Герман Гессе
СIДДХАРТХА
Дружині своїй Нінон присвячую
ЧАСТИНА ПЕРША
Брахманський син
У тіні під будинком, на осяяному сонцем річковому березі, де припнуті човни, у сутіні пралісу, в затінку смоківниці зростав Сіддхартха, вродливий брахманський син, юний сокіл — зростав укупі з Говіндою, своїм товаришем, також брахманським сином. Сонце вкривало засмагою світлі плечі в Сіддхартхи, коли він бавився на березі, купавсь у річці, вчиняв священне обмивання чи приносив жертви. Тінь запливала до чорних його очей, коли він грався в манговім гаю з хлопцями, коли слухав, як співає мати, коли робив жертвоприношення, коли його повчав батько, чоловік вельми вчений, коли слухав бесіди мудреців. Сіддхартха давно вже приставав до цих бесід і сам вправлявся з Говіндою в словесних змаганнях, вправлявся з Говіндою в мистецтві самоспоглядання, у самозаглибленні. Він уже вмів нечутно вимовляти Ом, — це слово слів, — умів нечутно вимовляти його в себе, вдихаючи повітря, нечутно вимовляти його з себе, видихаючи повітря, коли душа зосереджена, а на чоло сходить сяєво ясного розуму. Він уже вмів у глибині свого єства пізнавати Атмана — твердо й несхитно, в єдності зі світом.
Радістю повнились батькові груди за сина — тямущого, спраглого до пізнання; старий бачив, що в Сіддхартсі зростає великий мудрець і проповідник, усім брахманам брахман.
Утіхою повнилось серце в матері, коли вона дивилася на сина, коли бачила, як він ступає, як сідає і як устає, — її Сіддхартха, міцний і вродливий, струнконогий хлопець, що вміє так досконало привітати матір.
Кохання прокидалося в серцях брахманських дочок, коли Сіддхартха проходив міськими вуличками, — осяйне чоло, царствений погляд, гнучкий стан.
Та ще дужче любив Сіддхартху Говінда — його товарищ, брахманський син. Любив його погляд і чарівний голос, любив його ходу й досконалі рухи, любив усе, що Сіддхартха робив і казав. А найдужче любив Говінда його розум, його благородні, палкі помисли, гарячі пориви, високе його покликання. Говінда знав: ні, Сіддхартха не стане звичайним брахманом, не стане ледачим жерцем, корисливим торговцем заклинаннями, пихатим пустомолотом, лихим, підступним проповідником, як не стане він і таким собі лагідним, дурненьким ягням у численній отарі. Не хотів ставати таким і він, Говінда, не хотів ставати брахманом, яких десятки тисяч. Він мріяв піти за Сіддхартхою — за улюбленим, прекрасним Сіддхартхою. І навіть якщо Сіддхартха стане колись божеством, якщо вступить колись до сонму світлосяйних, Говінда й тоді хотів би іти за ним — іти його товаришем, його супутником, слугою, списоносцем, його тінню.
Отож Сіддхартху любили всі. Всім дарував він утіху, всі були йому раді.
Але сам він, Сіддхартха, від себе втіхи не мав, сам він був собі не радий. Блукаючи, мов сновида, рожевими доріжками фігового саду, сидячи в синюватому затінку у гаю самоспоглядання, обмиваючись щодня в покутній купелі, приносячи в темному манговому лісі жертви, Сіддхартха, досконалий у звичках і поведінці, загальний улюбленець, радість усіх, сам він, однак, радості в серці не відчував. Мрії і нескінченні роздуми навіював йому плюскіт води в річці, мерехтіння зірок у нічному небі й палюче сонце; мрії й душевні тривоги навіювало йому куріння жертовних вогнів, відгомін рядків із "Рігведи", слова з повчань старих брахманів.
І став Сіддхартха плекати в собі невдоволення. Став він здогадуватись, що й батькова любов, і материна любов, і любов Говінди, його товариша, не завжди й не навік даруватиме йому щастя, тамуватиме спрагу і вдовольнятиме його, що цієї любові йому буде мало. Став Сіддхартха здогадуватись, що високоповажаний батько його та інші вчителі, мудрі брахмани, вже розказали більшість і все найкраще з того, що знали, вони вже перелили свої знання в його жадібний збан, і збан цей виявився неповний, розум його не наситився, душа не вгамувалася, серце не заспокоїлось. Священні обмивання — це добре, але ж то — лиш вода, а вода не змиває гріхів, не тамує душевної спраги, не гоїть сум'яття. Прекрасні були й жертвоприношення та звертання до богів. Та чи це все? Чи дають жертвоприношення щастя? А як щодо богів? Чи світ створив справді Праджапаті? Чи, може, це зробив Атман — Він, Єдиний, Усеєдиний? Чи не підвладні часові, чи не минущі втілення богів, створені так само, як і ти та я? То чи ж добре, чи справедливо приносити богам жертви, чи не позбавлене це найвеличніше дійство глузду? Кому ж іще приносити жертви, кому ще поклонятись, як не Йому, Єдиному, Атманові? І де Атмана шукати, де Він живе, де б'ється Його вічне серце? Де ж іще, як не у власному "я", у найпотаємнішому, в тому, чого не можна схитнути і що кожен носить у собі? Але ж де, де те "я", найпотаємніше, найзаповітніше? Це не плоть і не кров, не думка й не свідомість — так учать наймудріші. То де ж воно, де? Чи є інший шлях до того "я", до себе, до Атмана — шлях, що його варто шукати? Ох, і ніхто ж цього шляху не знає, ніхто його не покаже ні батько, ні вчителі та мудреці, ні священні жертовні гімни! Все вони знають, ці брахмани зі своїми священними книжками, все вони знають, про все й навіть більше, ніж про все, вони подбали — про с отворі ння світу, проте, як люди навчилися розмовляти, їсти, вдихати й видихати, про те, як влаштована свідомість і як чинять боги. Безмежно багато знають брахмани. Та чого варті всі їхні знання, коли ніхто не" знає одного-єдиного, найважливішого, єдино важливого?!
Звичайно, багато віршів, прекрасних віршів у священних книжках, надто в упанішадах "Самаведи", розповідають про те найпотаємніше, найзаповітніше. "Душа твоя — цілий світ", — сказано там. Сказано також, що уві сні, у глибокому сні людина входить до свого найпотаємнішого і живе в Атмані. У тих віршах — чудовна мудрість, магічні слова увібрали там у себе всі знання наймудріших мужів — слова чисті, як мед бджолиний. Ні, не можна, нізащо не можна нехтувати величезних тих знань, що їх зібрали там і зберегли численні покоління велемудрих брахманів… Але де ж ті брахмани, де проповідники, де мудреці чи покутники, яким пощастило ці глибоченні знання не просто осягти, а й за ними жити? Де той пророк, що, перейшовши вві сні до Атмана, зумів зостатися в ньому і наяву, у житті, в кожнім кроці своїм, у слові й діянні? Багатьох достойних брахманів знав Сіддхартха і насамперед свого батька — чистого, вченого, найшанованішого з-поміж шанованих. Батько гідний захоплення, спокійно й шляхетно він поводиться, чисто живе, мудрі слова промовляє, розумні й високі думки народжуються під його чолом. Але й він, хто так багато знає, хіба засяг він блаженства, хіба має він мир і спокій, хіба й він — всього лиш спраглий, одвічний шукач? Хіба не змушений він, спраглий, раз у раз, знов і знов припадати до священних джерел — до офірування, до книжок, до словесних змагань з іншими брахманами? Чому ж він, бездоганний, мусить щодня змивати з себе гріхи, щодня дбати про очищення, щодня починати все спочатку? Хіба в ньому немає Атмана, хіба в його власному серці не б'є першоджерело? Це його треба знайти — оте першоджерело у своєму "я", це ним треба заволодіти! Все інше — шукання, манівці, блукання наосліп.
Такі були в Сіддхартхи думки, така була його спрага й мука.
Часто проказував він слова з Чахндог'ї-упанішади: "Щира правда, ще одне ім'я в брахмана — істина, і хто про це знає, той входить щодень у царство небесне". Нерідко те царство небесне здавалось йому вже недалеким, однак жодного разу він не досягав його цілком, ніколи не погамовував спрагу до кінця. І з-поміж усіх мудрих і наймудріших, яких він знав і повчання яких з насолодою слухав, з-поміж усіх них не було жодного, хто осягнув би його, царство небесне, цілком, хто погамував би її, споконвічну спрагу, цілком.
— Говіндо, — сказав якось Сіддхартха до товариша, — Говіндо, ходімо, любий, під баньянове дерево — повправляємось у самозаглибленні.
Прийшли вони під баньянове дерево, посідали: тут — Сіддхартха, кроків за двадцять — Говінда. Поки цей сідав, готуючись промовити Ом, Сіддхартха вже стиха проказував вірш:
Ом — це лук, стріла — це душа, У Брахмана лучить стріла, І вцілити треба конче.
Згодом, коли вони повправлялись, як завжди, у самозаглибленні, Говінда підвівся. День добігав кінця, пора було готуватися до вечірнього обмивання. Говінда покликав товариша. Сіддхартха не озвався. Він сидів, занурившись у себе, і його застиглий погляд був спрямований кудись у далечінь, а з-поміж зубів ледь виднівся кінчик язика; здавалося, Сіддхартха не дихає. Так він сидів, поринувши в себе, зосередивши думку на Ом, націливши душу, мов стрілу, у Брахмана…
Одного дня містом, де жив Сіддхартха, проходили самани — прочани-аскети; троє виснажених, згаслих чоловіків, не старі й не молоді, з укритими курявою, покривавленими спинами, майже голі, опалені сонцем, повиті самотністю, чужі й ворожі світові,— зайди й худоребрі шакали в царстві людей. Від них ішов гарячий дух погамованих пристрастей, виснажливого обов'язку, жорстокого самозречення.
Увечері, як минула година самоспоглядання, промовив Сіддхартха до Говінди:
— Завтра вранці, о друже мій, Сіддхартха піде до саман. Він стане саманою. Почувши ці слова й уздрівши на застиглому товаришевому ооличчі
рішучість, тверду й невідворотну, як пущена з лука стріла, Говінда зблід. І ту ж мить, із першого погляду збагнув: "Ось воно й починається, тепер Сіддхартха піде своїм шляхом, доля його в же пускає паростки, а разом з його долею — і моя". І Говінда став блідий, мов суха бананова лушпинка.
— О Сіддхартхо! — вигукнув він. — А батько ж тобі дозволить? Сіддхартха подивився на товариша так, ніби ще не зовсім прокинувся від сну.
І враз прочитав у Говіндиній душі все — прочитав страх, прочитав покору.
— О Говіндо, — мовив він стиха, — нащо нам марнувати слова? Завтра на світанні я починаю жити життям саман. Тільки не кажи про це більш нічого.
Сіддхартха ступив до комірчини, де на личаній маті сидів батько, мовчки став і стояв доти, доки батько відчув, що позад нього хтось є. І озвався брахман:
— Це ти, Сіддхартхо? Кажи вже, що маєш сказати. І промовив Сіддхартха:
— З твого дозволу, батьку. Я прийшов сказати, що мене тягне покинути завтра твій дім і піти до аскетів.