СПЛЯЧА ЦАРІВНА
КАЗКА
Переклад з російської:
ВАЛЕНТИНА БИЧКА
Жив на світі цар Матвій,
Жив у злагоді міцній
Із царицею, та в них
Не було дітей на гріх.
От цариця по лужку,
По зеленім бережку
Йшла собі якось одна,
Гірко плакала вона.
Раптом бачить, лізе рак;
Він сказав цариці так:
"Як мені тебе шкода!
Не сумуй, це не біда!..
Кинь журбу свою важку,—
Скоро матимеш дочку".
"Ой, спасибі, добрий рак!
Добра вість і добрий знак..."
Та вже рак в струмок пірнув,
Слів цариці не почув.
Він, звичайно, був пророк,
Що сказав — збулося в строк.
Народилася дочка
У цариці, та така,
Що ні в казці розказать,
Ні пером описать.
Щоб відзначить день такий
Цар дає бенкет гучний;
І в палац на честь родин
Одинадцять кличе він
Чародійок молодих.
Та дванадцяту одну,
Сивокосу, злу, хмурну,
Не покликав цар однак...
Помилився як же так
Наш розумний цар Матвій?
Не сподобалось те їй...
Та була причина тут:
Мав наш цар дванадцять блюд,
Блюд коштовних, золотих,
Що гостей частують з них.
А тепер: немов на зло,
Одинадцять лиш було.
(Хтось дванадцяте украв.
Як, коли? Ніхто не знав.)
"Що ж робити? — цар сказав.—
Будь що буде!" Й не послав
На бенкет старої звать.
От зійшлись бенкетувать
Гості, сіли за столи,
Довго їли і пили,
А віддячивши як слід
За гостинність і привіт,
Стали доньку дарувать:
"В злоті будеш походжать,
І краса очей твоїх
Буде радувати всіх.
У добрі, не у журбі,
Жити будеш... і тобі
Дам я красеня в мужі,
Лиш живи та бережи
Дім і діточок своїх".
Так от десять молодих
Чарівниць мале дитя
Дарували на життя.
Та й пішли собі; гляди,—
Вже остання йде сюди.
Ще не мовила й слівця,
■"--— —-
Як із дального кінця
Непокликана встає
І проказує своє:
"Я на святі не була,
Та дарунок принесла.
У своїх шістнадцять років
Стрінеш горе ненароком.
В цьому віці достеменно
Рученьку об веретено
Ти, мій світе, удряпнеш
І у цвіті літ помреш".
Пробурчавши так, стара
Відьма зникла із двора.
Та ж, яка лишилась там,
Проказала: "Я не дам
Всяким відьмиськам-бабам
Глум чинити над дитям!
Я зніму її прокльон;
Буде то не смерть, а сон.
Триста років пропливе,—
І царівна оживе.
Буде довго в світі жить,
Будуть внуки веселить
І царівну, і батьків
Аж до смертних їхніх днів".
Зникла враз. У смутку цар —
Як-то доньку рятувать?..
І, щоб лихо одігнать,
Видає такий указ:
"Заборонено від нас
В нашім царстві на полях
Сіять льон, а у домах
Веретен щоб зник і дух;
З царства вислать всіх прядух".
Видав цар такий закон
(Скільки зразу заборон!)
І почав і їсти й спать,
Добре жити-поживать;
Дні ідуть, пливуть літа,
Царська донька вироста.
Розцвілась, як весноцвіт.
От їй вже п'ятнадцять літ...
Що-то в світі її жде?
От з царицею іде
Якось цар собі гулять;
Та дочку з собою взять
Не прийшлося їм; вона,
Сидячи весь час одна
У світлиці край вікна,
Стала хмура і сумна.
"Дай,— подумалося їй,—
Я палац огляну свій!"
Швидко встала і пішла!
А кімнат — нема числа!
Всім милується вона.
Ось кімната ще одна,
Незачинена; у ній
По драбині гвинтовій
На горище хід веде.
І сюди царівна йде.
Бабця там стара сидить,
Гребінь з вовною стирчить.
Бабця та пряде, й співа,
В пісні тій такі слова:
"Веретенечко, крутись,
Чисте прядиво, не рвись!
Скоро, скоро, в добрий час,
Ждана гостя буде в нас".
к '
і
Ждана гостя увійшла,
Пряха гості подала
Веретено, і умить
Стало дівчині боліть,
Бо вкололо руку їй,—
Світ потьмаривсь золотий,
Спить вона вже сном міцним,
п
Разом з нею й царський дім
Весь окутується сном.
І затихло все кругом.
У палац вернувшись свій,
Став на ґанок цар Матвій,
Похитнувся, позіхнув
І з царицею заснув.
Почет весь за ними спить,
Варта царська теж стоїть,
Вся при зброї, в тихім сні,
І на сплячому коні
Сам хорунжий на чолі.
А на рамах і на склі
Сонні мухи скрізь сидять,
Край воріт собаки сплять.
В стайнях коні вороні
Гриви звісили рясні.
Коні корму не їдять,
Коні сном глибоким сплять.
Спить і кухар при вогні,
І вогонь також у сні —
Не палає, не горить,
Сонним полум'ям стоїть;
Не гойдається над ним
Звитий клубом сонний дим;
Весь палац і все кругом
Обійняте мертвим сном;
І поріс навколо бір;
І, куди не кинеш зір,
Скрізь терник повиростав,
Всі дороги перетяв
Він у сонний царський дім;
І, не топтані ніким,
Заросли стежки туди.
А підійдеш — жди біди!
Там і птах не пролетить,
Близько й звір не пробіжить,
Навіть хмарку на той ліс
Ще ні разу не приніс
Вітерець з далеких нив.
Цілий вік отак проплив;
Вже й забувся цар Матвій,
Стерся в пам'яті людській,
Бо було це так давно...
Люди знали лиш одно,
Що у лісі дім стоїть,
Що царівна в домі спить,
Що їй спати триста літ,
Що туди заріс і слід.
Повідають лиш діди:
Намагалося туди
Безліч сміливих ходить,
Щоб царівну розбудить,
Навіть бились об заклад
І ходили, та назад
Не прийшов ніхто. З тих пір
У страшний ходити бір
Не наважувавсь ніяк
Ні старий, ані юнак.
Третій вік минав... І ось...
Дня весняного якось
На мисливство між долин
Із псарями царський син
Недалеко проїжджав
І від почету відстав.
Опинився враз один
Окрай бору царський син,—
Не пройти між диких віт.
Зустрічається з ним дід.
"Розкажи мені, старий,
Що оце за бір такий?" —
У дідуся він пита.
Головою дід хита,
Та одначе розповів,
Як чував він од дідів:
Що в чудеснім борі цім
З давніх років царський дім
Зачарований стоїть;
Що царівна в домі спить,
Що їй сон потьмарив світ
І триває триста літ;
Що у сні вона чека
День у день рятівника;
Що путі туди важкі;
Як відважні парубки
Намагалися пройти,
Та одначе до мети
Не доходили,— усяк
В лісі гинув, неборак.
Був хлопчина бойовий
Царський син. У казці тій
Вчув він правду і коня
Враз пришпорив, навмання
Кінь, як вітер, мчить у бір
Усьому наперекір,
І в одну хвилину — там.
Що ж явилося очам
Сина царського? Весь ліс
В огорожі, далі ріс
Не терник уже густий —
Чагарник розцвів рясний,
Скрізь троянд веселий цвіт;
Сам розсунув темінь віт
Бір сміливцеві навстріч.
Витязь вгледів тут увіч
Свіже все; ось перед ним
Над цвітінням молодим
Йдуть метелики в танок;
За струмком дзюрчить струмок
В'ються, плещуть, блискотять;
Птахи крильми лопотять
У зеленій гущині;
Хащі зовсім не страшні,
Ліс пахучий і дзвінкий.
їде витязь молодий
Довго між широковіть,
Перед ним палац стоїть.
Ось його доводить слід
До розчинених воріт.
Ось у двір в'їжджає він,
У дворі стрічає він
Тьму людей, і кожне спить:
Той як вкопаний сидить;
Нерухомо той іде;
Той, неначе річ веде,
Рот розкрив, але та річ
Цілих троє вже сторіч
У вустах його мовчить;
Той зібрався відпочить,
Та лягти іще не встиг,
Як в чарівнім сні застиг,
Не вмостившися як слід.
Нерухомий триста літ
Не стоїть він, не лежить
І, готовий впасти, спить.
Витязь ходить з краю в край,
Він здивований украй
Сонним царством отаким.
Ось і ґанок перед ним.
Він по східцях хоче йти
(Швидше, швидше до мети!).
Та на східцях цар лежить,
Із царицею він спить.
Перетята вгору путь.
Витязь дума: "Як же буть?
У палац пробратись як?"
І відважився юнак.
Він ступає спроквола
Через царственні тіла.
У палаці все вві сні,
Тихо скрізь, як у труні.
Ходить всюди царський син,
Раптом бачить двері він
Незачинені в покій;
По драбині гвинтовій
Він по східцях вгору йде.
Що ж таке там? Де він, де?
Вся душа його кипить,
Перед ним царівна спить.
Мов дитя, лежить вона,
Щоки квітнуть, як весна;
Вся палає уві сні,
Вії блискають рясні;
Сонне полум'я в очах;
Наче темінь по ночах.
Звиті кучері її
В коси, що, мов дві змії,
Круг чола лягли, тугі.
Груди білі, мов сніги.
На тонкий, тендітний стан
Ліг легенький сарафан.
Губи пломенем горять,
Руки — лебеді лежать
Край грудей її тремких;
В чобітках лежать легких
Ніжки — диво серед див.
Витязь серце розпалив
Всім побаченим в ту мить,
Мов укопаний стоїть.
Непорушно спить вона.
Сила сну у ній міцна.
Як ту силу подолать?
Щоб жадобу втамувать,
Утолить душі порив,
Він обличчя нахилив
До ланіт її палких
І горінням вуст жарких,
Ніжним диханням її
Весь облитий, він свої
Почуття не вгамував
І її поцілував.
Вмить прокинулась вона,
Вмить за нею вирина
Все зі сну у царстві тім:
Цар, цариця, царській дім.
Знову гомін, метушня.
Як було все; ніби й дня
Не минуло з тих часів,
Як тут сон все оповив.
От по східцях цар іде;
Нагулявшись, він веде
І царицю у покій,
Слідом — почет, наче рій;
Струнко вартові стоять;
Мухи зграями летять;
Підворітний гавка пес;
Доїдає свій овес
Кінь на стайні; куховар
Дме на вогнище — не ж ш,
І тріщить вогонь, гориті,
І струмочком дим біжить.
Все бувале тут. Один
Небувалий царський син.
Він веде царівну вниз,
До грудей її притис,
Обіймають їх батьки...
Ще додам я залюбки
Про весілля і бенкет:
Пив я там вино і мед;
Хоч по вусах все текло,—
В роті й краплі не було.