На попелі зотлілих літ,
Твоїх важких і певних кроків
Лишився незатертий слід.
Мов велетень, із криці литий,
Ти, долі непомильний суд,
Не міг іти і не гнітити,
I не кривавить смертний люд.
Все, що вдавалось поколінням,
Все, що виводили віки,
Ти руйнував одним велінням,
Єдиним порухом руки.
Ти щастя взяв собі в обладу,
Примусив слугувать тобі,
I всю свою всесвітню владу
На карту ставив в боротьбі.
Від слави вірної сп'янілий,
Ти йшов, валив міцне, слабе,
I стало під кінець несила
Самій землі носить тебе.
Світ випроставсь, і ти, безвладний,
Як лист, на вітрі знявся сам,
Подався в далеч безоглядну
I впав серед бескетів, там,
Де на незміренім просторі
Піднесений з безодні моря
Підніжжям гордим твій граніт.