Я коней своїх нагайкою шмагаю — підганяю, —
Щось повітря мені мало, вітер п'ю, туман ковтаю,
Чую з захватом смертельним — пропадаю! Пропадаю!
Ледь повільніше, рідненькі мої, незрадливі!
Мою пугу не слухайте сильну!
Але щось мені дістались коні вередливі,
І дожити не встиг й доспівати не встигну.
Я коней напою І куплет доспіваю, —
Мить одну постою на краю?
Згину я, і мов пушинку ураган змете з долоні,
І в санях мене галопом повезуть у вічність хутко.
Ви на біг неквапний перейдіть, прошу вас, коні!
Протягніть хоча б подовше шлях до вічного приюту!
Ледь повільніше, рідненькі мої, незрадливі!
Бо батіг вам не сила ворожа.
Але щось мені дістались коні вередливі,
І дожити не зміг, й доспівати не зможу.
Я коней напою І куплет доспіваю, —
Мить одну постою на краю?
Встигли ми — до Бога в гості, певно, спізнень не буває.
Що ж там ангели співають такими злими голосами?
Може, це дзвіночок без зупину так ридає?
Може, я кричу на коней, щоб не несли хутко сані.
Ледь повільніше, рідненькі мої, незрадливі!
Не летіть скочака, вас благаю.
Хоч дожити не встиг, та нехай доспіваю!
Я коней напою І куплет доспіваю, —
Хоч миттєвість іще постою на краю...
© Микола Попов. Переклад, 2009