На її шляху стояло розп'яття. Там вона вклякнула і помолилася. Минуло чимало часу, потім встала, перехрестилася і ще довго не зводила погляду з чоловіка, увінчаного терновим вінцем.
Нарешті жінка стрепенулася і швидким кроком повернулася до гурту. Я спостерігав за нею з величезним співчуттям. Вона помітила це і, похмуро усміхаючись, простягнула мені долоню.
— Можете тепер подарувати мені крейцера, якщо ваша ласка, — мовила, — бо я жебрачка.
— Ще нічого не втрачено, — сказав старий Гринь Яремусь, показавши рукою на сумне попелище. — Усе це можна знову відбудувати...
— За що, коли не має ані гроша? — заперечила вдова втомлено і байдуже.
— Сусіди допоможуть, — не вгавав Яремусь. — Ми усі, вся громада. Хіба би ти не допомогла, якби хтось з нас потрапив у біду?
— Звичайно, — згодилася Теодозія.
— Ну, то бачиш!
— Але цього не досить, — почала вона похмуро. — Хіба ми дозволимо розбійникові уникнути кари? Будемо чекати на суд чи на милість Божу?
— Ні, безкарносте не можна допустити! — озвався раптом малий Гриць, який схвильовано прислухався до розмови, але тут же заховався за спини інших, злякавшись власних слів.
— Чого ж ти хочеш, Теодозіє? — запитав Гринь Яремусь, нахилився за вуглиною і припалив свою куцу люльку.
— Чого я хочу? — перепитала вдова, спалахнувши раптом нестримною жадобою помсти. — Ми влаштуємо суд над цим палієм, над цим злодієм Кирилом. Нині, у цю ж мить!
— Як це?
— Що вона говорить?
— Що радить ця жінка? Голоси чулися з усіх боків.
— Будемо судити Кирила.
— А інших злодіїв? Ставровського, Лапковича, Костку?..
— Судити усю банду, цих негідників, конокрадів, — закричав малий Гриць. Він, наче одержимий, завертав білками очей, випроставши руки до неба.
— Бог говорить устами дитини, — вигукувала Теодозія. — Я вимагаю від громади суду!
— І я! — крикнув Акентій Пров. — Мене також зробили жебраком.
— І я! І я! — долинали звідусіль сотні голосів.
— Так і буде, — урочисто проказав Гринь Яремусь, скинувши шапку. — Громада вимагає суду. Хай же Бог благословить нас на це і убереже від несправедливости, гріха та насильства.
Передчуваючи неминучу біду, я вийшов наперед збуджених селян.
— Що ви хочете робити? — крикнув я. — Ви готові порушити закон і порядок. Злочин за злочин... Хто дав вам право судити й карати? Судячи цих злодіїв, паліїв та розбійників, ви вчините так само, як вони, коли крали ваших, коней та підпалювали ваші хати. Одумайтеся! Якщо маєте підозру, маєте свідків та докази, беріть їх і передайте справжньому судові...
— Це до нічого не приведе, — не погодився Акентій Пров.
— А навіть якщо з того щось і вийде, — втрутився Гринь Яремусь, — то через рік чи за два, вони повернуться і помстяться...
— На Бога! — закричав я нажахано. — То ви хочете їх убити?...
— Хто таке каже... — пробурмотів старий похмуро.
— Ви не можете судити за гріхи інших, — не здавався я. — Бо й самі ви не без гріха...
— Ніхто з нас не судитиме, — відказав старець із злові-щою поважністю. — Судитиме громада.
— Кажу вам, ніхто не має права судити своїх братів! — вигукнув я. — Бо світовий порядок — то зовсім не мир, злагода і любов до ближнього, а боротьба за існування, війна і вбивство, розбій, грабунок та обман. А ті, що завдали вам шкоди, грабують і плюндрують вас, аби вижити, вони не гірші за вас, лише бідніші й нещасніші, не зло править ними, а бідність, нужда, голод і холод. Так лис краде ваших курей, а ведмідь чи вовк вдирається до ваших отар.
— Той нищити їх треба, як лисиць, вовків та ведмедів! — подала голос Теодозія, груди їй здіймалися, очі палахкотіли зеленим вогнем.
— Та ж вони люди... ваші брати! — заперечив я. — Чому ви бачите в них злочинців чи бузувірів, а не злиденних, нещасних, зрозпачених людей, які потребують вашого милосердя?..
— А коли вони заберуть у нас сердак, — втрутився Акентій Пров, пригадавши свого нового, з тонкого сукна сердака, — треба відірвати від тіла ще й останню сорочку?
— Допоможіть їм виправитися, — не вгавав я. — Подумайте про те, як зробити з них чесних людей. Робітний дім корисніший і людяніший, аніж шибениця, в'язниця чи кайдани. Замість того, щоб їх ганьбити, мордувати чи лупцювати, 'подумайте про те, що у їхніх вчинках є частка і нашої вини. Хто судитиме нас за те, шо з нашої ж вини мільйони наших братів ледь животіють у бідності, злиднях, темряві неуцтва від колиски і аж до могили... Навчіть їх працювати... навчіть їх любови... любови до людей...
— Ви кажете правду, пане, — відповів замислено Гринь Яремусь. — Але ж де взяти засобів для цього? Ми самі, бідні селяни, боремося із стихією, дикими звірами, а ще час від часу з пошестями, війнами, голодом. Не можемо пощадити тих, хто не щадить нас. Хіба життя й без того не важке? То ще й хтось має нам його безкарно потьмарювати?
Той один, що заподіяв шкоду всім, повинен уступитися і згинути. Так є в усьому світі — в повітрі й в огні, у воді й на землі. Коли вулик уже повний і зайнятий турботами про нове потомство, хто дав бджолам право вбивати і виганяти із своєї працьовитої громади нероб, непотрібних трутнів, хто?
— Ми маємо право! — викрикнула Теодозія. — Бо ми — сила!..
— Теодозіє, — прошепотів я, вхопивши за руку жінку, яка аж іскрами сипала від люті. — Ти наражаєш Кирила на смерть. Спробуй врятувати його, якщо любиш...
— Врятувати його! — зареготала вдова. — Я хочу його крови! — і вона обернулася до юрби.
— Якщо так триватиме й далі, ці семеро мерзенників ще чого доброго згуртують банду і почнуть плюндрувати, палити, мордувати усю околицю...
— Убити їх! Убити їх! — кричав Гриць у фанатичній одержимості.
— Убити їх! — вторувала стоголосо юрба.
— До шинку! — звеліла Теодозія, велично піднявши угору напівобгорілу головешку. Тієї ж миті усі кинулися до задимленого згарища і озброїлися, хто чим міг: кілком, балкою чи каменюкою. Охоплений жахом я квапився з усіх сил, поспішав навпростець через поля до шинку, тоді як юрба — старці, чоловіки, жінки, дівчата та діти — сплавлена воєдино одним відчуттям, однією думкою, однією волею, сунула путівцем.
Шинок зустрів мене співами.
Усередині за великим зеленим столом сиділо семеро крадіїв, вони пили горілку, сміялися й жартували; на шиї Кирила на пошарпаній рожевій бинді висіла розладнана гітара; він бреньчав на ній якусь мелодію, Ставровський, Паша, обіймав за стан красуню-єврейку і змушував її танцювати краков'яка, а єврей лічив гроші.
— Хапайте, хлопці ноги в руки, — гукнув я з порога, — і біжіть світ за очі. Та покваптеся, аби встигнути перейти кордон до Угорщини. Громада хоче влаштувати суд над вами. Вони вже наступають вам на п'яти.
— Хай приходять, — крикнули гультіпаки в один голос.
— Судити!.. — рявкнув Кирило. — Нас?..
— їм не стане сміливости, — зареготав Ставровський. — Вони повернуть від шинку назад. Закладімося...
— Вони побояться нашої помсти, — додав Кирило.
— Не штрафувати вас вони мають намір, а убити... — переконував я їх.
— Убити! — скрикнув Кирило. — Овва!
— Так може й статися, — забідкалася єврейка. — Це ж уже не вперше. Мій чоловік! Мій чоловік! Беріть коней! Тікайте!
Розгублений шинкар вийшов до нас.
— Ліпше вступімося їм з дороги, Кириле, — сміялися злодії.
Усі семеро, стрункі, кремезні опришки, з вродливими рисами обличчя, аж пашіли здоров'ям, то були, без сумніву, найгарніші та наймужніші люди в селі, ба, у цілій околиці.
— Якщо не хочете звідси вступитися, — мовив я привітно, підсідаючи до них, — то здайтеся добровільно громаді, дозвольте їм звершити суд, накласти на вас штраф, сплатіть відшкодування за вчинені збитки і покляніться стати чесними людьми, працювати...
— Працювати? Ми? — чудувалися злодії.
— Працювати? Це вже вибачайте... — Ставровський заливався сміхом, наче розбещене дитя.
— Якщо я не зможу красти, — почав Лапкович, ставний безвусий молодик, якому було не більше двадцятки, — то ліпше вмерти. Бог створив мене злодієм, і я мушу виконувати його волю. Та Ви випийте, пане добродію, — він налив мені чарку. — Я ще у колисці вкрав з рота у свого брата, — а ми були близнюками, — соску. То був лише початок! Мені не смакував жодний калач, ні яблуко, ані сливка, якщо я їх не відібрав у когось або ж не вимантив хитрощами. Що тут уже вдієш? А батьки ж мали всього доволі.
— То ти рано став злодієм, — засміявся Кирило.
— Ні рано, ні пізно, — заперечив Лапкович. — Не знаю, чи й взагалі я коли-небудь ставав злодієм, я завжди був ним і зостануся ним до смерти. Можу закластися, що мій дух буде разом з тими, які поночі з'являються на луках, куйовдять коням гриви, вихоплюються на їхні спини та заганяють їх у трясовину.
— Чому, властиво, крадіж має бути чимось поганим та нечестивим? —запитав Костка, чоловік кремезної постави з якимось нелюдським виразом на широкому засмаглому обличчі. Щось у ньому було від індіанця. — Хіба збіжжя росте не для всіх? Хіба той, хто володіє сам один полем, не є більшим злодієм? Бог дозволив повернути собі те, що було забрано силоміць.
— Бог цього не дозволяв, — заперечив я.
— Як це? Та ж так воно є?
— Чи ти не знаєш десятьох заповідей Божих?
Костка витріщився на мене з неймовірно наївним, навіть дитинячим здивуванням, аж нижня губа відкопилилась.
— Я нічого не знаю ні про Бога, ані про його заповіді,
— мовив урешті.
— Нічого не знаєш про Бога?
— Нічого, пане добродію. Та й звідки мені знати? Я не відвідував ані школи, ані церкви, то ж нічого ні про що не знаю. Знаю лише, що злодіїв карають, а за віщо, цього мені ніколи ніхто не сказав.
Решта товариства зареготала й галасливо спорожнила свої келихи на честь Костки.
— А онде Кася, чорти б мене вхопили, — промурмотів Ставровський і ляснув долонями по колінах.
Бідне дівча, бліде й задихане, з розплетеними косами, вбігло до шинку.
— Вони йдуть...Хочуть... тебе... вбити... Утікай! — видихнула вона, обвила коханого руками й вибухнула плачем.
— Боже праведний! — скиглів єврей. — Буде нещастя, велике нешастя. Забирайтеся звідси.
Шинкарка верещала й хлипала.
— То й справді гряде біда, — почав Ставровський, котрий обіймав і голубив Касю. — Можна було б...
— Хочеш накивати п'ятами, Пашо, жіночий пантофлю...
— скрикнув Кирило. — Ну, то біжи, або ж хай твоя дівчина сховає тебе під спідницю!
— Хто це сказав...
— Утікайте всі разом...