці, який огортав його зусебіч. Він ішов слідом за своєю проводиркою, мов сліпий, а та, мабуть, дорогу знала добре. Коли-не-коли прохоплювався з-за хмар промінь місяця, і юнак устигав помітити то стінку каналу, то міст, то склепіння портика, то якесь незнайоме місце в лабіринті вузьких звивистих вулиць; потім усе зникало в темряві.