Та якщо ти наважишся повернутися, то життю твоєму кінець. А тепер іди, і хай тобі Бог простить!
Він стояв у блідому світлі сніжного ранку, і його обличчя із сивою бородою було, як напівмертве. Так він і стояв, мов примара, і не рухався з місця, аж поки Ґольдмунд не зник за найближчим гребенем пагорба. Червоне мерехтіння на захмареному небі зникло, сонце так і не зійшло, поволі почали падати маленькі несміливі сніжинки.
Розділ дев'ятий
Для Ґольдмунда розпочався період мандрів та поневірянь. Він пізнає мандрівне життя, блукає світами, зустрічає різних людей. В одному селі він бачить пологи, це страшенно його зворушує. У тому ж селі він натрапляє на мандрівного студента Віктора, хвалькуватого та балакучого пройдисвіта. Якийсь час вони мандрують разом, і Ґольдмунд багато довідується від Віктора про життя волоцюг. Мандри непереборно притягують його до себе, однак він не хоче стати таким, як Віктор. У темному сосновому лісі під час нічлігу Віктор намагається викрасти у сплячого Ґольдмунда його дукат. Ґольдмунд прокидається, і тоді Віктор починає його душити. Напівпритомний Ґольдмунд бореться з усіх сил за своє життя і вбиває Віктора. Це страшенно вражає його, і він втікає з місця події. Блукаючи кілька днів у напівбожевільному стані зимовим лісом та засніженими полями, він приходить зрештою в село, де познайомився з Віктором. Одна сільська жінка доглядає його і стає його коханкою. Одужавши від страшного потрясіння, на початку весни Ґольдмунд знову вирушає в мандри.
Розділ десятий
Весна збудила у Ґольдмунда нові надії та сподівання. В одній церкві він бачить дерев'яну скульптуру Божої Матері. Цей твір справляє на нього неймовірне враження, його охоплює непереборне бажання познайомитися з автором цього дивовижного твору. Священик розповідає Ґольдмундові про автора, майстра Ніклауса, знаменитого різбяра-скультора. Ґольдмунд має тепер лише одну мету — побачити цього митця. Він мандрує далі і зрештою потрапляє у велике місто, де живе майстер Ніклаус. Той спочатку й говорити не хоче з Ґольдмундом, проте коли бачить, як Ґольдмунд зумів намалювати свого друга Нарциса, коли бачить його щире бажання навчитися мистецтву різьби по дереву, то бере його до себе в науку.
Розділ одинадцятий
Нові картини оточували Ґольдмунда тут, у місті, і в нього почалося нове життя. Подібно до того, як цей край і це місто прийняли його з радістю, спокусливо і щедро, то й це нове життя прийняло його радісно і багато йому обіцяло. І хоча на дні душі його сумовитість та свідомість залишилися недоторканими, проте назовні життя вигравало всіма своїми барвами. У той час почався найрадісніший і найбезтурботніший час у Ґольдмундовому житті. Іззовні йому відкрилося багате місто, резиденція єпископа, з усіма своїми мистецтвами, там були жінки, сотні приємних ігор та образів. Ізсередини пробуджене в ньому мистецтво обдаровувало його новими відчуттями та новим досвідом. З допомогою майстра він знайшов притулок у будинку золотаря на рибному ринку. У майстра й у золотаря вчився він мистецтва обходитися з деревом і гіпсом, з фарбами, оліфою й сухозліткою.
Ґольдмунд не належав до тих фатальних митців, які хоч і мають велике обдарування, та ніколи так і не знаходять відповідні засоби для їхнього вираження. Трапляються такі люди, яким дано відчувати красу світу посправжньому глибою) і носити у своїй душі високі, благородні образи, однак їм не вдається знову надати цим образам конкретної форми, на втіху іншим людям їх витворити і про них звістити. Ґольдмунд не страждав цим недоліком. Легко, із задоволенням робив він щось своїми руками та вивчав секрети й прийоми ремесла. Так само легко він на вечірці у колі друзів учився грати на лютні, а в неділю на сільському танцмайданчику вчився танцювати. Наука йшла легко, сама собою. З різцем, ніде правди діти, йому треба було займатися всерйоз, доводилося зустрічатися з труднощами й розчаруваннями, тут і там доводилося розколоти надаремне шматок дерева і не один раз добре врізати собі пальці. Але він швидко пройшов початки науки і здобув вправність та майстерність. Однак майстер ним був дуже часто незадоволений і казав йому приблизно таке: "Добре, що ти ані не мій учень, ні підмайстер, Ґольдмунде. Добре, що ми знаємо: ти прийшов з великої дороги, вийшов з лісу й одного дня ти туди знову повернешся. Якщо хтось не знав би, що ти ані не міщанин, ні не ремісник, а безрідна людина й гуляка, то він би запросто спокусився і вимагав від тебе се й те, як ото кожен майстер вимагає від своїх учнів. Ти непоганий працівник, коли в тебе добрий настрій. Однак минулого тижня ти два дні ледарював. Учора ти у придворній майстерні, де тобі треба було відшліфувати двох ангелів, півдня проспав".
Він мав рацію зі своїми закидами, і Ґольдмунд слухав їх мовчки, не виправдовуючись. Йому й самому було відомо, що він — далеко не надійна й старанна людина. Поки робота його захоплювала, ставила йому важкі завдання або приносила втіху, даючи можливість відчути свою майстерність, він працював ревно і завзято. Важку ручну роботу робив він неохоче, а та неважка, але довготривала й пильна робота, де багато що — це просто ремесло, де потрібні відданість і терпеливість, була йому часто нестерпною. Часом він і сам дивувався з цього. Хіба тих кількох літ мандрів було досить, щоб зробити його ледачим і ненадійним? Це що — в ньому проростало і брало гору успадковане від матері? Бо інакше чого тут бракувало? Він дуже добре пригадував собі перші роки у монастирі, де він був таким пильним і добрим учнем. Чому ж тоді колись він мав стільки терпцю, а зараз того терпіння йому бракувало? Чому йому вдавалося так невтомно віддаватися латинському синтаксисові й вивчати всі ті грецькі аористи (одна з форм минулого часу у давньогрецькій мові.— Прим. перекл.), коли у глибині серця вони, правду кажучи, не були для нього такими важливими? Він не раз думав над цим. Тоді це була любов, це вона його тоді загартувала й окрилила, навчання його було нічим іншим, як постійним змаганням за Нарциса, а любов його можна було здобути лише через повагу та визнання. В той час він міг заради одного схвального погляду улюбленого вчителя старатися годинами й днями. А потім бажаної мети було досягнуто, і Нарцис став його другом, і дивним чином власне вчений Нарцис був тим, хто вказав йому на його непридатність бути вченим і викликав у ньому образ його втраченої матері. Замість вченості, монастирського життя і цнотливості над ним запанували могутні прадавні потяги його єства: стать, любов до жінок, прагнення до незалежності, бурлакування. І ось він, побачивши ту фігуру Марії, зроблену майстром Ніклаусом, відкрив у собі митця, вступив на нову дорогу і знову став осілою людиною. І що ж? Куди ж то йшла його дорога? Звідки взялися перешкоди?
Спочатку Ґольдмунд не міг цього збагнути. Він міг лише побачити, що хоча й дуже захоплювався майстром Ніклаусом, але зовсім не любив його так, як він колись любив Нарциса, та що йому часом приносило втіху свого майстра злити й розчаровувати. Пов'язане це було, як здавалося, із суперечностями в особі самого майстра. Фігури, зроблені рукою Ніклауса, принаймні найкращі з них, були для Ґольдмунда глибоко шанованими зразками, та сам майстер зразком для нього зовсім не був.
Поруч із митцем, який вирізьбив оту Матір Божу із найзболенішими і найкрасивішими вустами, поряд із втаємниченим ясновидцем, руки якого були здатні вичаклувати із глибинного досвіду та з передчуттів видимі образи, у майстрі Ніклаусі жив ще хтось інший. Це був досить строгий і боязкий батько сім'ї і цеховий майстер, вдівець, він у своєму тихому будинку жив спокійним і досить замкненим життям зі своєю донькою та бридкою служницею. Ця людина з усіх сил чинила опір найсильнішим поривам Ґольдмунда, вона зручно влаштувала собі тихе, розмірене, дуже впорядковане і пристойне життя.
Шануючи свого майстра, Ґольдмунд хоча ніколи й не дозволив би собі випитувати інших про майстра або самому казати іншим, що він про нього думає, через рік так чи інакше знав про майстра Ніклауса геть усе до найменших дрібниць. Майстер цей був важливий йому, він любив його й одночасно ненавидів, він не давав йому спокою. І ось учень, підштовхуваний любов'ю, недовірою та невсипущою допитливістю проник в усі потаємні закутки і майстрового мистецтва, і його житія. Він бачив — у Ніклауса у домі ніхто не жив, ні учні, ні підмайстри, хоча місця було вдосталь. Він бачив, що Ніклаус лише зрідка кудись виходив і так само рідко запрошував гостей. Він спостерігав, як той зворушливо і ревниво любив свою вродливу доньку і намагався від усіх її сховати. Ґольдмунд також знав, що за строгою та не за віком старечою стриманістю вдівця вигравали ще живі потяги, що він, коли якесь замовлення часом кликало його кудись у подорож, за декілька днів тієї подорожі міг дивним чином змінитися й помолодіти. А одного разу він також спостеріг, як Ніклаус якось ввечері у містечку, де йому замовили різьблену казальницю, таємно навідався до продажної дівки і після того кілька днів був неспокійний і ходив з поганим настроєм.
З плином часу до цієї допитливості додалося й іще щось, що тримало Ґольдмунда у домі майстра і завдавало йому багато клопоту. Була це вродлива донька майстра, Лізбет — вона йому дуже подобалася. Ґольдмунд рідко бачив її, вона ніколи не заходила до майстерні, і він не міг до кінця збагнути, чи її неприступність й острах перед мужчинами була їй тільки накинута батьком, чи також відповідала її власній натурі. Те, що майстер її більше ніколи не брав із собою до столу й ускладнював йому будь-яку зустріч із нею, не можна було не помітити. Він бачив, що Лізбет була вишуканою молодою дівчиною, що вона під надійним наглядом і що на любов із нею без шлюбу не було ніякої надії. А навіть якщо хтось і схотів би її пошлюбити, то мусив би походити з доброї сім'ї і бути членом впливового цеху, а по можливості ще й мати гроші та будинок.
Врода Лізбет, така відмінна від вроди безпритульних жінок та селянок, привабила погляд Ґольдмунда вже того першого дня. Щось таке було у ній ще невідоме йому, щось особливе, воно його страшенно притягувало і водночас викликало недовіру, навіть злило.