Ось до цього Довбуша й подався тої ночі, коли поховав свою стару неню при ясному світлі зірок.
Довбуш ще у колисці мав незвичайну силу та міць, якою не могла похвалитися жодна людина до нього, та й після нього, за винятком хіба Самсона, про якого розповідається у Святому Письмі. Якось голодний вовк увірвався до хати його матері й скочив на немовля. Бідолашна жінка закричала й кинулася боронити свою дитину, готова пожертвувати собою, але це було зайвим. Довбуш обняв вовка своїми дитячими рученятами й задушив.
Іншого разу у віконце хатини хтось постукав. Мати підійшла до вікна й побачила двох жебраків, одягнених у лахміття старців, що стояли серед ночі та снігової хурделиці й просили прихистку. Мати їх охоче впустила до хати, накрила стіл, поставила на столі усе, чим хата була багата, ще й вибачалася, натрусила їм сіна, щоб було де лягти і просила не гребувати прийняттям. Тоді обидва старі злиденні жебраки усміхнулися, скинули з себе лахміття й постали перед нею у своїй небесній красі. Бідна жінка впала злякано перед ними на коліна. А один заговорив: " Я Син Божий, що прийшов, аби взяти на себе гріхи усіх людей". А інший мовив: "А я апостол Петро. За те, що ти нас так гарно прийняла, тоді як польський пан вигнав нас з дому, ще й собак спустив, попроси, що хочеш".
І Довбушева неня побажала, аби стара груша перед її хатою знову зацвіла й зазеленіла та родила влітку і взимку. Святий Петро вийшов із жінкою на подвір'я — там зеленіла стара груша, геть усипана чудовими плодами посеред зими.
Тоді знову заговорив Господь: "Я також виконаю твоє бажання. Кажи".
Бідна жінка попросила: "Аби ніхто не крав моїх груш, пане, дай дереву таку силу, щоб воно цупко тримало кожного, хто на нього видереться, а відпустило тільки з мого наказу".
Господь хухнув на грушу, так воно і сталося.
Знову постукало щось у вікно. Коли добра жінка відчинила двері, то побачила на порозі Смерть, правду кажу, живісіньку Смерть. Жінка злякалася не на жарт.
— Якщо ти прийшла за мною, то я мушу приготуватися.
— Ні, любонько, — відказала на те Смерть. — Я прийшла забрати хлопчика.
Бідна жінка заплакала, затремтіла усім тілом, а Смерть тим часом взяла дитину на руки і вже хотіла йти з ним геть, але Довбуш відважно почав боронитися, пручатися й кричати. Мати підбігла заспокоїти маля. Раптом Смерть помітила грушу й усміхнулася.
— О, — мовила вона. — Що за чудові грушки серед лютої зими.
— Ой, люба Смерте, з моїми старечими кістьми я вже не годна вилізти на дерево. Полізь і зірви одну грушку дитині, щоб вона заспокоїлася. І собі візьми скільки хочеш.
Смерть не довго роздумувала, віддала дитя матері, а сама подряпалася на дерево, наїлася грушок, нарвала з собою, та коли захотіла злізти, дерево її не відпустило, міцно тримало гілляччям, немов залізними руками.
— Попалася, голубонько, — зраділа матір. — Будеш сидіти там так довго, аж доки подаруєш вічне життя моєму синочкові.
Не про себе думала добра жінка, а про свою дитину.
Але Смерть і чути про те не хотіла, аби пощадити Дов-буша. Тоді жінка зайшла до хатини, а Смерть покинула на дереві на цілу ніч, і та стукотіла кістками від холоду, як калатало. А вранці Смерть уже готова була укласти мир з бідолашною жінкою.
— Вічне життя я нікому не можу подарувати, — сказала вона. — Але твого сина не візьме ні вогонь, ані вода, ні бартка, ані шабля, тільки замовлена куля. Згода?
Матір була задоволена такою обіцянкою і відпустила Смерть. Ось так, Довбуша не могли убити вогонь та вода, не брала ні бартка, ні шабля, ані звичайна куля.
Коли ж йому виповнилося двадцять літ, був він таким високим та ставним, що дивився на людей згори вниз, як церква дивиться своїми банями на хатки унизу, а як вже посилав свою кулю, то вона завжди потрапляла у ціль.
Тоді ше було так, що пани віддавали євреям в оренду церковні ключі. Якоїсь неділі прийшов наш Довбуш до церкви і побачив єврея з ключами за паском, той торгувався з громадою про плату за вхід. Але бідні селяни не могли зібрати стільки, скільки вимагав Мошко. Священик уже стояв перед вівтарем, хор почав співати, тоді Довбуш вхопив єврея за пасок і сказав:
— Нам не потрібний ні ти, ані твої ключі, — і шпурнув його через церковний тин на копицю сіна. Той скотився вниз і погнав додому. Довбуш одним махом вийняв двері із завіс та й кинув їх услід євреєві. Так селяни зайшли до церкви, не сплачуючи євреєві мита.
Несправедливість чиновників, пихатість шляхти, жадібність євреїв, шо важким тягарем гнули додолу бідний народ, обурювали шире Довбушеве серце. Він зібрав навколо себе найвідважніших та найшаленіших легінів і подався в гори, оголосивши війну поневолювачам.
Коли я його розшукав, Довбуш був уже отаманом усіх опришків та верховним суддею в Чорногорі. Він сидів на високій скелі з крисанею на голові, засмаглий на сонці, з чорними очима, погляд яких не кожен міг витримати. Його оточили колом товариші, хоробрі легіні, відважні опришки, а перед ним стояв гурт збілованих селян, які прийшли до нього шукати правди. Довбуш вислухав їх та усіх свідків і тільки кивнув головою.
Нарешті дійшла черга й до мене.
— Могутній ватажку, я — син чесних людей і сам чесний парубок. Нікому не зробив зла, але не одне витерпів. Мені не бракує сили та сміливости, ані любови до свободи. Прийми до свого гурту! Дуже прошу тебе!
Довбуш глянув на мене і мовчки кивнув, решта простягнули мені руки і почастували горілкою.
Так мене прийняли до ватаги, отак я і став опришком. Чимало я побачив та почув такого, що не доводилося бачити й чути нікому; не в одному карколомному нападі брав участь і не в одному кривавому побоїщі. Приклався до вчинків звитяжних та жорстоких, таких, які оспівуються у давніх піснях про селянського сина Іллю Муромця" та про Івана Грозного і його опричників.
Не було на землі людини, до якої не дотягнулася б справедлива рука нашого Довбуша, жоден монарх не мав такої могутности.
Один ксьондз, пихатий поляк, у Різдвяну ніч відігнав собаками від свого порога жебрака. Старий заблукав у хурделиці і замерз на смерть. А за три дні Довбуш напав на плебанію, витяг ксьондза з хати, просто з обіймів кухарки, скажу я Вам, звелів йому роздягнутися, й поливав його, в чому мати народила, водою, аж доки бідака не застиг на
11. Селянський син Ілля Муромець — герой давньоруського циклу народних героїчних пісень, які ще й понині живуть у народних устах. Аналогами цих пісень є іспанські романси про Сіда та староанглійські балади про Робін Гуда.
бурульку. А тоді опришки виставили його перед входом до костелу, мов якусь статую. Писар князя Сапі ги наказав відлупцювати одного селянина за якийсь мізерний недогляд під час роботи, та так, що той уже не звівся на ноги. Зрозпачена вдова поскаржилася Довбушеві. Ватажко лиш кивнув головою. Не минуло й тижня, як тирана схопили опришки. Довбуш виповів йому усі його злочини, проте писареві вистарчило нахабства запропонувати отаманові гроші. Та що все золото світу для Довбуша! Він звелів прибити зухвальця між двома дошками і розпилити навпіл. То було жахливе видовисько, але якщо подумати, скільки зла вчинив той мерзенник, то будь-якої кари було б йому замало. Ще гірше повелося одному молодому магнатові. За його наказом слуги приволокли до маєтку дівчину з села, дуже гарну дівчину. її коханого, який спробував протестувати, віддали в рекрути — тоді це було міра покарання для бідних селян. У батька бідолашної дівчини забрав хату і грунт за те, що той спробував вступитися за доньку. А натішившись вдосталь, вигнав її геть. Дівчина подалася шукати справедливість до Довбуша. Пан був обережний, довго його не могли застати зненацька. Тоді Довбуш вирішив штурмувати маєток. Уночі ми оточили обійстя і почали палити з рушниць. Пан і його челядь вискочили з дому. То була справжня битва, убиті й поранені валялися довкола, а ми зариґлювали двері топірцями і не випустили з будинку жодної живої душі, яка ще там зоставалася.
Мандатора опришки прибили цвяхами на дверях стодоли, як капосну сову, а панських вірних слуг повішали на довколишніх деревах.
— Якби тирани не знаходили собі вірнопідданих кнехтів, то не було би й самих тиранів, — казав Довбуш.
Тому й було нам велено усіх повбивати. Пана ми прив'язали до кінського хвоста і поволочили за собою в гори. Під одним велетенським буком ми знайшли мурашник, заселений рудими мурашками. Довбуш звелів підвісити молодого магната до бука так, щоб той сягав головою верхівки мурашника, а скривджена дівчина обмазала його голову медом. Приваблені медом мурахи обліпили йому рот, вуха, очі і поволі зжерли. Жахлива смерть, але хіба він її не заслужив?
Траплялися й потішні історії. Єпископ галицький був страшенний скупердяй, загребущий до грошей та шахрай, якого ще світ не бачив. Отож наш Довбуш вирішив провідати його. Одного дня прийшли до єпископа двоє ченців з благословенної землі, попросилися до нього на аудієнцію, і їх прийняли. Єпископ сидів у м'якому кріслі в оточенні нижчих за рангом священиків. Ось один чернець і каже:
— Ти великий грішник, брате, бо п'єш з людей кров і гребеш їхні гроші, немов у нору борсук.
Єпископ здивувався і хотів прогнати ченців, та тут один з них вихопив два пістолі і гарикнув таким голосом, аж усім кров застигла у жилах:
— Я — Довбуш! Тепер ти знаєш, чого я прийшов?
Єпископ і ксьондзи попадали на коліна, а другий чернець, який також був опришком, зняв у єпископа з паска ключі і, доки Довбуш тримав їх під прицілом пістолів, приніс гроші. А ше єпископ мусив віддати їм свій одяг, і Довбуш з товаришем покинув місто в єпископському об-лаченні та у єпископській кареті. Довбуш поблагословив по дорозі зустрічних людей, варту на брамі і без пригод повернувся до табору.
Вояки ж об'їздили усі шляхи, шукаючи Довбуша в єпископському облаченні, а над вечір надибали самого єпископа і заарештували його.
— Нарешті ми тебе спіймали, розбійнику, негіднику!— тішилися вони.
Даремно переконував їх єпископ, що він не розбійник. Вояки потягнули його до коменданта. Той впізнав його преосвященство й відпустив з миром. А Довбуш, весело регочучи, поділив здобич поміж братчиками.
Так, шановні панове, панам, ксьондзам та багатим євреям велося тоді несолодко. Та ніколи й волосина не впала з голови чесного чоловіка, бідака чи цісарського службовця, бо цісар захищав селян і допомагав їм відстоювати справедливість, як лишень міг.