Г. Бєлих, Л. Пантелєєв
РЕСПУБЛІКА ШКІД
Присвячуємо цю книгу товаришам по школі імені Достоєвського.
Автори
З російської переклав В. БЕВЗА
ПЕРШІ ДНІ
Засновники республіки Шкід. — Горобчик у ролі вбивці. — Сламники. — Перші дні.
На Старо-петергофському проспекті в Ленінграді серед сотень інших кам'яних будівель загубився облуплений триповерховий будинок, якому після революції судилося перетворитися на республіку Шкід.
До революції тут містилося комерційне училище. Потім воно зникло разом з учнями і педагогами.
Вітер і дощ поперемінно лизали кам'яні стіни опустілого училища, пофарбовані в сухотний сірувато-жовтий колір. Холод проникав у будинок і разом з вогкістю та цвіллю розповзався по тихих класах, осідаючи на партах краплями застиглої води.
Так і стояв той посірілий будинок із сльозавими вікнами. Вулиця з чергами, з одягненими в шкірянки людьми, що кудись квапилися, бігли, ніби не помічала його порожнечі, та й ніколи було помічати. Життя вирувало в інших місцях: у раді, в райкомі, в кооперативі.
Але ось одного разу тишу будинку порушив гуркіт кроків. Люди в шкірянках, з портфелями прийшли, щось там оглянули, записали й пішли собі. Потім приїхали підводи з дровами.
Відігрівали будинок, лагодили труби, і нарешті прибула перша партія галасливих шкетів-безпритульних, зібраних не знати звідки.
Багато підлітків під час революції, голоду й громадянської війни розгубили своїх батьків і перемінили сім'ю на вулицю, а школу — на злодійство, готуючись у майбутньому стати справжніми грабіжниками.
Треба було негайно взятися до них, і ось сотні й тисячі порожніх, напівзруйнованих будинків знову приводили до ладу, щоб дати маленьким бандитам притулок, їжу, щоб вони могли вчитися.
Підлітків збирали звідусіль. Їх брали з "нормальних" дитбудинків, з тюрем, з розподільних пунктів, від змучених батьків і з відділення міліції, куди приводили розмаїту безпритульщину просто з облави по кишлах. Комісія при губвно сортувала цих "дефективних", або "важковиховуваних", як називали тоді зіпсованих вулицею дітей, і звідти цю строкату публіку розподіляли по нових будинках.
Так виникла особлива мережа дитячих будинків-шкіл, в шеренгу яких стала і новоспечена "Школа соціально-індивідуального виховання імені Достоєвського", пізніше скорочена її дефективними мешканцями в звучне "Шкід".
Фактично життя Шкіди й почалося з прибуття цієї маленької партії невгамовних шкетів. Перші дні новонародженої школи минали в неймовірному безладі. Чотирнадцяти— і тринадцятирічні дітлахи, зібрані з вулиці, скоро згуртувалися й почали бешкетувати, не звертаючи ніякої уваги на вихователів.
Верховодити одразу ж почав Воробйов, якого з першого ж дня прозвали Горобчиком — почасти через прізвище, почасти через його зовнішність. Він був маленький, незважаючи на свої чотирнадцять років, і за все перебування в школі не виріс ні на півдюйма. Прийшов Горобець разом з хлопцем на прізвище Косоров з нормального дитячого будинку, де він збирався вбити завідуючого школою.
Одного літнього вечора Воробйова за наказом завдитбудинком не пустили гуляти, і він поклявся жорстоко помститися за таке звірство. На другий день Косоров — його вірний товариш — дістав йому револьвер, і Воробйов пішов до кабінету завідуючого. Косоров стояв біля дверей і ждав єдиного пострілу — другого не могло бути, бо в револьвері був тільки один патрон.
Що сталося в кабінеті, лишилося невідомим. Пострілу Косоров так і не почув, а бачив тільки, як розчинилися двері і розлютований завідуючий швидко протягнув за комір блідого Горобця.
Згодом Воробйов розповідав, що, коли він скомандував "руки вгору", завідуючий упав навколішки, і тільки осічка зіпсувала все діло.
За цей невдалий замах і за цілий ряд інших "подвигів" Горобця перевели в Шкіду. Разом з ним перевели і його вірного товариша — Косорова.
Косар, на противагу Горобцеві, був дебелий здоровань, але завжди ходив похмурий. Таким чином, об'єднавшись у "сламу", вони доповнювали один одного.
Жити "на сламу" означало жити в довгій і міцній дружбі. Сламники повинні були всім ділитися між собою, кожен мусив допомагати своєму другові.
Прийшовши в Шкіду, сламники зразу поставили все так, що решта шість шкетів боялися й дихнути без їхнього дозволу, а заїка Гога почав догідливо прислужувати новим верховодам.
Склад педагогів ще не підібрали. Вихованцям жилося вільно й весело.
День починався десь об одинадцятій годині ранку, коли розпатлана куховарка заносила в спальню вчорашній обід і чай.
Не встаючи з ліжка, бралися до їжі.
Горобець, потягуючись на ліжку, грізно покрикував тоненьким голосом на Гогу:
— Подай суп! Принести кашу!
Гога беззаперечно виконував накази, бігаючи по спальні, за що одержував милостиву нагороду — цигарку.
Їжі було багато, хоча в місті, за стінами школи, сиділи ще на картках з "восьмушками". Виходило так через те, що в дитбудинку було п'ятнадцять чоловік, а пайків одержували на сорок. Ось чому перші мешканці Шкіди могли жити сито і навіть розкішно.
Уроків у перші дні не було, тому вставали ліниво, годині о дванадцятій, потім зразу одягались і йшли з школи на вулицю.
Частина хлопців під проводом Гоги йшла "скнарити", збирати недокурки, друга частина просто гуляла по навколишніх вулицях, мимохідь заглядаючи й на базар, де, між іншим, тягнула з лотків, тільки-но заґавиться торговець, дрібні речі, як от ножі, ложки, книги, пиріжки, яблука тощо.
На обід Шкіда в повному складі збиралась у спальні і ждала, коли принесуть казани з супом та кашею. Їдальні ще не було, обідали там же, де й спали, зручно вмощуючись на ліжках.
Наситившись, вихованці ставали мляво-спокійні. Наче підсвинки, перекочувались вони на ліжках і вели ліниві розмови.
"Скнари" розбирали мерзлі "чинаші", ретельно відриваючи напір од тютюну й розподіляючи за сортами. Махорку клали до махорки, тютюн до тютюну. Потім цю сиру, промерзлу масу розкладали на папері й починали сушити.
Сушили після вечірнього чаю, коли наставали зимові сутінки, приходила прибиральниця і, грюкаючи кочергою та заслінками, затоплювала грубу.
Сіренький, тьмяний день минав нудно, і тому груба, яка раз у раз бризкала червоними іскрами і в якій стрибали веселі язички полум'я, завжди збирала круг себе всю школу. Посідавши в коло, дітлахи розповідали одне одному свої пригоди, і тут же на краєчку груби сушився тютюн — найдорожча валюта школи.
Сутінки, тепло, поліна, що догоряли в грубі, збуджували у дітей нові думки. Затихали. Кожен думав про своє. Тоді Горобець діставав свою балалайку і тоскним голосом затягував улюблену пісню:
Я в приютах з дитинства скитався,
Там життя моє бідне мине.
Ах, нащо я на світ появився,
Нащо мати родила мене…
Пісні ніхто не знав, але з чемності підспівували, поки Гога, хвацько труснувши чорною головою, не починав грати "Яблучко" на "зубарях".
"Зубарі", або "зубарики", були улюбленою музикою в Шкіді, і кожен новачок насамперед старанно й довго вивчав це складне мистецтво, щоб мати право брати участь у спільних концертах.
Для зубарів важливо було мати слух і добрі зуби, все інше приходило само собою. Техніка цього мистецтва була така. Грали на верхніх зубах, вистукуючи мотив нігтями чотирьох пальців, а іноді й восьми, коли зубарили зразу двома руками. Рот при цьому то відкривали широко, то майже зовсім закривали. Від того виходили звуки потрібної висоти. Специ в галузі зубарів сягали такої віртуозності, що могли без запинки заграти будь-який, навіть найскладніший мотив.
Таким віртуозом був Гога. Сам заїка, він не міг співати й цілком віддався зубарикам. Він був одночасно й диригентом, і солістом шкідського оркестру зубарів. Вишкіривши великі білі зуби, Гога мрійливо закидав голову і швидкими дрібними ударами починав вистукувати мелодію. Потім підхоплював увесь оркестр, усі стихали, було чути тільки відчайдушне тріскотіння зубариків.
Обличчя втрачали людський вираз, ставали якісь тупі ї зосереджені, очі затуманювались і світилися натхненням, властивим кожному музикантові. Грали, звісно, без нот, але з почуттям, запускаючи найкарколомніші варіації, і в творчому пориві не помічали, коли входив завідуючий. Це означало, що вже пора спати.
У перші дні штат Шкіди був страшенно великий. На вісім вихованців — вісім службовців, хоча між ними не було нікого зайвого. Один двірник, куховарка, прибиральниця, завшколою, помічниця зава і три вихователі.
Завшколою — сувора постать. Грізні брови, пенсне на довгому носі й волосся йоржиком. Початок педагогічної діяльності Віктора Миколайовича губився далеко в глибині часу. Про дні своєї молодості він завжди згадував і розповідав з любов'ю. Вихованці боялися його, але скоро вивчили й слабкі сторони. Він любив співати й слухати пісні. Часто, замкнувшись на другому поверсі в залі, він сідав до рояля й починав співати на всю школу "Стеньку Разіна" або "Дні нашого життя".
Тоді біля дверей збиралися купкою слухачі і єхидно глузували з нього:
— Ого, жеребець наш заіржав!
— Голосина — мов у диякона.
— Шаляпін невизнаний!..
Завшколою переїхав до інтернату з першого дня його заснування і оселився на другому поверсі.
Від інтернату квартиру завідуючого відокремлював тільки зал, який в урочисті хвилини називали "Білим залом". На стінах Білого залу скрізь висіли погані репродукції з картин і портрети російських письменників, серед яких почесне місце займав портрет Ф. М. Достоєвського.
На посаді помічниці завідуючого працювала його дружина, білява німкеня Елла Андріївна Люмберг, або просто Еллочка, яка на перший час узяла на себе роль кастелянші, але згодом почала викладати німецьку мову.
От вони й були засновниками школи.
Вихователів було небагато.
Один — студент, викладач гімнастики, якого прозвали Батьком. Другий — крихкотілий природознавець, закоханий в книжки Кайгородова про квіти, людина м'яка й простодушна, нащадок петербурзьких німців-аптекарів. "Ненормальний" будинок одразу ж не прийняв його імені, яке важко було вимовляти. Герберта Людвіговича спершу переробили в Герб Людовича, потім скоротили до Герб Людича, потім любовно й просто почали звати Верблюдичем і нарешті остаточно закріпили за ним ім'я Верблюд.
Одначе Верблюда любили, за м'якість, хоч і сміялися з деяких його химер.