Та чим більше я говорив, тим менше був упевнений у своїй правоті і тим більше розумів, що ні Полоскова, ні Алісу я не переконав.
— Добре, — сказав я нарешті, — піймав не піймав, а погнатися можна. Тільки спершу ми вирушимо на Шешинеру. Треба ж з'ясувати, хто такі скліси.
— Гаразд, — погодився Полосков, водячи пальцем по карті. — Це по дорозі. Крім того, ми зможемо зупинятися на інших планетах і шукати рідкісних тварин для зоопарку.
— Тепер спати, — мовив я. — Завтра зранку підйом відліт. Усі звірі нагодовані, напоєні?
— Так точно, товаришу начальник експедиції, — сказала Аліса, яка відповідала за годування звірів.
— А де алмазна черепашка? — спитав я.
— Щойно тут була, — відповів Полосков. — Де ж вона?
Ми згаяли цілу годину, обнишпорили весь корабель і знайшли алмазну черепашку тільки з допомогою індикатора, який відшукав її аж біля люка.
— Певно, втекти хотіла, — сказав Зелений. — Я ж попереджав. За цими черепашками дивись та дивись.
Індикатор пожовтів.
Я витяг табличку кольорових відчуттів індикатора, яку дала мені двоголова змія, і пояснив:
— Жовтий колір — недовіра.
— Не віриш черепашці? — перепитав Зелений в індикатора. — Я теж.
Індикатор став таким жовтим, що навіть світло ламп пригасло.
— Ну гаразд, — вирішив тоді я. — Зачинимо її в клітку.
Індикатор лишався таким же жовтим, але по спині в нього попливли чорні смуги. Таблиця повідомила нам, що чорні смуги на жовтому тлі означають незгоду.
— Ну добре, — сказав я. — Якщо ти такий недовірливий, ми її на ніч замкнемо в сейфі.
І тоді індикатор став щасливого темно-зеленого кольору.
Розділ 12
ТАКИЙ СУМНИЙ ВИНАХІД
Коли "Пегас" підлітав до планети Шешинеру, посилок і вантажів на ньому помітно поменшало.
Можна було ходити коридорами й не спотикатися об мішки, ящики і контейнери.
Ми проминули вже третину Галактики і опинилися в таких місцях, куди не заходять рейсові лайнери з Землі.
Планета Шешинеру лежить осторонь від великих шляхів. Її тваринний світ небагатий — ще триста років тому вона була голою і ненаселеною, але потім сюди прилетіли колоністи з Розодору і зробили на ній штучну атмосферу, посадили сади і розбили газони.
Ми б не стали гаяти часу на посадку, але доктор Верховцев ще на планеті Трьох Капітанів сказав нам, що чув про те, що на планеті Шешинеру водиться звір на ім'я скліс.
"Пегас" опустився на планету глибокої ночі, осторонь від тьмяних вогників невеликого міста.
Сідали ми тихо, щоб не розбудити городян і не злякати їх: на Шешинеру рідко прилітають кораблі, й дехто з шешинерійців їх узагалі не бачив.
Двигуни стихли, механік Зелений розчесав бороду і ліг спати, капітан Полосков лишився на містку, щоб унести поправки в застарілу навігаційну карту, Аліса писала листа бабусі, сподіваючись відправити його з Шешинеру, а я спустився в перший трюм, щоб вибрати порожню клітку для скліса й понагодовувати звірів.
На кораблі було тихо й тепло. Я майже нечутно йшов по м'якому килиму і думав про те, що треба буде запастися на Шешинеру водою і дістати вовни для павука-ткача-троглодита.
Гіллястий кущик чатував на мене за рогом, і я сказав йому:
— Спати негайно! А то завтра не поллю.
Кущик від жаху змахнув листочками й зашурхотів, утискаючись у свій відсік.
Зненацька я почув неголосне плямкання. Хтось заліз на склад, де зберігалася решта посилок. Я зупинився і прислухався. Невідомо, хто із звірів виліз із клітки, — адже не всякого візьмеш голими руками.
Я обережно заглянув у прочинені двері складу. Порожньо. Але плямкання стало гучнішим. Я зайшов у відсік. Плямкання долинало з-за дверей замкненої шафи-холодильника. Там зберігалися ананаси.
Мене здивувало, що ключ стримить іззовні — ніхто не міг залізти в холодильник і замкнути себе без ключа.
Я поволі простяг руку до ключа, повернув його і розчинив двері.
У шафі, тремтячи від холоду, сидів невеликий зелений чоловік і гриз гостренькими зубенятами ананас.
Чоловік із переляку підвів очі й притиснув ананас до грудей.
— Ви не смієте, — сказав він.
— Хоч би обчистили ананас, — відповів я. — І взагалі, як ви сюди потрапили?
— Повечеряти не дадуть спокійно! — мовив чоловік і зник разом з ананасом.
Я протер очі. Холодильник був порожній. Трьох ананасів на полицях бракувало. Хтось доторкнувся до моєї ноги, і я від несподіванки підстрибнув. Виявилося, це все той самий невгамовний кущик блукає по трюму.
— Негайно спати! — гримнув я на нього, хоч ніколи не гримаю на тварин і рослин.
Кущик підібрав віття і кинувся навтьоки.
Я знову поглянув на холодильник. Спиною до мене стояв зелений чоловік і намагався, підвівшись навшпиньки, стягти з полиці великий ананас.
— Стій! — вигукнув я.
Чоловічок оглянувся, і я збагнув, що це зовсім не той самий крадій, який три хвилини тому жував ананас.
— Не хвилюйтеся, — мовив чоловічок, — я маю дозвіл.
І він ураз зник, забравши ананас.
Такого дива я ніколи ще не бачив. У мене навіть голова замакітрилася. Я з дурного розуму заглянув у холодильник, наче хтось міг ховатися там, у глибині.
Тої ж миті мене штовхнули, на полиці стояв третій зелений чоловік.
— Не заважайте, — сказав він, — огрію. — І відразу ж потягся по ананас.
— Ну, це вже дідько його знає що таке! — обурився я. — Ви звідкіля?
— Я тут живу, — відповів чоловічок, узяв ананас і розтанув у повітрі.
Це було над мої сили. Я натиснув на кнопку телефону і викликав Полоскова.
— Гено, — почав я, — ти не спиш?
— Ні, — відповів капітан. — Працюю. А що в тебе з голосом?
— З голосом? Нічого.
— Він тремтить, мов заячий хвіст. Що-небудь сталося?
— Скажи, Гено, люк у корабель задраєно?
— Звісно, задраєно. Адже ніхто не виходив.
— А Зелений спить?
— Спить. І Аліса спить. Я щойно перевіряв. Аліса писала листа, писала й заснула на половині. А що трапилось?
— Скажи, в яких випадках людям привиджуються зелені чоловічки?
— Маленькі? — спитав діловито Полосков. — На плечі сидять? Із хвостиками? Десь я про це читав. У старовинній книжці.
— Ні, — відповів я, — досить чималі, без хвостів, їдять ананаси. Ось... Ось він! Четвертий!
І справді ще один крадій виник у холодильнику, підморгнув мені і зник.
— Іду! — мовив Полосков стурбовано. — Нічого не роби. Тримай себе в руках.
На той час, коли Полосков прибіг у трюм, на полицях лишалося менше половини ананасів, і відразу два зелених чоловічки підсаджували один одного, щоб залізти на верхню полицю холодильника.
— Ні, — застеріг Полосков, — ти їх не лякай. Це, напевно, не галюцинація.
— Яка там ще галюцинація! — образився чоловік. — Можете помацати.
— Нема коли, — перебив його другий.
— Привіт Алісі, — сказав перший.
І вони зникли, щоб дати місце ще одному.
— Аліса насправді спить? — спитав я у Полоскова.
— Спить.
— А звідкіля вони можуть про неї знати?
— Не збагну. Божевільня якась!
У холодильнику було порожньо. Ніхто більше не з'являвся.
— Зачинімо туди двері, — запропонував Полосков. — Так спо кійніше. Я зачинив двері в холодильник.
— Звідкіля вони можуть знати про Алісу? — повторив я. — Опустилися ми сюди годину тому, ніхто з нас із корабля не виходив...
Ми з Полосковим довго не спали, намагалися придумати, як пояснити це дивне явище. Але так нічого й не придумали. Перевірили ще раз замки на люках, обійшли корабель. Порожньо, тихо, мирно.
Про всяк випадок я ліг спати в Алісиній каюті. Спати було незручно, бо килимок на підлозі був жорсткий, а в голови довелося підкласти Алісині гумові ласти.
На щастя, я встиг устати раніше, аніж прокинулась Аліса, і тому, коли вона розплющила очі, я вже наче нічого й не сталося сидів у кріслі й гортав "Довідник із визначення мешканців Галактики".
— Ти що тут робиш? — запитала Аліса.
— Та так, зайшов подивитися в твоїй бібліотеці, які на вигляд тутешні жителі.
— А чому ти незачесаний?
Я закрив книжку — потім подивлюся — і поквапився до каюти причепуритися. Там, умиваючись, я мало не переконав себе, що ніяких зелених чоловічків насправді не було, усе це міраж, сон і видіння.
З такою думкою я і спустився в трюм заглянути в холодильник.
Холодильник був розчинений, геть порожній — жоднісінького ананаса, — і перед ним стояв замислений Полосков.
— Одне слово, я гадаю, — сказав він, — що тутешні жителі навчилися проходити крізь стіни, хоч це й суперечить усім законам природи.
— Ні, напевно, це не тутешні жителі, — заперечив я. — Напевно, ми підхопили в космосі якусь паразитичну цивілізацію.
Тут у трюм зайшла Аліса.
— Доброго ранку, Полосков, — привіталася вона. — Куди ви поділи ананаси?
— їх украли, — мовив Полосков. — І ми думаємо, як покарати злодіїв.
— Кого? — здивувалася Аліса.
— Чортів зелених, — відповів Полосков. — От би мені до них добратися! Адже подумати тільки, з якими очима я з'явлюся на Редвайті! Там чекають цих ананасів!.. Ось він, дивіться, ловіть!
І справді, в холодильнику раптом з'явився зелений чоловічок; він обвів поглядом порожні полиці й сказав, не дивлячись на нас: "Спізнився я", — і відразу ж розчинився.
— Ось він, — повторив Полосков. — І навіть не спіймаєш.
— Так це тутешній житель, — пояснила Аліса. — Я дивилася в книжці, яку тато залишив на кріслі.
— Ти впевнена?
— Цілком упевнена.
— Тоді тим гірше для них. Негайно надсилаю скаргу їхньому уряду. Хіба так зустрічають гостей? — Полосков дуже розгнівався.
— Прости їм, капітане.
— Ні, і не подумаю їм прощати. Де телефон?
— Полосков, поміркуй, — благала Аліса. — Це такі милі й добрі люди! Вони не хотіли красти ананасів. Це так вийшло. Ненавмисне.
— Ти надто добра, Алісо, — заперечив Полосков. — Сьогодні вночі, не встигли ми приземлитися, як вони вже залізли на склад і тягнуть ананаси, а через півгодини вони візьмуться до інших вантажів.
— Полосков, — мовила Аліса твердо, — ти забув, що програв мені заклад? Бажання?
— Пам'ятаю, — сказав Полосков.
— То ось моє бажання — прости їм ананаси.
І в цей момент за стінами корабля почувся страшний галас. Такий страшний, що він проник крізь обшивку. Ми забули про всіх зелених чоловічків і притьмом кинулись до трапа. На ходу Полосков устиг натиснути кнопку тривоги, і в коридорах заблимали червоні лампочки.
Полосков відкинув верхній люк, і з висоти третього поверху ми виглянули назовні.
Вставало тьмяне, величезне, червоне сонце. По небу швидко пливли довгі сиві хмари. Вся галява перед "Пегасом" кишіла зеленими чоловічками.