Щось здавалося казало йому з цілковитою певністю, що Тіллотсон зараз зайнятий тією ж самою роботою що і він. Не було жодного способу дізнатися чию ж саме роботу буде схвалено та прийнято, але він відчував глибоке переконання що це буде саме його робота. Товариш Оґілві, якого ще навіть годину тому важко було уявити, зараз став фактом. Йому видалося дуже курйозним що ти міг створити мертву людину, але тільки не живу. Товариш Оґілві, який ніколи не існував у теперішньому, тепер існував у минулому, і коли-небудь коли акт підробки буде забутий, він міг почати існувати так само достовірно і маючи такі ж докази на це як і Карл Великий або Юлій Цезар.

Глава 5

"Якраз та людина яку я і шукав", – сказав голос позаду Вінстона.

Він обернувся. Це був його друг Саймі, що працював у Відділі Досліджень. Можливо "друг" це не зовсім правильне слово. У наші дні ти не мав друзів, ти мав товаришів. Але були деякі товариші чиє товариство було трохи приємніше ніж решти. Саймі був філологом, спеціалістом з Новосуржу. Фактично, він був одним з величезної команди експертів, що були залучені зараз до укладання Одинадцятого Видання Словника з Новосуржу. Він був крихітною істотою, навіть менший за Вінстона, з темним волоссям та з великими, випнутими очима, водночас скорботними та глузливими, які здавалося ретельно вивчають твоє обличчя доки він говорить до тебе.

"Я хотів запитати у тебе чи не маєш ти зайвого леза для бритви", – сказав він.

"Жодного! – сказав Вінстон з якоюсь винуватою поспішністю. – Я обшукав геть скрізь та усюди. Здається, що їх більше ніде немає".

Усі постійно запитували про леза для бритви. Насправді ж він мав два невикористаних леза для бритви, які свого часу таємно відклав прозапас. Впродовж останніх місяців на них був лютий дефіцит. Будь якої миті, з непохитною регулярністю, який-небудь побутово-необхідний товар зникав з полиць Партійних магазинів. Іноді це були ґудзики, іноді це була вовняна штопка, іноді це були шнурки для черевиків. Зараз це були леза для бритви. Ти міг дістати їх лише у один єдиний спосіб, якщо взагалі міг, виклянчивши більш менш крадькома на "вільному" ринку.

"Я вже використовую одне й те саме лезо більш ніж шість тижнів", – брехливо додав він.

Черга ще раз сіпнулася уперед. Коли вони знову спинилися, він знову повернувся обличчям до Саймі. Кожен з них узяв слизьку та засалену металеву тацю з купи, що була у кінці прилавку.

"Чи ти ходив учора, щоб подивитися на повішення полонених?" – сказав Саймі.

"Я працював, – байдуже сказав Вінстон, – Я ще побачу це під час кіносеансу, я так вважаю".

"Дуже нерівноцінна заміна", – сказав Саймі.

Його глузливі та дражливі оченята блукали по обличчю Вінстона. "Я знаю, – здавалося казали його очі, – Я бачу тебе наскрізь. Я знаю дуже добре чому ти не пішов подивитися як вішають полонених". У свій інтелектуальний триб, Саймі був уїдливо отруйним ортодоксом. Він міг говорити з відразливим зловтішним задоволенням про гелікоптерні рейди на ворожі селища, та суди і зізнання думкозлочинців, про страти у підвалах Міністерства Любові. Розмовляючи з ним здебільшого треба було уникати таких тем для розмов та нав'язувати йому, якщо це можливо, розмову про технічні особливості Новосуржу, у яких він був знаним авторитетом і які його дуже цікавили. Вінстон повернув свою голову трохи убік, щоб уникнути буравливо допитливого погляду великих темних очей.

"Це було гарне повішення, – сказав, поринувши у спогади, Саймі. – Я вважаю, що зв'язування ніг тільки псує загальне враження. Мені подобається коли вони брикаються. А найбільше, у кінці, коли їх язик висолоплюється назовні та синіє – достатньо яскраво синіє. Ця деталь це наче одкровення для мене".

"Настпнй, будь ласка!" – прогорлав пролетар (або ж просто прол) у білому фартуці з черпаком у руках.

Вінстон та Саймі просунули свої таці попід ґратами. На кожну з яких поспішно вивалили нормований ланч – металеву бляшану миску рожево-сірого борщу, скибку хлібу, кубик сиру, кухоль чорної кави Перемога та одну таблетку сахарину.

"Ось там є столик під телезахистом, – сказав Саймі. – Давай ще джину візьмемо по дорозі".

Джин був поданий їм у китайських кухлях без ручок. Вони пройшли крізь заюрмлене приміщення та поклали свої таці на стіл з металевою поверхнею, з одного боку якого хтось залишив калюжу борщу, брудне та мерзенне місиво що нагадувало та викликало блювоту. Вінстон узяв свій кухоль джину, спинившись на хвильку щоб зібратись до купи, та проковтнув маслянисту на смак речовину. Коли він змахнув сльози зі своїх очей, то несподівано зрозумів що голодний. Він почав поглинати повні ложки борщу, які, не дивлячись на те що він був дуже ріденький загалом, містили кубики губчастої рожевої гидоти що швидше за все була приготованим м'ясом. Жоден з них не розмовляв доки вони спустошували свої бляшані миски. За столиком зліва та трохи позаду від Вінстона хтось дуже швидко та безперервно говорив, шорстко та терпко бубонячи майже так само як крякає качка, пробиваючись навіть крізь гамір приміщення.

"Як просувається провадження Словника?" – сказав Вінстон, підвищивши голос щоб перекричати гамір.

"Повільно, – сказав Саймі. – Я зараз на прикметниках. Це дивовижно".

Він миттєво посвітлішав при згадці про Новосурж. Він відклав свою бляшану миску убік, узяв скибку хліба у одну свою тендітну руку і сир у іншу, та нахилився трохи уперед над столом, щоб можна було розмовляти не кричачи при цьому.

"Одинадцяте Видання це остаточне видання, – сказав він. – Ми надаємо мові її кінцевої форми – форми на яку вона перетвориться коли ніхто не буде розмовляти інакше. Коли ми закінчимо з цим, то люди на кшталт тебе змушені будуть вивчати її заново. Ти вважаєш, що я занадто зухвало кажу, що нашим головним завданням є впровадження нових слів. Анітрохи! Ми знищуємо слова – десятки слів, сотні слів, кожного дня. Ми вирубуємо мову до кісток. Одинадцяте Видання до 2050го року не буде містити жодного слова що було б застарілим та старомодним".

Він жадібно вгризався у свій хліб та ковтав з набитим ротом, а потім продовжував розмовляти з якоюсь педантичною пристрастю. Його худорляве темне обличчя стало живим та жвавим, його очі втратили свій глузливий вираз та виросли до майже мрійливих.

"Це прекрасна річ, знищення слів. Звісно, найбільш збитковим тягарем є дієслова та прикметники, але ще є сотні іменників від яких теж треба добряче позбавитися. Це не тільки синоніми; також це й антоніми. Зрештою, яке виправдання має слово яке лише просто є протилежністю до якогось іншого слова? Будь-яке слово містить протилежність власне у собі. От хоч узяти, наприклад, "добрий". Якщо вже є таке слово як "добрий", нащо ж тоді потрібно таке слово як "поганий"? "Недобрий" якнайліпше підійде – ба навіть буде краще, оскільки це цілковито точна протилежність на відміну від того іншого слова. Або знову ж таки, якщо тобі потрібна посилена версія слова "добрий", який сенс у використанні цілої веренви тьмяних та цілком непридатних слів на кшталт "чудовий" та "відмінний" і решти з них? "Плюсдобрий" повністю розкриває зміст, або "подвійноплюсдобрий" якщо тобі все ще потрібно щось сильніше. Звичайно ж ми вже використовуємо ці форми, але у остаточній версії Новосуржу не буде нічого крім цього. Наприкінці усі поняття "доброго" або "поганого" можна буде розкрити за допомогою лише шести слів – а насправді, лише одного слова. Хіба ти не бачиш краси всього цього, Вінстоне? Це звісно повністю та цілковито ідея СБ", – додав він запізніле пояснення.

Щось на зразок прісної, нудотної та запальної напруги промайнуло на обличчі Вінстона при згадці про Старшого Брата. Незважаючи на це Саймі негайно визначив безсумнівну нестачу ентузіазму.

"Ти не цінуєш по-справжньому Новосуржу, Вінстоне, – майже сумно сказав він. – Навіть коли ти пишеш за його допомогою, то все одно думаєш на Старосуржі. Я випадково прочитав деякі з твоїх робіт, що ти їх написав у "Часописі". Вони достатньо непогані, але це лише переклади. У своєму серці ти все ще невідривно надаєш перевагу Старосуржу, з усією його пустопорожністю та непотрібністю відтінків форм значення. Хіба ти не здатен відчути усю красу знищення слів. Чи знаєш ти, що Новосурж це єдина мова у світі чий словник постійно зменшується?"

Вінстон звісно знав про це. Він посміхнувся, як він сподівався на знак симпатії, не довіривши собі розмову про це. Саймі відкусив ще один шматок від чорного хлібу, швиденько прожував його та продовжив.

"Хіба ти не бачиш, що головною метою Новосуржу є звуження меж думок? Врешті решт ми зробимо думкозлочини цілком неможливими, оскільки вже не буде слів на яких їх можна висловити. Кожне поняття яке тільки потрібно, можна буде висловити лише одним словом, і його значення буде суворо окреслено та усі його додаткові та допоміжні значення буде стерто та забуто. Ми вже, у Одинадцятому Виданні, не далеко від мети. Але цей процес все ще буде достатньо довго тривати навіть після твоєї та моєї смерті. Щороку все менше слів буде лишатися і межі свідомості постійно ставатимуть дедалі вужчими. Навіть зараз, звісно, не має жодного виправдання або прощення здійсненню думкозлочину. Це лише питання самодисципліни та контролю реальності. Але насамкінець ми не потребуватимемо навіть цього. Революцію буде завершено коли мова стане досконалою. Новосурж це Інгсоц та Інгсоц це Новосурж, – додав він з якимось містичним задоволенням. – Чи спадало тобі колись на думку, Вінстоне, що у 2050му році та набагато пізніше, не буде жодної людської істоти яка б зрозуміла нашу теперішню розмову?"

"Окрім..." – вагаючись почав було Вінстон, але спинився.

Це вже було на кінчику його язика, щоб сказати "Окрім пролів", але він спинив себе, бо не був цілком певен що у цьому вислові немає нічого якимось чином неортодоксального.