І тепер, коли старість постукала у двері, вирішив засісти за написання докладного звіту про своє колишнє паломництво. Написав він уже кілька розділів, проте, як сам признався юнакові, латина його була досить-таки слабенькою і це постійно перешкоджало його роботі. Він запропонував Ґольдмундові нове вбрання та безкоштовний побут, якщо б той погодився вже написане повиправляти й переписати начисто та допомогти з продовженням роботи.
Було це восени, і Ґольдмунд знав, що це означає для мандрівника. Та й нове вбрання не завадило б. Проте юнакові передусім сподобалась можливість ще тривалий час перебувати в одному домі з двома вродливими сестрами. Без довгих роздумів він погодився. Вже через кілька днів ключниці веліли відчинити шафу для одягу: там знайшлася гарна брунатна тканина, з якої для Ґольдмунда дали пошити одяг і шапку. Хоча рицар і думав про чорний колір та про щось на зразок магістерської мантії, гість його не хотів про таке навіть слухати й зумів його вмовити, і от вийшло гарне вбрання, щось середнє між пажем та мисливцем. Одяг був йому дуже до лиця.
З латиною теж пішло непогано. Вони разом переглянули дотепер написане, і Ґольдмунд не лише виправив чимало помилкових слів та пропусків, а й переробив рицареві короткі незграбні речення у гарні латинські періоди з надійною будовою та акуратним consecutio temporum (узгодженням часів, лат.— Прим. перекл.). Рицар був цим дуже задоволений, не міг нахвалити Ґольдмунда. Щодня вони проводили за цією роботою принаймні дві години.
У замку (власне кажучи, була то досить добре укріплена і простора сільська господа) Ґольдмунд мав чим зайнятися. Він брав участь у полюваннях і в ловчого Генріха навчився стріляти з арбалета, потоваришував із собаками й міг їздити верхи, скільки душа забажає. Його рідко можна було побачити наодинці, він собі розмовляв із собакою, з конем, з Генріхом, із ключницею Леєю, огрядною старою з чоловічим голосом, яка вельми полюбляла сміх і жарти, або із цуценям чи з вівчарем. З жінкою мельника, зовсім по сусідству, було б не важко затіяти любовну історію, але він тримався здалека і вдавав недосвідченого.
Від обох рицаревих доньок він був просто у захваті. Молодша була вродливішою, та вона така бундючна, що з Ґольдмунд ом майже не розмовляла. Він з обома поводився із надзвичайною увагою та ввічливістю, однак сестри сприймали його присутність як постійне залицяння. Молодша повністю замкнулася в собі, вона затялася у своїй сором'язливості. Старша, Лідія, вибрала при розмовах із ним особливий тон: вона поводилась із ним напівповажно, напівнасмішкувато, ніби вчений з якимось екзотичним звіром, з цікавістю ставила йому багато запитань, розпитувала про життя у монастирі, але щоразу в її голосі було щось глузливе, вона щоразу вдавала із себе чванливу пані. Він з усім погоджувався й поводився з нею, як з дамою, а з Юлією — як із молодою черницею, а коли йому вдавалося своєю розмовою затримати їх після вечері надовше, ніж звичайно, або коли у дворі чи в саду Лідія до нього зверталася й дозволяла собі з нього покепкувати, він був задоволений і відчував, що робить успіхи.
Цієї осені листя довго трималося на високих ясенах у подвір'ї, а в саду довго ще цвіли айстри й троянди. І от якогось дня з'явилися гості, сусіда-землевласник зі своєю дружиною приїхав верхи у супроводі конюха, погідного дня вони так захопилися незвично довгою мандрівкою, що ось були тут і просили можливості переночувати. Прийняли їх дуже люб'язно, і ось Ґольдмундове ліжко вже перенесли з кімнати для гостей у кімнатчину, що була їм за канцелярію, для гостей було облаштовано покій, веліли зарізати пару-другу півнів, а у ставку за млином наловити риби. Ґольдмунд із задоволенням брав участь у святковій метушні й відразу відчув, що заїжджа дама звернула на нього увагу. Та тільки-но він встиг помітити в її голосі й погляді приязність і бажання, коли зауважив, напружуючи всю свою увагу, як змінилася Лідія, якою вона зробилася тихою й замкненою і як вона почала спостерігати за ним і дамою. Коли під час святкової вечері дама почала під столом ногою загравати з ногою Ґольдмунда, захопила його не тільки ця гра, набагато більше захопила його похмура, мовчазна напруга, з якою Лідія спостерігала за нею з повними цікавості, палаючими очима. Зрештою він навмисне упустив на підлогу ніж, нахилився під стіл і пестливо торкнувся дамської п'ятки й ніжки, побачив, як Лідія зблідла й кусає собі губи, і продовжував розповідати монастирські анекдоти, відчуваючи, що далека гостя із хвилюванням прислухається не так до його історій, як до його спокусливого голосу. Інші теж його слухали, господар прихильно, гість із незворушним обличчям, але і його торкнувся вогонь, що палав у юнакові. Лідія ніколи ще не чула, щоб Ґольдмунд так говорив, він розцвів, у повітрі зависла любовна хіть, очі його блищали, в голосі його виспівувало щастя і благання любові. Всі три жінки відчували це, кожна по-своєму: мала Юлія з величезним спротивом і неприйняттям, дружина рицаря сяяла задоволенням, Лідія — з болісним хвилюванням серця, що змішалося з палкою любовною пристрастю, тихим опором і бурхливими ревнощами, від чого її лице звузилося, а очі палали. Ґольдмунд відчував усі ці хвилювання. Вони повернулися-потекли до нього, як таємні відповіді на його залицяння, мов птаство літали довкола нього думки про кохання, віддаючись, чинячи опір одна одній і одна одну поборюючи.
Після вечері Юлія пішла до себе, вже давно настала ніч, тримаючи свічку у глиняному підсвічнику вона покинула веранду, холодна, мов маленька черниця. Інші сиділи ще годинку, і тоді як обидва чоловіки розмовляли про врожай, про імператора та єпископа, розпашіла Лідія прислухалася, як між Ґольдмундом та дамою досить ненав'язливо вилося плетиво розмови, між розпущеними нитками якого поступово з'являлася густа і якась млосна мережа наступів та відступів, поглядів, наголосів, малопомітних рухів, кожен з яких мав стільки значення і був так наповнений жаром. Дівчина втягувала в себе цю атмосферу похітливо і водночас з почуттям огиди, і коли вона бачила або відчувала, як Ґольдмундове коліно під столом торкалося коліна гості, вона чула цей доторк на власному тілі й здригалася. Опісля вона не спала і півночі прислухалася, і серце готове було вискочити їй із грудей, вона була переконана, що ті двоє повинні зійтися. У своїй уяві вона довершила те, що їм було заборонено, бачила їх в обіймах одне одного, чула їхні поцілунки, при цьому тремтіла від збудження, водночас і боячись того, і бажаючи, щоб обдурений рицар заскочив коханців зненацька і всадив огидному Ґольдмундові ніж у серце.
Наступного ранку небо затяіло хмарами, подув вологий вітер, і гість, відхиляючи всі припросини побути ще, наполягав на негайному від'їзді. Лідія була присутня, коли гості сідали на коней, вона потисла руки і говорила прощальні слова, але притому зовсім не розуміла, що робить, зосередивши всі свої чуття у погляді, з яким юна прикипіла то того, як дама, сідаючи на коня, поставила свою ногу в руки, підставлені Ґольдмундом, як його права рука широко й міцно обхопила її взуття і на якусь мить сильно стиснула.
Чужинці від'їхали. Ґольдмунд повинен був повертатися в канцелярію і працювати. За півгодини він почув владний голос Лідії, потім почув, як їй привели коня, господар Ґольдмунда підійшов до вікна і глянув униз, сміючись і хитаючи головою, а потім вони обоє дивилися вслід Лідії, як юна верхи виїжджала з дюру. Сьогодні їм вдалося ненабагато просунутися вперед у їхній латинській писанині, Ґольдмунд був розсіяний, і господар люб'язно відпустив його раніше, ніж звичайно.
Ґольдмунд непомітно вислизнув на коні з подвір'я, він летів назустріч вицвілим краєвидам, в лице йому бив холодний і вогкий осінній вітер, кінь гнав клусом, і він відчував, що той біжить усе швидше й розігрівся, і в нього самого кров закипає. Глибою дихаючи, він мчав через цей сірий день по стерні й перелогах, полями й болотами, порослими хвощем та осокою, по видолинках, вкритих вільшняком, через сосновий ліс, де стояв гнилий болотний запах, а потім знову через голі бурі пустища.
На тлі неба, вкритого легкими сірими хмарами, він розпізнав на високому гребені пагорба різко окреслений силует Лідії: вона трималася прямо на своєму коні, що йшов тихою ходою. Ґольдмунд рвонув до неї, а вона, як тільки побачила, що її переслідують, погнала коня, кинувшись тікати. Часом вона зникала, а часом з'являлася, і було видно, як на вітрі розвівається її волосся. Він переслідував її, немов якусь здобич, серце його сміялося, короткими ніжними вигуками він підганяв свого коня, коли мчав уперед, з радісним поглядом розглядав особливості тих місць, пониклі поля, зарості вільхи, тут і там кілька кленів, глинясті краї калюж, знову й знову звертаючи погляд на свою мету, на вродливу втікачку; незабаром йому вдасться її наздогнати.
Коли Лідія зрозуміла, що він близью, вона припинила втечу і дала коневі йти кроком. Вона не повернулася до переслідувача. Гордо й удавано байдуже їхала вона верхи вперед, ніби нічого не сталося, ніби вона була на самоті. Він підігнав свого коня до неї, коні мирно йшли зовсім поруч; але і тварин, і вершників ця погоня добре розігріла.
— Лідіє! — тихо покликав він. Вона не відповіла.
— Лідіє!
Вона мовчала.
— Як же гарно було бачити, Лідіє, здалеку бачити, як ти їдеш верхи, твоє волосся розвівалося за тобою, мов золота блискавка. Як це було гарно!
Ах, як чудово, що ти тікала від мене! Це тоді я побачив, що ти мене трішки любиш. Я цього не знав, ще вчора увечері у мене були сумніви. Лише тоді, коли ти намагалася втекти від мене, я раптом зрозумів. Прекрасна, люба, ти, мабуть, втомилася, давай зійдемо з коней!
Він швидко зіскочив з коня і в ту ж мить схопив її вуздечку, щоб вона не вирвалася ще раз. Вона згори дивилася на нього, і обличчя її було білим, мов сніг, і коли він знімав її з коня, то вона розридалася. Він обережно вів її кілька кроків, посадив у суху траву і став біля неї навколішки. Вона сиділа, відважно боролася, намагаючись придушити ридання і зрештою дала собі раду.
— Ах, ти такий жахливий! — почала вона, коли вже могла говорити. Вона ледве видушувала із себе слова.
— Хіба я такий уже поганий?
— Ти спокусник, Ґольдмунде! Я забуду, що ти ось казав мені, це безсоромні слова, тобі не личить так зі мною розмовляти.