Ошуканець і смерть

Жив собі один Ошуканець, та ще й який! Сто царств пройдеш, а спритнішого не зустрінеш! По стежках-доріжках розповзався поголос, що й місяць, якби був трохи ближче, опинився б у його руках; що Ошуканець може річку від'єднати від джерела; з ока непомітно зіницю вийняти! Ошуканець ті пустопорожні балачки мав за ніщо. До чужого рота не приставиш ворота. Якщо добро саме пливе в руки, то чого ж відмовлятися од нього!

Вирішив Ошуканець стати неперевершеним майстром свого ремесла. Подався він по містах шукати ліпшого, ніж він сам, майстра, щоб підрядитися до нього в учні й перейняти вміння. Дістався він так аж до тридесятого царства. А був Ошуканець красень писаний! Пальці на руках довгі й тонкі, обличчя мов із срібла викуте, довга русява чуприна спадає на оксамитовий камзол, на капелюсі червона квітка. Увійшов у шинок, усміхається. Чує — прибув купець, що овечі руна скуповує. Кого зустріне, нікого не мине, всіх обшахрує. Такого чоловіка Ошуканець і шукав. Чесну людину обдурити не бозна-що! Став Ошуканець усіх у шинку пригощати, а сам покрадьки за купцем стежить. А той уже звеселяється в душі. Не інакше, думає, багатий дурень батьківські гроші пропиває! Підсів купець до Ошуканця. П'ють. Братаються.

— Зіпсувався народ! Пройдисвіт на пройдисвітові! — б'є купець кулаком по столу, зітхаючи.— Боїшся мідяк у кишеню покласти...

— Якщо є друзі, знайдуться й гроші! — виклав Ошуканець три дукати на стіл: мовляв, купець може не турбуватися про гроші...

Життя — суцільна мука нестерпна! Ось він, учора ще щасливий чоловік, сьогодні проклинає свою долю. Дружина молода занедужала, він увесь статок програв у карти, й продавати більше нема чого, хіба що кілька сотень овець. Ошуканець згорьовано похитав головою, а купець почухав потилицю й запропонував: гаразд, він дасть йому шістсот золотих за овець, порятує його від ганьби. Звичайно, хтось інший, може, дав би йому і втричі більше, проте хто знає, скільки доведеться чекати того іншого. Кладе купець торбинку із золотом на стіл, Ошуканець відсуває її од себе. Мовляв, не тепер, треба з батьком порадитися. Але купець так затявся, що й слухати не хоче! І він, мовляв, не в тім'я битий: або зараз, або ніколи!

— Добре! — зітхнув Ошуканець, підхопив торбинку, а купець щодуху помчав до кошари, аби вигнати овець, поки хтось інший не дав за них кращу ціну.

А Ошуканець? Розреготався і велів принести барильце вина.

— Хто голодний, нехай їсть! — сказав він.— Хто хоче пити, нехай п'є! Купець усіх пригощає...

Ошуканець їв і пив, пригощав усе село, а вранці зникли Ошуканець, найкраща дівчина і найпрудкіший кінь. Вітер пошлеш навздогінці, й той його не дожене. А якщо й дожене, то що з того? В Ошуканця кишеня дірява. Він або прогуляє гроші з товариством у шинку, або роздасть по дорозі обірванцям. Даремно сиві діди вмовляють його відкласти щось на чорний день, Ошуканець лише сміється: у нього чорних днів не може бути!

— Дурні на світі не переводяться! — жартує він.

І суддям уже надокучило судити його. Ошуканець напам'ять знає усі закони, погоджується на будь-яку кару, проте немає такої тюрми, з якої він не втік би того ж таки дня. Мовляв, він не з тих, хто їсть хліб за рахунок державної скарбниці.

— Ваша справа судити мене, моя — втікати! — сміється він, сповнений презирства до продажних суддів і тюремних стражників.

— І чого вони скаженіють? їхня справа — судити. Що суворіша кара, то більше слави. Хто знає, що робив би бог, якби не було диявола? — розводив Ошуканець руки, з кожним днем удосконалюючись у своєму ремеслі.

Чого ж дивуватися, що поголос про нього сягнув до сусіднього царства. Почула про Ошуканця одна молода мати, котра боролася зі Смертю за життя свого сина. "А раптом він може Смерть перехитрити! — подумала мати.— І врятує мого синочка!" З настирливістю трави чіплялася вона за життя малюка, не дозволяючи Смерті обірвати тонку павутинку. І Смерть була вражена її стійкістю, на мить їй навіть горло перехопило від гніву.

— Ти мусиш віддати мені сина, немає для нього зцілення, немає на світі людини, яка б принесла з життєдайного джерела ковток води для твого сина.

Скинулася мати, почувши це.

— Де це джерело? — запитала вона, а Смерть на весь голос розреготалася.

— А що даси мені, якщо я скажу?

— Все, що захочеш! — пообіцяла згорьована жінка.

Смерть ніколи не відзначалася поміркованістю.

— Віддай мені свої розкішні коси, свої очі, синіші від волошок, рум'янець і свіжість свого обличчя.

Мати все віддала і навіть жалю не відчула. Вона слухала, як за дев'ятьма горами й пустелями росте височенний ясен, що з'єднує рай з пеклом. Гілля його торкається сьомого неба, а коріння в серце землі вросло. Під ним струмує джерело життя. Хто вип'є з нього бодай ковток, позбудеться всіх хвороб, старості й житиме доти, поки життя йому не набридне. Але до джерела цього ще ніхто не діставався. А якщо хто й дістанеться, то зможе взяти один-єдиний ковток води. Як донести його синові? Як обхитрувати відьом, сизого орла й білу гадюку, що стережуть джерело?

— Як обхитрувати? — вигукнула мати і пригадала розповіді про Ошуканця.— Обіцяй зглянутися над моїм сином, і я знайду таку людину,— прошепотіла жінка, а Смерть знову розреготалася.

— Припустимо, знайдеш ти таку людину. А що ти їй даси? Багатства в тебе ніколи не було. А тепер і вроди немає. Хто заради тебе віддасть своє життя? — сказала Смерть, але мати вже не чула її слів.

Дедалі важче дихала хвора дитина. Треба неодмінно добувати ліків. Сліпа, безволоса, притискуючи до грудей сина, вибігла вона на вулицю, благаючи всіх зустрічних допомогти їй знайти Ошуканця.

— Поки молодий місяць не дозріє, відпущено мені часу. Лише доти Смерть буде чекати. Знайдіть Ошуканця, життям єдиного сина вас заклинаю!

Доніс вітер до Ошуканця благання сліпої матері.

— Ти мене шукала? — запитав він, і вона, похиливши голову, розповіла йому про свою жахливу угоду зі Смертю. Не втаїла і про напасті, що чигають на того, хто знайде джерело життя, зізналася також, що можна взяти лише один ковток життєдайної води...

— Тобі вирішувати. Тобі одному під силу перехитрити Смерть. Якщо не допоможеш, тоді вже ніхто не зарадить біді! — закінчила мати свою розповідь і міцніше притиснула до грудей малюка, горло якого Смерть уже стиснула своєю крижаною рукою.— Мені нічого тобі дати...

Ошуканець замислився. Хто відважиться на вчинок, за який нічого не отримаєш, а життя можеш позбутися? І все ж... Нікому ще не вдавалося перехитрити Смерть — немає на світі хитрішого за неї! Глибоко замислився Ошуканець.

— Гаразд! — сказав він нарешті.— Отже, ти кажеш, що той єдиний ковток я, знайшовши джерело, не зможу випити?

Тепер настала черга жінці задуматися.

— Не знаю, але я вірю, що ти врятуєш мою дитину! — Мати гірко заплакала й похилила голову.

Ошуканець поклав руку їй на плече.

— Я піду, проте нічого тобі не обіцяю...

Залишилася мати боротися за життя сина, а Ошуканець подався на пошуки джерела життя.

Довгою і небезпечною була дорога Ошуканця. Він збив ноги до крові, поки дійшов до третьої пустелі й побачив орля, що марно силкувалося вибратися з розколинки, хоча при цьому й звуку не подавало. Жінка говорила щось про сизого орла. Це ж було пташеня, з його пораненого плеча цебеніла кров, але воно вперто мовчало. Зглянувся Ошуканець над гордим пташам, витягнув його з розколинки, рукавом від своєї сорочки перев'язав крило й попростував далі, підбадьоруючи себе самого: "Раз живемо! Раз помираємо! Раз випадає у житті позмагатися із самою Смертю!"

Здолав Ошуканець і спрагу, і втому: дійшов-таки до дев'ятої пустелі. В собі він ні на мить не сумнівався, але коли над розжареним піском побачив височенного ясена, на спині його виступив холодний піт. А якщо не зуміє він перехитрити відьом? А якщо орел виклює йому очі? А якщо не втече він од білої гадюки? Нарешті Ошуканець збагнув, яка страшна небезпека чекає його. Що ж, раз жити — раз і помирати. Адже міг би він уже давно згинути на каторзі, могли б уже й кістки його в пустелі висохнути. Згадав Ошуканець, через що йому вже довелося пройти, й відразу легше в нього стало на душі. Зрештою, можна і в пуховику задихнутися, і від хвороби врізати дуба... Зачаївся Ошуканець за скелею, аби прослідкувати за першими сторожами.

Сонце пражило немилосердно, над піском наче жовте полум'я палахкотіло, а піщинки в розжарені іскринки перетворювалися. Але не зажмурився Ошуканець, не пішов шукати тіні. Що б не сталося, відступати нікуди! Навколо дивовижна тиша: ні шурхоту пташиних крил, ні шуму вітру. Виблискували на сонці золоті листки ясена, сріблясто мінився стовбур, а відьмами й не пахло і дзюрчання джерела не чутно. "Може, Смерть обдурила жінку?" — подумав Ошуканець і зненацька відчув, що сили його тануть, кудись діваються, наче вода в пісок. Почулося брязкотіння, дратівливі голоси. Напружив Ошуканець слух і зрозумів: баби сваряться. Напружив очі й бачить, що неподалік сидять біля казанка відьми, роздмухують вогонь, кричать, очі одна одній готові видряпати.

— Нема його! Навіщо ти його відпустила? — заволала перша.— Що ж мені тепер до кінця світу сторожувати замість нього?..

— Звичайно! А хто ж інший приніс би нам трави? — вигукнула друга. А тоді приклала долоню до вуха й прислухалася.

Ошуканець насторожився, але нічого не почув, тільки побачив, як з другого боку скелі виростає гігантська тінь якогось птаха. Підняв очі в небо й затремтів. Ой леле, ну й притуга: на птахові пір'я зі срібла, кігті й дзьоб залізні. Світ пішов кругами перед Ошуканцем. "Тут тобі, дурню, і кінець настав!" — подумав, але тінь орла промайнула над ним. У кількох кроках од скелі орел каменем упав на пісок і заговорив людським голосом:

— Не бійся, я твій боржник! Орля, якому ти допоміг, мій син, тож проси в мене все, що захочеш!..

Ошуканець від подиву аж рота роззявив. Знесилюючись по горах і пустелях, він усе сушив собі голову, як перехитрити страшного сизого орла, а він йому ще й допомогу пропонує! Помітив Ошуканець, що птах нетерпляче жде його відповіді, та й випалив: ,

— Дай пройти! Дозволь з джерела ковток води взяти!

Здригнувся Ошуканець, як побачив, що величезний орел дряпає кігтями скелю так, що з-під них іскри вилітають, однак повторив своє прохання.