Ольга більше ні про що не запитувала.
Він був першим чоловіком, який відважився розмовляти з нею так непоштиво, ба, майже ворожо, та все ж в його очах вона помітила безмір доброти.
її лихоманило від жадоби помсти, бо він не звертав на неї жодної уваги, Ольга для нього наче й не існувала, а за обідом і згодом у танцювальній залі юнак жваво бесідував з іншими гостями, видно було, що мав певну вагу в товаристві.
Ольга довідалася, що це такий собі Володимир Подолів, про якого тоді дуже багато велося балачок як про людину, що заслуговує на повагу.
— Володимир неввічливо повівся з Вами, — зауважила господиня дому, розумна і вродлива жінка, яка колись з селянки-служни-ці стала дружиною дідича Завалля. — Така вже в нього натура. Манери дивні, Ваша правда, однак це незвичайний чоловік, він на все має власний погляд, глибший, проникливіший, ніж у загалу; здається, ніщо не проходить повз його гострий розум. Ви ще зміните про нього думку на ліпше, спробуйте поспілкуватися з ним...
І велична жінка, яка звикла лиш погордливо стенати плечима й зводити брови, вислуховуючи компліменти та присягання залицяльників, підійшла й заговорила з ним.
— Ви мене образили, — почала Ольга, зблідлі уста тремтіли, їй перехопило подих.
— Правда завжди боляче коле, — зауважив Володимир, — однак у ній могутня сила — вона зцілює хвору душу.
Погляд його очей пронизав її серце.
— Ви закинули мені певну бездумність у вчинках, — вела далі Ольга приглушеним голосом. — Я думала над Вашими словами... Поясність, що Ви мали на увазі, я не розумію.
— Якого ж іще пояснення Ви від мене чекаєте? — байдуже запитав Володимир.
— Ви вважаєте, що людина не має права вбивати тварин? — Ольга насмішкувато повела очима.
Володимир усміхнувся.
— Справжня жіноча логіка. Про вбивство не було жодної мови... Я проти того, щоб заганяти до смерті й мучити живу істоту. Загалом, у цьому світі не повинно йтися про права, а лише про потребу, яка в усьому домінує. Людина повинна убивати з потреби, для того, щоб вижити. Навіть якщо вона харчується рослинною їжею, все одно вбиває, бо й рослини живі. Людина змушена вбивати тварин, але не понад свою потребу; вона не сміє їх мучити, бо звірина, як і люди, має волю, почуття і розум. Тварини також думають, хоч їхнє мислення і не таке розвинуте, як у людей. Насолоджуватися їхніми муками — те ж саме, що милуватися боями гладіаторів. Жінка, здатна затравити до смерті звірину, у моїх
очах не ліпша за жорстоку весталку, від якої залежало життя чи смерть гладіатора, від того, опустить чи підніме вона великий палець руки. Така жінка з часом не пощадить і людини, бо та крихта розуму, що більше чи менше відрізняє нас від тварин, небагато важить у жінок.
— Дякую Вам, — мовила Ольга після хвилі мовчання, незмигно дивлячись поперед себе. — А тепер поговорімо про щось інше.
Вона безпардонно взяла Володимира під руку і попросила провести її до зали. Щоразу, пропливаючи в танці в обіймах чергового кавалера повз Володимира, що стояв біля дверей зали, вона обдаровувала його теплим сонячним поглядом своїх звабних карих очей. Щоразу, коли їй випадало запрошувати партнера для танцю, Ольга обирала його, знову й знову намагалася заманити його в тенета розмови, однак він зоставався спокійним та малослівним.
Додому Ольга від'їжджала в жахливому гуморі, загорнулася у шубу й скоцюрбилася, наче павук, якому зруйнували павутину.
— Хто, власне кажучи, цей парубійко, отой Володимир Подолів? — озвалася вона за якийсь час, з нищівною зневагою в голосі.
— Людина з великої літери, і цим усе сказано, — відповів Михайло — відчуття заздрості не було йому властиве. — Він має садибу в Золочівському повіті, а тут орендує великий маєток; не зупиняється на досягнутому, весь час рветься вперед, бував за кордоном, багато вчився, не лінюх і насамперед не жевжик, не жіночий улесник, як дехто з наших багатих синків, — з цими словами Михайло зиркнув на Ольгу.
— Сподіваюся, він не поляк?
— Як тобі спало таке на думку? Де ти бачила поляка, який би навчився чогось путнього? Звісно, він русин!
І тієї ночі бідолашна пихата жінка сушила собі голову, як упіймати чоловіка, який так зневажливо потрактував її. Уранці Ольга встала з ліжка з твердим наміром розпочати на нього полювання. Вона не завдавала собі клопоту замислитися, що може завдати йому страждань. її бавила думка, що можна розставити тенета і загнати в них Володимира, наче дичину.
Однак зробити це було не так легко.
Кілька днів по тому Володимир приїхав до її чоловіка. Ольга подумала, що він приїхав заради неї, і зустріла його переможним усміхом, коли він зліз з коня.
— Мій чоловік у селі, повернеться пізно, — сказала вона, сподіваючись, що юного дідича втішить така звістка, та він сухо відповів:
— То я прищу завтра.
— Не хочете побути зі мною? — здивувалася Ольга.
— Я хотів поглянути на Ваше господарство, навряд чи Ви зможете мені його показати, — спокійно заперечив Володимир.
— То просто посидьте в моєму товаристві...
— Шкода, але не можу. Вас я не розважу, а мені надто дорогий мій час, щоб гайнувати його на пусті балачки. Життя таке коротке, а ще стільки треба навчитися і вкласти праці! Припадаю до Ваших ніг, — з тим він подався геть.
Наступного дня, по обіді, Володимир прийшов знову. Ольга саме читала новий французький роман і навіть не встала зі свого крісла-гойдалки, щоб привітатися. Чоловіки розмовляли в сусідній кімнаті. Двері були ледь причинені. Ольга не підводила очей від книжки, вона не мала наміру підслуховувати, проте чула кожне слово. її дратувало, як мудро й змістовно говорив Володимир, лише по суті справи, лише те, про що мав ґрунтовні знання. Люди й речі, про які велася мова, набували в його розповіді чітких обрисів. Михайло водно повторював: "У тебе багато чому можна повчитися, друже!" Ольга чудово знала, як багато важать такі слова в устах її чоловіка.
Уже зовсім стемніло, коли Михайло покликав її. Ольга поквапилася на поклик. Від порога вона бачила в темряві тільки вогняні цятки сиґар обох чоловіків, та все ж* помітила, що Володимир підвівся привітатися з нею, бо вогник його сиґари метнувся догори, наче світлячок.
Михайло попросив принести чаю. Коли козачок накрив маленького столика, поставив на нього лампу й буркотливого самовара, до покою увійшла Ольга, ледь кивнула головою у відповідь на привітання гостя й сіла в маленькому фотелі. Козачок подав холодну вечерю. Ольга наповнила чаєм горнятка, припалила від гасової лампи цигарку й відхилилася на спинку фотелю. Чоловіки вели далі розмову, наче й не було її в покої; удаючи, ніби спостерігає за сизими клубками сиґарного диму, що поволі танув у повітрі, Ольга, примруживши очі, з-попід довгих вій, роздивлялася Володимира.
Він не був красенем, однак, як то кажуть, цікавий, принаймні не потворний; ще зовсім юний, мабуть, молодший за неї; середнього зросту, худий, майже хирлявий, з вузькими долонями і ступнями, але в його поставі та рухах відчувалася надзвичайна енергійність. Продовгувате худорляве обличчя не мало й натяку на рум'янець, але й блідим не було, радше смаглявим від сонця. На
неширокому чолі, над очима та орлиним з горбинкою носом, впадали в око випуклості — Ользі негайно закортіло заглянути до книжки Галля "Вчення про будову черепа", — гостре підборіддя, повні, ледь закопилені уста, два ряди бездоганно білих зубів. Володимир не носив борідки; густе каштанове волосся гладко зачесане назад на кшталт німецьких пасторів або ж учителів. Розглядаючи гостя, Ольга уникала дивитися йому в очі, бо інакше не зуміла би відвести погляду — таку магнетичну силу мали його великі, спокійні, ясно-карі очі, глибокі й непостійні: то з-під примружених повік проглядав бісенятами глум, то вони тепло й волого блистіли — погляд, немов плавав попід довгими шовковистими віями, — то пронизували душу холодною, виваженою гостротою, та завжди проглядала з них чесність помислів і правдивість серця, які не допускали жодних сумнівів.
Та, попри всю розважність і розсудливість, юнака оповивав надзвичайний поетичний флер.
Отаким був чоловік, який звертав на найпрекраснішу жінку в повіті не більше уваги, ніж на облупаний садовий тин.
Володимир поважно вів з її мужем бесіду про хліборобство, коней, лісове господарство, потім перевів розмову на проблеми села. Ольга погасила цигарку й уважно прислухалася.
— Ви нудьгуєте, шановна пані? — насмішкувато поцікавився Володимир.
— Ні, — заперечила Ольга. — Я слухаю Вас з більшим задоволенням, аніж теревені на наших так званих розвагах. Ми так легко забуваємо, яке крихке і мізерне наше буття, як важко повинні ми працювати й змагатися за нього. Серйозність Вашого підходу до будь-якої проблеми дуже мені до душі. Я маю таке відчуття — як би то ліпше висловитися — ніби я зі свого напарфумлено-го будуару потрапила до смерекового лісу і на повні груди вдихнула свіжого, терпкого повітря.
Марнославна жінка сказала це без жодної пихи, простодушно, ніби звіряючись в потаємному.
Володимир уперше глянув на неї довгим пронизливим поглядом, а на прощання подав їй руку, та якою ж холодною твердою, немов криця, була та рука...
Розповідь Ольги була такою плинною, звук її голосу то наростав, то затихав, наче мелодія дзюркотливого джерела. Мені здавалося, що вона з бадьорою інтонацією читає вголос свою історію або ж ретельно вивчила напам'ять і тепер мені її декламує.
Без сумніву, жінка знову переживала події тих днів; кожна дрібниця, кожен звук і відтінок кольору, кожний порух оживали перед її зором тієї миті.
Я заплющив очі й слухав, затамувавши подих.
— Відтоді Володимир почав учащати до нас, — вела вона далі. — Ольга поводилася з ним зовсім не так, як з іншими чоловіками. У його присутності вона була скромною, де й поділася її пиха, уважно слухала, коли він говорив, інколи щось запитувала, сама ж рідко втручалася у розмову і не зводила з нього очей. Одягалася з вишуканою, елегантною простотою, то була темна шовкова сукня, глухо застебнута до самої шиї, з білим комірцем. Розкішне каштанове волосся заплітала в коси і викладала короною на голові.
Тоді, як інші готові були цілувати їй ноги, вона всю свою увагу дарувала лише Володимирові, просто упадала за ним, а кожному його слову надавала виняткової ваги.
Якось він досить гостро висловився про жіночі корсети.