Дорога Додому

Філіп Боноскі

Переклав Юрій Попсуєнко.

— Авжеж,— сказав лікар, глянувши на нього неуважливе й нетерпляче,— можна й завтра, якщо хочете.

— Тобто...

Та лікар уже зосереджено дивився на картку, яку подала йому сестра, і він, "Ендрю Белік, перелом черепа", відкинувся на подушку, відчуваючи паніку, що дедалі наростала й наповнювала його, як вода глечик.

Тепер голову його охоплювала тільки вузенька пов'язка і він скидався на пораненого сурмача з картини — хіба що без червоної смуги навхрест; потворне оранжеве тім'я почало знову заростати волоссям, під яким поступово зникали синюваті рубці, накладені на його череп, наче схема катастрофи.

Ледь-ледь посмикуючись, він устав з ліжка, вийшов з палати і подався у другий кінець коридора до круглої заскленої веранди, де ті, хто одужував, любили сидіти й дивитися на світ.

Лікарня стояла високо на пагорбі, а місто — і заводи, і будинки-коробки, і навіть стовп рудувато-зеленого диму, що здіймався до неба вдень,— розпливалося внизу, під нею. Як навмисне, з веранди було видно його завод: ген удалині він розрізняв корпус свого цеху, а в сильний бінокль, мабуть, любісінько побачив би й контору керуючого, і самого містера Орлока, і те місце, де вибухнула піч. Саме містер Орлок прошепотів: "Обережно, не забрудніть кров'ю мій костюм!" Він почув цей шепіт у ту пронизливо білу мить яка спалахнула в пітьмі, немов діамант, і він пам'ятає — а втім, ні, цього бути не могло, правда ж? — він пам'ятає, що сказав з обуренням: "Це ж моя кров..." У телефонній будці він говорив, насилу розрізняючи власний голос крізь шум у вухах:

— Так! Завтра... завтра! Так, Лоро, завтра! Ні-ні... йди на роботу. Я на тебе почекаю... Не турбуйся... Так, звичайно, дуже добре, що Джой тепер у бабусі, тільки я б хотів...

Він пішов далі по коридору, повторюючії її ім'я — Лора — так, ніби вони вже знову були разом.

Добрівши до веранди, він знесилено опустився в крісло-гойдалну й заплющив очі. У напіввідчинену фрамугу вливався їдкий хімічний запах міста; тут, на пагорбі, цей запах був ледь відчутний і все-таки давав про себе знати — солодкуватий, але пекучий,

він дряпав горло, як наждачний папір. То була суміш вугільного газу і випарів сірчаної кислоти, яка тхнула, крім усього, сталлю, бензином, дьогтем з річкових барж і просто вологою землею. Коли він виїжджав з міста, йому досить було уявити цей запах, і час та простір у його мозку починали крутитись, мов карусель...

Він розплющив очі й подивився вниз крізь нікотиновий серпанок, що висів над містом,— униз, на крутий голий схил пагорба, де стриміли забуті стебла соняшників з відтятими голівками, бурі, понівечені, мертві. Там зненацька починалося місто — з покритої толем пивниці, з червоної неонової реклами, яка навіть удень дерла котячими пазурами димову запону, а її отруйний огидний багрянець приглушувався, обертався на таємничий, звабливий рожевий колір. Далі юрмились темні будиночки, скочувались У яругу, розпливалися в диму, а з того диму задубілими пальцями стирчали заводські димарі — три, чотири, п'ять, вісім, дев'ять, десять димарів, що владно підпорядковували собі місто. Позад заводу була річка. Барки з рудою незграбно повзли по каламутній воді, а точніше, по рідкій грязюці — риба в річці не водилася, вона давно вже вся задихнулася. Тільки вряди-годи сюди запливав загартований, до всього звиклий сомик. Проте їсти йому було нічого. Зовсім нічого.

Дивіться також

І дивлячись у шибки веранди, Ендрю Белік бачив там віддалену перспективу не тільки простору, а й часу, і вчинків, і відчуттів.

"Ось воно — моє рідне місто!" — хотілося йому сказати, а це воднораз означало б і: "Ось воно, твоє життя, правда, хлопче?" — Що ж, брате,— промовив він уголос,— а ти, бач, куди кволіший, ніж тобі здавалося. Еге ж, хлопче, кепські твої справи...

Від розмови в телефонній будці й від прогулянки коридором у нього в голові загриміли барабани, а коли він заплющив очі, сповнена несподіванок, моторошна внутрішня комірка його особи раптом знову почала навальне розширюватися. Він прожив усередині цієї комірки... скільки тижнів?

Скільки тижнів він пробув сліпим, геть сліпим і не бачив нічого, хоч як хотів, прагнув, жадав бачити? Чотири тижні? Ні, це було набагато довше й набагато складніше. Найчастіше його приголомшувала думка, що таке взагалі могло статися з ним, і тоді він угамовувався і вперто не бажав вірити лікареві, який пояснював, що зір до нього повернеться тоді-то й тоді-то, після того, як станеться те-то й те-то. І ось, стиснувшись у тугу грудочку, він ступив перші крихітні кроки туди, в цей новий світ — немов навшпиньках (йому уявлялось, як він у дитинстві крадеться в темну спальню) — і повів бій, примушуючи себе вчитися жити там, у собі.

День по дню, прокидаючись уранці, розплющуючи очі... нічого, нічого! І він дурив себе, гадаючи, що зараз ніч.

Так тривав той бій — і ось тепер він сидить у рипучому пле' теному кріслі й дивиться тими ж очима крізь іржавий серпанок і на закіптюжені дахи заводу, на буру річку за ними.

Вперше він визнав, що світ за стінами лікарні справді існує, що він знову житиме й бачитиме. На веранді не чулося легкого і лікарняного запаху ефіру і йодоформу — запаху' смерті, слабості, того, що було зовні... Він перевів погляд на свої груди, на руки й оглянув міцні м'язи з цікавістю і навіть з полегкістю, ніби в глибині душі чекав, що вже ніколи їх не побачить. Ні, ось вони!

Виходить, не так усе й змінилося.

Нараз він відчув таку блаженну радість, що його очі зволожились, і він скосив їх убік, вдивляючись крізь туман у ніщо. Йому стало соромно себе, його налякали незвичні емоції, які так несподівано взяли гору над розумом і розчинили навстіж шлюзи почуттів. Він утрачав владу над собою, і це його дивувало — що відбувається?

Він раптом пригадав, що всі ці тижні зовсім не думав про Лору, крім хіба що одного разу: на третій день після... коли до нього вернулася свідомість; він лежав тоді нерухомо, думаючи про те, як вона йшла завулком додому й раптом подивилася вгору, на нього і Джоя — саме тієї миті, коли проминула пишний кущ бузку в сусідському палісаднику,— подивилась і помахала їм. Джой у нього на руках заскакав, немов кролик, і він дозволив Джоєві висловити його почуття за нього так, як сам він, звісно, висловити їх не міг. Потім він побачив її в той день, коли вони втрьох блукали по весняному лісі, шукаючи багряника,— вона чекала їх на стежині, а він видерся по стрімкому, всіяному грибами схилу до великої розквітлої бегонії і приніс їй гілочку, яка нудотно пахла, всю у важких біло-бузкових квітах, котрі, якби їх не зірвали, перетворилися б на "індіанські боби".

загрузка...

На цьому він урвав такі спогади, бо не довіряв собі. Він боявся, що помалу забуде все.

Коли стало ясно, що він пролежить у лікарні дуже довго, вона влаштувалась на роботу, а трирічного Джоя віддала в денні ясла. Працювала вона цілісінький день, а двічі на тиждень — ще й вечорами, і відвідувала його тільки по неділях. То були невтішні часи. Хоч як це жахливо, але він помітив, що в ньому назбирується до неї тупа злість, він замикається в похмурому роздратуванні й не відповідає на її запитання, німіючи від безмовної люті. Все це вона терпляче переживала і, коли слова не допомагали, просиджувала дві години біля його постелі, нічого не говорячи. Йому хотілося кричати. Так, вона сидітиме годинами й нічим не викаже своїх думок! Так, вона буде вірною, і відданою, і — не знаю вже якою! Вона жодного разу не поскаржиться.

Лора поскаржиться? Ніколи! Вона забере мене додому, сліпого крота... Я і Джой, дві безпорадні дитини... Вона вже будує плани, вона вже все вирішила...

Його думки ціпеніли від жаху, і йому здавалося, що його мозок тріщить, як крига навесні. "Що з тобою? — хотілося йому крикнути.— Ти й справді з глузду з'їхав?" І все-таки він не знаходив, що їй сказати. Він не міг сказати нічого, крім того, що

заповнювало всі його думки. Тільки в останню хвилину, коли вона, йдучи, цілувала його, він сліпо нишпорив у повітрі, щоб доторкнутися до неї на прощання.

Навіть тепер, думаючи про неї, він відчував неспокій.

"Вас іще довго мучитиме головний біль,— повторив він подумки слова лікаря.— Вам треба шість місяців цілковитого відпочинку. Потім ви зможете вернутись на роботу".

Вернутись на роботу? Он туди, вниз, на завод — он туди?

На річці з'явився пароплав, і Ендрю вдячно перевів свої думки на нього.

Це був довгий масивний пароплав з білосніжною рубкою і великим колесом на кормі — жовте, як півняча нога, колесо здіймало буруни, від яких двигтіла вся річка. Коли йому було сімнадцять, він найнявся на все літо на "Залізне місто", пароплав, який здійснював короткі рейси з одного кінця долини в другий — п'ятдесят миль туди, п'ятдесят миль назад (стомильні моряки, так їх прозвали),— штовхаючи поперед себе навантажені вугіллям баржі. Ось яким моряком він був, та й то недовго. І все-таки він досі пам'ятав, наскільки іншими видаються міста", якщо дивитися на них з середини річки. "І наскільки іншим видається пароплав звідси,— подумав він.— Звідси, згори, з лікарні на пагорбі, звідси — із сліпоти".

Зненацька він зірвався на ноги й подивився вниз, на вулицю?

примружившись від напруження, він нарешті побачив темну постать — людина бадьоро, швидкою ходою спускалася з пагорба, тримаючи під пахвою алюмінієвий бідон для страви. Ендрю охопила пекуча цікавість, і він навіть висунувся у вікно, щоб якомога краще роздивитися перехожого; він помітив — це було майже одкровенням,— що на голові того чоловіка не кепка, а капелюх і що його плечі аж розпирають пальто, владно міняючи його крій. У цю хвилину він віддав би все, що завгодно, аби тільки побачити обличчя незнайомця — може, він його знає? Може...

може... це він сам? Він сам, яким бував день у день кожного зимового ранку, коли квапливо крокував по вулицях, сховавши підборіддя в комір і несвідомо піднявши плечі, щоб ревниво зберегти на всю дорогу до заводу тепло постелі й кухні, відчуття міцненького тільця і гострих колінець Джоя, що пригорнувся до батька на прощандя. Він крокував, надійно відгороджений від усього зовнішнього,— кухоль гарячої кави зігрівав його шлунок, і він ще відчував у роті теплий аромат.

Лору він пам'ятав у русі...

1 2 3

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(