Було це за давніх часів. Надумалися якось лісові звірі обрати собі Царя. Посходилися вони на велику галявину й по тривалій суперечці поклали: нехай кожен покаже, на що він здатен. Хто зробить щось найкраще — того й оберуть царем.
Посідали всі кружка, залишивши на середині вільне місце. Туди виходили один за одним звірі й показували різні штуки.
Перший вийшов могутній лев і так заревів, аж земля затремтіла. Звірі, жахнувшися, сховалися одне за одного, а малеча, плачучи, тулилася до матерів.
Потім виступив слон із стовбуром величезного дерева в хоботі. Легко, мов пір'їну, підняв деревину й поклав собі на спину, а потім жбурнув далеко геть.
За ним вийшов тигр. Примірявся — і одним стрибком перескочив галявину.
Показав себе й заєць — так прудко помчав колом, що не встигли звірі змигнути оком, як він уже тричі оббіг галявину.
Кінь перескочив високу жердину; кріт за мить прорив підземний хід під галявиною. Віслюк похвалився своїм голосом; два півні показали своє бойове мистецтво в герці.
Останньою вийшла мавпа й затанцювала так кумедно, що всі зареготали. Всі звірі — великі та малі, дужі та слабкі — аж качалися, аж за животи бралися.
Сміялися довго — поки мавпа покинула танцювати. А тоді зусебіч загукали:
— Мавпа! Мавпа — ось наш царі
— Іншого царя не треба!
Лиш один звір не сміявся, не кричав, не плескав у долоні — лисиця. Вона крутилася поміж усіх і бурчала:
— Чи ви при своєму глуздові? Мавпа — цар?! Та хто вона за одна та мавпа? Тільки й уміє, що блазнювати та гризти горіхи. А чи годна вона звитяжно воювати, як належить цареві? Ні. Чи годна дати всьому лад? Ні. Чи годна розпізнати потаємних ворогів і дати їм такого перцю, щоб на все життя затямили? Чи годна їх обхитрувати? Ні, ні, ні!
Чи вміє вона красно говорити? Ні, де там!
То що ж вона тоді вміє? У танцях вихилятися та люд потішати? Де ж пак — які заслуги!
І, глянувши на мавпу, лисиця докинула:
— Диви, як набундючилася! Було б чого!
Та раптом очі лисиці спалахнули, і в них майнула лукава усмішка.
— Ну, зажди, я тобі зараз утну!
Відійшла лисиця далеченько й спинилася під високим деревом. Ще коли бігла на галявину, бачила там пастку, а в ній шматок м'яса. Лисиця скрушно похитала головою:
— Якийсь бідолаха попадеться туди!
Тепер підбігла вона до дерева, глянула — м'ясо на місці. Лисиця помчала назад на галявину. Мавпу й досі оточували звірі.
— Ану розступіться, дайте дорогу! І я хочу привітати царя!
Звірі розступилися.
— Хай живе наш цар! — закричала лисиця й тричі вклонилася мавпі.— Хай живе царська корона — наша честь і гордість! Щасливого царювання тобі, твоїм дітям, онукам і всьому твоєму родові довіку.
І, повернувшись до звірів, солоденько мовила:
— Ви обрали справжнього царя.
— Красно дякую,— відповіла мавпа, скривившися так кумедно, що звірі знову засміялися.
Лисиця подумки зауважила:
"Стривайте лишень — зараз ще не так реготатимете".
— Царю мій,— провадила далі вголос,— я давно мріяла зробити тобі подарунок. Але я бідна лисиця і не маю нічого гідного твоєї величі. Та сьогодні мені пощастило — я знайшла в лісі скарб. Тож прийми його від мене, бо тільки царям належить володіти скарбами.
— Який скарб? — спитала мавпа.
— Ходімо, царю мій, я покажу.
— Ходімо,— радо згодилась мавпа та й подалася за лисицею.
— Ану ж бо й ми глянемо,— сказав котрийсь із звірів.
— Ходімо всі! Ходімо!
І всі посунули слідом за мавпою.
Незабаром лисиця спинилася й, показавши мавпі на м'ясо в пастці, мовила:
— Скарб там, царю мій. Візьми-по його сам.
Мавпа, простягти руки, прожогом кинулась до пастки. Аж раптом щось клацнуло, й пастка защепнулася.
— Гей, лисице, тут тільки шматок м'яса! Це такий скарб? Ану відчини мені, я хочу вийти! — жалібно загукала мавпа.
— Стривай, пані мавпо,— сказала лисиця, забачивши на стежці звірів.— Зажди трохи, вийдеш.
Коли звірі підійшли ближче, лисиця показала їм на мавпу:
— Бачите, якого царя ви обрали? Пишайтеся тепер ним!
Звірі оточили пастку. Дивляться — а там мавпа, зіщулена й жалюгідна.
— Що сталося? — питають здивовані звірі.— Як вона туди влізла? Де скарб?
— Спитайте її! — переможно засміялася лисиця.— А скарб — то шматок м'яса! Пані мавпа кинулась у воду, не спитавши броду. От і вскочила в халепу. І цього недоумка, любі мої, ви обрали царем? Чого ж мовчите?
Звірі дивилися то на лисицю, то на мавпу. Нарешті озвався вовк:
— Правду лисиця каже!
— Авжеж, правду! — підхопили всі.— Ніяк не випадає мавпі царювати!
— Тож скиньмо її з престолу! — вигукнула лисиця.— Бо інакше весь світ з нас глузуватиме!
— Мудро каже лисиця... Та спершу визволімо мавпу з пастки. А потім оберімо нового царя!
— Чудово! — зраділа лисиця.— Нарешті я чую голос розуму. Отож випустили звірі мавпу та добре посміялися з неї. А згодом посідали знову кружка на галявині — обирати нового царя.
Вийшла на середину лисиця й сказала:
— Тепер будьте розважні. Правду кажучи, сердешна мавпа не винна. Що вона вміла — те й показувала. Винні ви самі, бо ні сіло ні впало обрали царем блазня, не подумавши, до якого лиха він може вас довести.