Саймі, хай там як, інтуїтивно здогадався про що він хотів сказати.
"Проли це не людські істоти, – сказав він безтурботно. – До 2050го року, якщо не раніше, усе справжнє знання Старосуржу швидше за все зникне. Усю літературу минулого буде знищено. Чосер, Шекспір, Мільтон, Байрон – усі вони будуть існувати лише у версіях Новосуржу, не лише змінені на щось інше, а насправді змінені у щось протилежне до того чим вони зазвичай були. Навіть літературу Партії буде змінено. Навіть гасла зміняться. Як можна скласти гасло на зразок "воля це рабство" коли власне поняття волі буде знищено? Уся атмосфера думок буде геть інакшою. Фактично не буде жодних думок, у тому сенсі як ми їх розуміємо зараз. Ортодоксальність означає не думати – не мати потреби в думках. Ортодоксальність – це несвідомість".
Одного з цих днів, подумав Вінстон з несподівано глибокою певністю, Саймі буде випаровано. Він занадто розумний. Він бачить усе занадто чітко і каже занадто відверто. Партії не подобаються такі люди. Одного дня він просто зникне. Це написано на його обличчі.
Вінстон закінчив зі своїми хлібом та сиром. Він повернувся трохи вбік на своєму стільці, щоб випити свій кухоль чорної кави. За столиком зліва від нього чоловік зі скрипучим та різким голосом все ще продовжував безжально промовляти. Молода жінка, що можливо була його секретаркою, і яка сиділа спиною до Вінстона, слухала його та здавалося палко погоджувалася з усім щоб він не сказав. Час від часу Вінстон вловлював репліки на зразок "Я вважаю ви цілком праві, Я повністю з вами згодна", сказані молодим та схоже дурникуватим жіночим голосом. Але інший голос не замовкав ані на мить, навіть тоді коли ця дівчина говорила. Вінстон знав цього чоловіка в обличчя, однак він нічого не знав власне про нього окрім того, що він займає якусь дуже важливу посаду у Відділі Фікцій. Він був чоловіком приблизно тридцяти років, з м'язистою горлянкою та величезним, дуже жвавим ротом. Його голова була трохи відкинута назад, і через кут під яким він сидів, його окуляри відбивали світло та уявлялися Вінстону двома порожніми дисками, що були замість очей. Це було трохи лячно, що з того невпинного потоку звуків який лився з його роту було майже неможливо розібрати жодного слова. Тільки єдиного разу Вінстон вловив фразу – "Цілковите та остаточне винищення Гольдштеїзму" – сказану уривчасто та дуже швидко і, як здавалося, одним словом, неначе суцільно відлитий друкований газетний рядок. Зрештою це був лише шум, кря-кря-крякання. І зараз, незважаючи на те що ти не міг чути що ж саме каже цей чоловік, не було жодних сумнівів про загальну природу його промови. Він міг викривати та засуджувати Гольдштейна і вимагати якнайсуворіших заходів проти думкозлочинців та саботажників, він міг блискавично вибухати проти жорстоких звірств Євразійської армії, він міг вихваляти та звеличувати Старшого Брата або ж героїв Малабарського фронту – і все це однаково вправно. Щоб це не було, ти можеш бути цілковито певен що кожне його слово це чистісінька ортодоксальність, чистісінький Інгсоц. Доки він дивився на безоке обличчя з невтомно рухомою щелепою, Вінстона огорнуло цікаве відчуття, що це була не справжня людська істота, а якийсь різновид манекену. Це не людський мозок промовляв – це промовляла гортань. Ця речовина, що витікала з нього містила слова, але це була не промова у справжньому сенсі цього слова. Це був цілковито несвідомий шум, неначе крякання качки.
Саймі замовк на хвилину, руків'ям своєї ложки він вимальовував візерунки у калюжі борщу. Голос з-за сусіднього столика продовжував невпинно швидко крякати, легко долаючи оточуючий галас.
"Для цього є слово у Новосуржі, – сказав Саймі. – Я не знаю чи знаєш ти його: Качкосурж, крякати неначе качка. Це одне з тих дуже цікавих слів які мають два цілком протилежні значення. Застосоване проти ворога або конкурента – це лайка та образа, застосоване щодо когось з ким ти згоден – це хвала та прославляння".
Без жодних сумнівів Саймі буде випаровано, знову подумав Вінстон. Він думав про це з якимось сумом, незважаючи на те, що він добре знав, що Саймі зневажає його та відчуває легку антипатію до нього і цілком ймовірно викриє його як думкозлочинця, якщо матиме хоч якийсь привід для цього. Було щось не так з Саймі. Йому чогось бракувало. Обачності, байдужості, якогось роду рятівної тупості. Ти міг би тільки поглянувши на нього сказати, що він неортодокс. Він вірив у принципи Інгсоцу, він шанобливо поклонявся Старшому Брату, він тішився та святкував перемоги, він ненавидів єретиків, не тільки з щирою відкритістю а й з певного роду невгамовним фанатизмом, та згідно найновішої інформації, яка є недоступною звичайному члену Партії. Ореол сумнівної репутації завжди кружляв навколо нього. Він казав речі які краще б лишилися несказаними, він читав забагато книжок, він часто відвідував Кафе Каштанове Дерево, зараз це місце було якимось чином зловісне та прокляте. Старі, дискредитовані лідери Партії зазвичай збиралися там перед тим як їх було остаточно зачищено. Гольдштейна власною персоною, як казали, іноді бачили там багато років, ба навіть десятків років, тому. Було не важко передбачити долю Саймі. І зараз було цілковитим фактом що, якщо Саймі зрозуміє, навіть на три секунди, природу його, Вінстонових, таємних думок та переконань, то він миттєво зрадить його та донесе у Поліцію Думок. Це міг би зробити і будь-хто інший, з тих же причин. Але Саймі найвірогідніше за всіх. Просто фанатизму замало. Ортодоксальність – це несвідомість.
Саймі підвів очі та подивився. "Он Парсонс йде", – сказав він.
Щось у тоні його голосу здавалося додавало – "той триклятий дурень". Парсонс, сусід Вінстона що мешкав з ним на одному поверсі у будинку "Перемога", що дійсно торував шлях до них по заюрмленому приміщенні – був пузатий, коротконогий та товстий, середніх розмірів чоловік зі світлим волоссям та з обличчям схожим на жаб'яче. У свої тридцять п'ять років він вже мав хвилясті юрми жиру на шиї та тому що лишилось від талії, але його рухи були по-хлопчачи жвавими. Уся його зовнішність казала ніби про те, що перед вами маленький хлопчик переросток, який виріс настільки великим що йому вже дозволили носити звичайний спецодяг дорослої людини, і було неможливо думати про нього окрім як про вдягнутого у сині шорти, сіру сорочку та червоний галстук Шпигунів. Уявляючи його подумки завжди перед очима ставала картинка зі збитих колінок та закочених по лікоть рукавів, що оголяли пухкенькі передпліччя. Парсонс, насправді, постійно повертався до вдягання шортів коли піші марші, турпоходи або будь-яка інша фізична активність давали йому для цього привід. Він привітав їх обох бадьорим "Привіт, привіт!" та всівся за столик, випромінюючи щільний запах поту. Краплі поту щільно вкривали усе його рожеве обличчя. Його здатність пітніти була винятково надзвичайною. У Суспільному Центрі ти завжди міг точно сказати коли саме він грав у настільний теніс визначаючи це по вологому руків'ю тенісної ракетки. Саймі дістав смужку паперу на якому був довгенький стовпчик зі слів та почав вивчати його з хімічним олівцем поміж пальців.
"Тільки погляньте на нього, працює невтомно навіть під час ланчу, – сказав Парсонс, тицяючи ліктем Вінстона. – Стахановець, га? Що ти там маєш, старий друже? Щось занадто розумне як для мене, я вважаю. Сміт, старий друже, я хочу сказати тобі через що я ганяюсь за тобою. Це щодо тих внесків які ти забув віддати мені".
"Про які саме внески йдеться?" – сказав Вінстон, автоматично намацуючи гроші. Приблизно чверть місячної зарплатні потрібно було відкласти на добровільні внески, які були незліченними та важко відстежуваними.
"Для Тижня Ненависті. Ти ж знаєш – фонд дому. Я скарбник нашого блоку. Ми докладемо усіх зусиль і навіть більше аби тільки щоб зробити усе якнайкраще. Кажу тобі, це буде не моя провина якщо наш старий будинок "Перемога" не набере найбільшого комплекту прапорів з-поміж усієї вулиці. Два долари ти обіцяв мені".
Вінстон знайшов та віддав дві пожмакані та брудні банкноти, які Парсонс поклав до маленького записничка, і охайним почерком невігласа записав його.
"Доречи, старий друже, – сказав він. – Я чув, що мій малий бешкетник зарогатив тебе зі своєї рогачки учора. Я дав йому добрячої прочуханки за це. Насправді я сказав йому, що заберу рогачку геть якщо це повториться".
"Я вважаю, що він просто був трохи засмучений через те, що не потрапив на страту", – сказав Вінстон.
"А, ну – що я хотів сказати, це те що він виказує правильний дух, чи не так? Вони пустотливі малі бешкетники, обоє, але вже такі кмітливі! Все про що вони тільки думають так це про Шпигунів та про війну звісно. Чти знаєш, що утнула моя маленька дівчинка минулої Суботи, коли їх загін був у пішому турпоході на Беркґамстедській дорозі? Вона узяла з собою ще двох дівчат та вислизнула зі загальної колони, і провела увесь день стежачи за дивним чоловіком. Вони були у нього на хвості понад дві години, ховаючись за деревами, а згодом, коли вони прийшли до Амершаму, то здали його патрулю".
"Нащо вони так вчинили?" – сказав Вінстон, якось здригаючись. Парсонс тріумфуючи продовжив.
"Моя мала була певна, що це якийсь ворожий агент – що його могли висадити за допомогою парашуту, наприклад. Але ось у чому суть, старий друже. Що на твою думку у першу чергу привернуло її увагу до нього? Вона влучно зауважила що на ньому було вдягнено якісь кумедні черевики – вона сказала, що раніше не бачила нікого хто б носив такі ж черевики. Отже вона здогадалася, що він був чужинцем. Достатньо кмітлива як на семирічного спиногриза, га?"
"А що трапилося з цим чоловіком?" – сказав Вінстон.
"А, цього я не можу сказати, звісно. Проте я зовсім не здивуюся якщо..." Парсонс зробив вигляд, що цілиться з гвинтівки і клацнув язиком неначе вистрілив з неї.
"Добре", – неуважно сказав Саймі, не відриваючи очей від своєї смужки паперу.
"Звичайно, нам не можна втрачати пильність", – погодився Вінстон зі сповненим почуттям обов'язку голосом.
"Що я хотів сказати, так це те що війна триває", – сказав Парсонс.
Неначе на підтвердження цього, клич сурми рознісся з телезахисту просто у них над головами.