(скорочено)
Одного разу, коли я жив з мамою на дачі, до мене в гості приїхав Мишко. Я так зрадів, що й сказати не можна! Я дуже за Мишком скучив. Мама також була рада його приїзду.
— Це дуже добре, що ти приїхав,— мовила вона.— Вам удвох тут веселіше буде. Мені, до речі, завтра до міста треба поїхати. Я, можливо, затримаюся. Проживете тут без мене два дні?
— Звичайно, проживемо,— кажу я.— Ми не маленькі!
— Тільки вам тут доведеться самим обід готувати. Зумієте?
— Зуміємо,— каже Мишко.— Що там не зуміти!
— Ну, зварите юшку й кашу. Адже кашу просто варити.
— Зваримо й кашу. Що там її варити! — каже Мишко. Я кажу: — Ти дивись, Мишко, що як не зуміємо! Ти ж не варив раніше.
— Не турбуйся! Я бачив, як мама варить. Ситий будеш, не помреш із голоду. Я такої каші зварю, що пальці оближеш!
Уранці мама залишила нам хліба на два дні, варення, щоб ми чай пили, показала, де які лежать продукти, пояснила, як варити юшку й кашу, скільки крупів покласти, скільки чого. Ми все слухали, тільки я нічого не запам'ятав. "Навіщо,— думаю.— Та ж Мишко знає".
Потім мама поїхала, а ми з Мишком надумалися піти на річку рибу ловити. Налаштували вудки, накопали черв'яків.
— Стривай,— кажу я.— А обід хто варитиме, якщо ми на річку підемо?
— Що там варити? — каже Мишко.— Морока сама! З'їмо весь хліб, а на вечерю зваримо каші. Кашу можна без хліба їсти.
Накраяли ми хліба, намастили його варенням і пішли на річку. Спершу викупались, тоді розляглись на піску. Гріємося на сонечку і хліб з варенням жуємо. А тоді заходилися рибу ловити. Тільки риба погано клювала: спіймали лише з десяток пічкурів. Цілий день ми на річці протинялися. Надвечір повернулися додому. Голодні!
— Ну, Мишко,— кажу,— ти спеціаліст. Що варити будемо? Лишень таке, щоб швидше. Страх їсти хочеться.
— Давай кашу,— каже Мишко.— Кашу найпростіше.
— Ну що ж, кашу, то й кашу.
Розтопили плиту. Мишко насипав у каструлю крупів. Я кажу:
— Сип більше. Страх їсти хочеться!
Він насипав повну каструлю і води налив доверху.
— Чи не багато води? — запитую.— Розмазня вийде.
— Нічого, мама завжди так робить. Ти тільки за плитою наглядай, а я вже зварю, будь певен.
Ну, я за плитою наглядаю, дрова підкладаю. А Мишко кашу варить, тобто не варить, а сидить та на каструлю дивиться, вона сама вариться.
Незабаром стемніло, ми засвітили лампу. Сидимо й чекаємо, коли каша звариться. Раптом бачу: кришка на каструлі трохи піднялась, і з-під неї каша лізе.
— Мишко,— кажу,— що це? Чому каша лізе?
— Куди?
— З каструлі лізе!
Мишко схопив ложку і ну кашу назад у каструлю впихати. М'яв її, м'яв, а вона неначе пухне в каструлі, так і вивалюється назовні.
— Не знаю,— каже Мишко,— чого вона вилазити надумала. Може, зварилась?
Я взяв ложку, покуштував: крупинки зовсім тверді.
— Мишко,— кажу,— а де ж вода поділася? Зовсім сухі крупи!
— Не знаю,— каже.— Я багато води налив. Може, дірка в каструлі?
Стали ми каструлю оглядати: ніякої дірки нема.
— Мабуть, випарувалась,— каже Мишко.— Треба ще підлити.
Він переклав зайві крупи з каструлі в тарілку і під— лив у каструлю води. Варимо далі. Варили, варили — дивимося, знову каша назовні лізе. А щоб тебе! — каже Мишко.— Куди ж ти лізеш?
Схопив ложку, знову став зайві крупи відбирати. Відібрав і знову бух туди кухоль води.
Варимо далі. Що за кумедія? Знову каша вилазить!
Я кажу: — Ти, мабуть, багато крупів насипав. Вони розбухають, і їм тісно в каструлі стає.
— Еге,— каже Мишко,— здається, я передав куті меду. Це все ти винен: "Сип більше. Їсти хочеться!"
— А звідки я знаю, скільки треба сипати? Адже ти казав, що вмієш варити.
— Ну й зварю, не заважай лишень.
— Будь ласка, я не заважатиму.
Відійшов я од плити, а Мишко варить, тобто не варить, а тільки те й робить, що зайві крупи в тарілку відбирає. Весь стіл заставив тарілками, як у ресторані, і знай воду підливає.
Я не витримав і кажу:
— Ти щось не так робиш. Так і до ранку можна варити!
— А що ти думаєш, у доброму ресторані завжди обід звечора варять, щоб на ранок устиг.
— Так то,— кажу,— в ресторані їм поспішати нікуди, у них багато харчів усіляких.
— А нам куди поспішати?
— Нам треба попоїсти та спати лягати. Дивись, уже дванадцята година.
— Встигнеш,— каже,— виспатись.
І знову плесь у каструлю кухоль води. Тут я зрозумів, у чому справа.
— Ти,— кажу,— весь час холодну воду ллєш, як же вона може зваритися.
— А по-твоєму, що — без води варити?
— Відібрати,— кажу,— половину крупів і налити води відразу більше, і нехай собі вариться.
Взяв я у нього каструлю, відсипав із неї половину крупів.
— Наливай,— кажу,— тепер води по самі вінця.
Мишко взяв кухоль, поліз у відро.
— Нема,— каже,— води. Вся розійшлася.
— Що ж ми робитимемо? Як його по воду йти, темнота яка! — кажу.— І колодязя не побачиш.
— Дурниці! Зараз принесу.
Він узяв сірники, прив'язав до відра мотузку і пішов до колодязя. За хвилину повертається.
— А вода де? — запитую.
— Вода... там, у колодязі.
— Сам знаю, що в колодязі. Де відро з водою?
— І відро,— каже,— в колодязі.
— Як — у колодязі?
— Так, у колодязі.
— Упустив?
— Упустив.
— Ах ти,— кажу,— розмазня! Ти що ж, заморити нас голодом хочеш? Чим тепер води витягти?
— Чайником можна.
Я взяв чайник і кажу:
— Давай мотузку.
— І її нема, мотузки.
— Де ж вона?
— Там.
— Де — там?
— Ну... в колодязі.
— То ти, значить, з мотузкою відро впустив?
— Ну так.
Почали ми іншу мотузку шукати. Нема ніде.
— Нічого,— каже Мишко,— зараз піду попрошу в сусідів.
— Збожеволів! — кажу.— Ти подивися на годинника: сусіди давно сплять.
Тут, мов навмисне, обом нам пити захотілося. Мишко каже:
— Це завжди так буває: коли нема води, то пити хочеться ще більше. Тому в пустелі завжди пити хочеться, що там нема води.
Я кажу:
— Ти не патякай, а шукай мотузку.
— Де ж її шукати? Я скрізь дивився. Давай волосінь від вудки прив'яжемо до чайника.
— А волосінь витримає?
— Та, може, витримає.
— А якщо не витримає, то... обірветься...
— Це й без тебе відомо.
Розмотали ми вудку, прив'язали до чайника волосінь і пішли до колодязя. Я опустив чайник у колодязь і набрав води. Волосінь напнулась, як струна, ось-ось лопне.
— Не витримає! — кажу.— Я відчуваю.
— Може, якщо піднімати обережно, то витримає,— каже Мишко. Почав я піднімати потихеньку. Тільки-но трохи підняв над водою, шубовсть — і нема чайника.
— Не витримала? — запитує Мишко.
— Звичайно, не витримала. Чим тепер витягати воду?
— Самоваром,— каже Мишко.
— Ні, вже краще самовар просто в колодязь кинути, хоч клопоту менше буде. Мотузки ж нема.
— Ну, каструлею.
— Що в нас,— кажу,— по-твоєму, каструльна крамниця?
— Тоді склянкою.
— Це стільки доведеться морочитися, поки склянкою води наносиш!
— Що ж робити? Адже треба кашу доварювати. І пити страшенно хочеться.
— Давай,— кажу,— кухлем. Кухоль усе-таки більший від склянки.
Прийшли додому, прив'язали волосінь до кухля так, щоб він не перекидався. Повернулися до колодязя. Витягли по кухлеві води, напились. Мишко каже:
— Це завжди так буває. Коли пити хочеться, то здається, що ціле море вип'єш, а станеш пити, то кухоль вип'єш і більше вже не хочеться...
Кажу:
— Нічого тут на людей набалакувати! Краще неси мерщій каструлю з кашею сюди, ми прямо в неї води натягаємо, щоб не бігати двадцять разів з кухлем.
Мишко приніс каструлю і поставив на цямрину[1]. Я її не помітив, зачепив ліктем і ледь не скинув у колодязь.
Мишко взяв каструлю й відійшов від колодязя. Я натягав води.
Прийшли ми додому. Каша у нас захолола, у плиті потухло. Розтопили ми знову плиту і знову заходилися кашу варити. Нарешті вона в нас закипіла, зробилася густа й почала пухкати: "Пух, пух!".
— О,— каже Мишко.— Добра каша, знаменита!
Я взяв ложку, покуштував:
— Тьху! Що це за каша! Гірка, несолона і тхне горілим.
Мишко й собі хотів покуштувати, але відразу ж виплюнув.
— Ні,— каже, помирати буду, а такої каші не їстиму! Диваки ми! Та у нас же пічкурі є!
— Ніколи тепер уже з пічкурами возитися! Незабаром світатиме.
— Та ми їх варити не будемо, а засмажимо. Адже це швидко — раз, і готове.
— Ну гаразд, якщо швидко. А буде, як каша, то краще не треба.
— В одну мить, ось побачиш.
Мишко почистив пічкурів і поклав на сковорідку. Сковорідка нагрілась, пічкурі й поприлипали до неї.
Мишко став вишкрябувати пічкурів із сковорідки ножем. Усі боки обідрав їм.
... Спати полягали голодні.
Вранці пішли до тітки Наталки, розповіли їй усе, пообіцяли, що ми з Мишком усі бур'яни в неї на городі виполемо, тільки нехай вона допоможе нам кашу зварити. Тітка Наталка зглянулася над нами: напоїла молоком, дала пиріжків з капустою, а тоді посадила снідати.
Ми все їли і їли, так що тітчин Наталчин Володя дивувався, які ми голодні були.
Нічого не пропало — все витягли з колодязя. А потім ми з Мишком і Володею бур'яни на городі пололи.
Мишко казав: бур'яни — це дрібниця, зовсім легке діло. Набагато легше, ніж кашу варити!
[1] Цямрина — верхня частина колодязного зрубу (складених дерев'яних колод).