ДІЄВІ ОСОБИ:
Павло Афанасійович Фамусов — управитель у казенній установі.
Софія Павлівна — дочка його.
Лізонька — служниця.
Олексій Степанович Молчалін — секретар Фамусова, що живе в нього в домі.
Олександр Андрійович Чацький.
Полковник Скалозуб Сергій Сергійович.
Наталія Дмитрівна, молода дама, Платон Михайлович —чоловік її —— Горічі
Князь Тугоуховський та княгиня, дружина його, з шістьма дочками.
Графиня-бабка, Графиня-внучка —— Хрюміни
Антін Антонович Загорєцький.
Стара Хльостова, своячениця Фамусова
Пан N.
Пан Д.
Репетілов.
Петрушка та кілька слуг, з репліками. Багато гостей всякого розбору та їх лакеїв при роз'їзді.
Офіціанти Фамусова.
Дія в Москві, в домі Фамусова.
ДІЯ ПЕРША
ЯВА ПЕРША
Вітальня, в ній великий годинник; праворуч двері до Софіїної
спальні, звідки чути фортепіано з флейтою, що потім змов-
кають. Лізонька посеред кімнати спить, перехилившись
з крісла.
(Ранок, ледве розвиднюється).
Лізонька (раптом прокидається, встає з крісла, огля-
дається).
Світає І.. Ах! як швидко ніч минула І
Просилась вчора спать:—куди І
"Ми друга ждем".—Чатуй, сиди,
Не спи, аж поки не впадеш безчула.
Вже день !.. Сказати їм — і край І
(Стукає до Софії).
Софіє Павлівно, гай — гай,
Скажіть амуру надобранічі
Поглухли?—Олексій Степанич[
Ой, панночко 1..— І страх не візьме їх І
(Відходить од дверей).
От гість іще незваний!
А що, як пан застука всіх?
Біда служить в закоханої панни!
(Знову до дверей).
Час розійтись.— Чи вам не чуть?
Голос Софії. Котра година?
Лізонька.
В домі всі встають.
Софія (з своєї кімнати).
Котра година?
Лізонька.
Сьома, восьма, ні, дев'ята!
Софія (звідти ж).
Неправда!
Лізонька (геть од дверей).
Ах І амур той клятий!
І чути їм:—не зрозуміть.
Чому б віконниць не відкрить?
Годинник покручу.—Вже зварять з мене воду,
Та змушу грать його.
(Лізе на стілець, пересуває стрілку, годинник б'є і грає).
ЯВА ДРУГА
Ліза і Фамусов.
Ліз а.
Ах 1 пан!
Фамусов.
А так, я сам.
(Спиняв музику годинника).
Таке дівча—все пустощі та шкоди І
Второпати не міг, яке то лихо там!
То флейту чути мов, то наче фортеп'яно.
Це ж для Софії начебто зарано??
Л і за.
Без наміру я, пане... так...
Фамусов.
Еге ж, без наміру... Вам вірити
ще б пак І
За вами поглядай 1
(Горнеться до неї й залицяється).
Ох, дзига пустотлива.
Ліз а.
Не сором вам, пустуєте самі ви!
Фамусов.
Смирненька он яка, диви,
А вітер свище в голові.
Пустіть... Ніщо вам стид дівочий.
Отямтеся — ви ж дід!
Фамусов.
Хіба ж такі діди?
Ліза.
Ну, прийде хтось, як глянем в очі?
Фамусов.
Хто ж трапиться сюди?
Софія спить?
Лягли от спочивати.
Фамусов.
Тепер! А ніч?
Ліза.
Читали все завзято.
Фамусов.
Чи бач, які ще примхи завелися.
Ліза.
Замкнуться, й вголос ну французькі все
книжки
Читать...
Фамусов.
Скажи — псувать їй очі не годиться
Нема пуття з книжок отих:
Не спить, бач, од французьких книг,
Мені ж від руських добре спиться.
Ліза.
От встануть, і скажу цю ж мить.
А зараз звольте йти, бо як би не збудить
Фамусов. ,
Чого будить? Годинника заводиш,
На весь квартал симфонію гримиш.
Ліза (якнайголосніше).
Та що ви, пак І
Фамусов.
Дурна, ти ще б сильніш*
Скажена, годі ж!
Ліз а.
Боюсь, не вийшло би з того...
Фамусов.
Чого?
Ліза.
Хіба дитина ви, чи вас мені навчати;
Відомо, на зорі чутливо сплять дівчата;
Щось рипне, чи хтосі* пройде: все,
Все чують...
Фамусов.
От верзе!
Голос Софії.
Гей, Лізо!
Фамусов (поквапливо).
Цить!
(Крадеться геть із кімнати навшпиньки).
Ліза (сама).
Пішов... Ах! од панів подалі;
Біди від них собі, того й диви, діждеш.
Хай нас мине над всі печалі
І панський гнів, і панська ласка теж.
ЯВА ТРЕТЯ
Ліза. С о ф і я із свічкою, за нею М о л ч а л і н.
Софія.
Що, Лізо, це на тебе спало?
Шумиш...
Ліза.
Звичайно, вам не легко розійтись ?
До ранку вдвох усе, а все здається мало?
Софія.
Ах, ранок, справді, вже, дивись!
(Гасить свічку).
І день, і сум. Де ніч, не знати!
Ліза.
Сумуйте, кару бо не вам, мені ж дістати.
Тут тато ваш прийшли; я не в собі була,
Крутилась так і сяк, не знаю, що плела.
Ідіть но, пане, вже! Чого стояти досі?
Прощайтесь. Серце аж зайшлося;
Година, бач, яка, погляньте у вікно: ,
Народ як плав пливе давно;
А в домі стук, хідня, вже прибирать кінчають.
Софія.
Щасливії часу не помічають.
Ліза.
Вам можна їх не помічать;
А кари, звісно, вже мені за вас зазнать.
Софія (до Молчаліяа)
Ідіть. Ах, цілий день нам ще нудьга і мука 1
Ліза.
Бог з вами ! Та візьміть же руку 1
(Розводить їх. Молчалін у дверях стикається з Фамусовим).
ЯВА ЧЕТВЕРТА
Софія. Ліза, Молчалін, Фамусов.
Фамусов.
Оце оказія! Молчалін? ти, брат?
Молчалін.
Я.
Фамусов.
До чого ж тут поява ця твоя ?
І ти, Софіє!.. Здрастуй 1 Що ти
Так рано підвелась! га ? чи яка робота ?
І як надумав бог докупи вас злучить ?
Софія.
Він тільки но зайшов, цю мить.
Молчалін.
Гуляв оце я.
Фамусов.
Ні, гуляй собі, дружочку,
Десь далі від цього куточку.
А ти 1 Лише прокинулась, з мужчиною, диви,
Ще й з молодим! Воно ж якраз підходить!
Читає, й мозок колобродить.
Усі такі з книжками ви!
А все Кузнецький міст, і штукарі-французи,
Звідкіль і моди в нас, і автори, і музи:
Ті згубники і грошей, і сердецьі
Коли врятує нас творець
Од витребеньок їх! капелюхів! книгарень!
Цукерень, мод і перукарень!
Софія.
Дозвольте, батечку, не стямлюся ніяк;
У голові туман, усю аж трусить ляк,
Ви вбігти зволили сюди швиденько,
Я не в собі.
Фамусов.
Ну, дякую красненько 1
До них я скоком прискакав!
Я перешкодив! я злякав!
Сам, донечко, я в розладі, день цілий
Не знаю спочину, ввесь час мов очманілий.
В службових справах клопіт, метушня.
До мене лізе всяк, то діло, то сварня!
Чи ждав ще клопоту такого та обману?..
Софія (крізь сльози).
Від кого, батечку?
Фамусов.
От докоряти стане,
Що марно лаю і стижу.
Не плач, а слухай, що кажу.
Вже ж піклувались так за тебе
Ще з пелюшок! що більш не треба!
Иомерла мати — що ж: я мати знов
В мадам Розье тобі знайшов.
Стареньку-чудо взяв, таку знайти ще годі:
Звичаї знала, скарб була в господі.
Щоправда, не ловила гав:
П'ятсот карбованців як дав
На рік хтось більше, вже і спокусило.
Та не в" мадамі сила.
Чи ж треба кращого взірця,
Як бачиш рідного вітця.
Дивись: не з молодих, з постави я невидний,
Та ще бадьорий, так, старий, а молодець.
Сам пан собі, і вільний удовець...
Поводження чернече, гідне!..
Ліза.
Даруйте, пане, я...
Ф а му сов.
Мовчать:
Ото часи! Не знаєш, що почать 1
Всі стали мудреці хороші,
А доньки—ті найбільш, та добрі, справді, ми,
А мови гірше від чуми!
Берем пройдисвітів на хліб ми і за гроші,
Мовляв, учіть, панове, донечок всього,—
Співать! і танцювать! і вчіть кокетування!
Мов хочем їх оддать за блазнів наостаннє.
Ти, любий друже, що? Прийшов шукать
чого?
Безроду притулив, в своїй пригрів, родині,
Зробив асесором, секретарем до справ.
На службі у Москві ти через кого нині? —
Якби не я,— в Твері б ти пропадав.
До чого це ваш гнів? Не в гості ж він
з'явився,
У домі в нас живе, отож, яких вам див І
Ішов туди, тут опинився.
Фамусов.
Випадком, чи того схотів?
Та вкупі ви чому? Тут щось не теє, мила...
Софія.
Та ось чому турбація: коли
Ви з Лізою допіру тут були,
Злякав мене ваш голос, і щосили,
Без тями вмить побігла я сюди.
Фамусов.
На мене всю вину складуть ще, як годиться,
Невчасно голос мій накоїв їм бідиі
Софія.
Як снилось щось сумне, стурбує і дрібниця.
Сказать вам сон? Сама я не збагну.
Фамусов.
От чудасія ще І
Софія.
Вам розповісти?
Фамусов.
Ну?
(Сідав).
зі
Дозвольте... як... у сні тім див чимало ...
Квітчастий луг, і я шукала
Трави,
Якої — вийшло з голови.
Тут любий, дорогий, один із тих, кого ми
Побачимо — мов вік він нам знайомий,
З'явився раптом... в нього ум, принада рис,
Та він несміливий... Хто в злиднях змалку
ріс...
Фамусов.
Ах! матінко, врятуй від кари!
Тобі голота не до пари.
Софія.
А потім зникло все: і луг той, і чебрець.
В кімнаті темній ми. І—важко уявити —
Підлога геть, ви, тату, звідти,
Волосся сторч, блідий, немов той мрець!
Тут з громом навстіж двері, й наче
Напівлюдей, напівзвГрів я бачу.
Нас розлучивши двох, взялися мучить враз
Того, кого люблю любов'ю я палкою.
До нього я — ви тягнете до вас:
Потвори верещать навколо нас юрбою 1
Він вслід кричить!..—
Проснулась. Ходить хтось, гримить:
Ваш голос був... міркую, що так рано?
Біжу сюди — і вас знаходжу з ним.
Ф а му сов.
Еге ж, біда із сном таким,
Все є тут, як нема обману:
Коханнячко, і жах, і квіти, і чорти.
Ну, пане мій, а ти?
М о л ч а л і н.
Ваш голос чув я.
Ф а м у с о в.
От сміхота.
Допік їм голос мій, усім завдав роботи,
Знай, будить,—гей, мовляв, усяк сюди біжи І
На голос мій спішив, чого ж бо? Ну, кажи
Мол чалін.
Папери ніс.
Ф а м у с о в.
Так! їх ще бракувало.
Та зглянься, що це враз напали
До служби потяг і любов!
(Встає).
Ну, донечко, спочинь ізнов.
Чудні бувають сни, а ввіч того чудніше;
Шукала ти собі трави,
А любий трапився скоріше;
Дурниці викинь з голови;
Де дива, не добрати змісту;
Іди, лягай іще поспать.
Що Молчаліна).
Ходім папери розбирать.
М о л ч а л і н.
Я тільки ніс, щоб доповісти,
Потрібні довідки, а щодо решти — в тих
Є суперечності, і плутання без краю.
Ф а м у с о в.
Одне лише завжди мене лякає,
Щоб гори не зібрались іх;
Дай волю вам, воно б так і засіло.
А в мене так: чи діло, чи не діло,
Такий вже мій звичай:
Підписано — й мороці край І
Виходить з Молчаліним, у дверях пропускав його наперед"
ЯВА П'ЯТА
Софія, Ліза.
Ліза.
Ну, от і свято вам! ну, от вам і потіха!
А втім, до сліз тут, не до сміху;
В очах імла, душа пішла до ніг;
Гріх —то пусте, ось поговір— не сміх.
Софія.
Що поговір мені, і кпини, і докори,
Та батечко... в тому все горе:
Сварливий та швидкий на гнів
Такий завжди, а з цих часів...
Та знаєш ти й сама...
Ліза.
Авжеж, воно відомо;
Замкнуть ще вас вони; зо мною — півбіди,
А то, крий боже, випхнуть з дому
Мене, Молчаліна і всіх під три чорти.
Софія.
Таке бо щастя наше вже зрадливе І
Буває гірше, а мине;
Коли ж і думоньки нема про щось сумне...
За музикою в нас так сходив час щасливо,
Ми щастям тішились своїм,
Ні остраху, ані турботи,
Аж лихо вдарило, як грім.
Ліза.
Що ж дивного у тім ? — Нема у вас охоти
Мене послухатись—і ось
Куди дійшлось.
Нащо вам ліпшого пророка?
Знайшли ж, казала вам, в коханні ту мороку 1
Пуття — й на гріш для вас.
Як всі в Москві, такий і батенько якраз:
Потрібно зятя їм вельможу з орденами,
Та бач, не всі у нас заможні, хто з чинами.
А їм хотілося б такого^взять,
Щоб грошики були, щоб ви розкошували;
Полковник Скалозуб, хіба не зять?
І золотий мішок, і пнеться в генерали.
Софія..
Ну, й милий він 1 Втекла б не знать куди
Від нього, як почне про муштру та ряди.
Слівця розумного він не сказав ще зроду.—
Мені однаково, чи за нього, чи в воду.
Так, балакучий — страх, а дуже нетямкий;
Та хай цивільний, хай військовий,
Меткий, чутливий хто ще знайдеться такий,
Як Олександр Андріїч.