Вбрання на ній було подерте й замащене. Лівого вуха не стало зовсім, і лівий бік голови вдавило всередину. Проте вона швиденько звелась на ноги й спитала, де її капелюшок. Якийсь чемний добродій уже його підняв, і коли полісмен вручав капелюшка дамі, то помітив велику дірку у неї в голові, крізь яку виднілася порожнеча. Бідолашний так затрусився з переляку, що аж коліна стукались одне об одне.
— Ой, мадам! Ви ж мертва! — ахнув він.
— Що означає "мертва"? — спитала воскова дама.
Полісмен задрижав ще дужче й витер піт з лоба.
— Така, як ви! — простогнав він. Зібралася юрба й дивилася на даму спантеличено. Нарешті літній добродій вигукнув:
— Тьху! Вона ж воскова!
— Воскова! — луною відгукнувся полісмен.
— Отож-бо. Вона манекен, з тих, що ставлять у вітринах, — пояснив літній чоловік.
Присутні закричали:
— Ай справді! Так і є! Вона манекен!
— Ви манекен? — суворо запитав полісмен. Воскова дама не відповіла. Вона злякалася,
що потрапила в біду, і юрба роззяв її тривожила.
Раптом чистильник взуття спробував розв'язати проблему, сказавши:
— Ви всі помиляєтесь! Хіба манекени говорять? Хіба манекени ходять? Хіба манекени живі?
— Цитьте! — буркнув полісмен. — Дивіться сюди! — І вказав на дірку в даминій голові. Хлопець-газетяр зазирнув, зблід і засвистів, щоб не дрижати.
Прибув другий полісмен, і після короткої наради було вирішено доставити дивне створіння у відділок. Полісмени викликали заґратовану поліційну карету, допомогли пошкодженій восковій дамі залізти всередину й повезли її у відділок. Там полісмени замкнули її в камері й побігли доповідати інспекторові Маґґу про дивовижну подію.
Інспектор Маґґ поганенько поснідав, і настрій у нього був не дуже гарний. Тому він заревів і накинувся на нещасних полісменів, кажучи, що вони самі манекени, якщо розказують такі казки людині зі здоровим глуздом. А ще натякнув, що вони з ночі чогось хильнули.
Полісмени намагалися пояснити, проте інспектор Маґґ не слухав. Вони ще сперечалися, коли прибіг пан Фломан, власник універмагу.
— Пане інспектор, негайно дайте дюжину детективів! — закричав він.
— Навіщо? — запитав Маґґ.
— Одна воскова дама втекла з мого універмагу і прихопила з собою костюм за дев'ятнадцять доларів дев'яносто вісім центів, капелюх за чотири двадцять три, парасольку від сонця за два дев'ятнадцять і пару рукавичок за сімдесят шість центів! Заарештуйте її!
Коли він замовк, щоб віддихатися, інспектор подивився на нього з люттю й подивом.
— Усі подуріли одночасно? — запитав він єхидно. — Як могла втекти воскова лялька?
— Не знаю. Але ж утекла. Коли швейцар уранці одімкнув двері, то побачив, як вона вибігає.
— Чого ж він її не зупинив? — спитав Маґґ.
— Бо дуже злякався. Але вона вкрала моє добро, ваша честь, і ви повинні її заарештувати!
— проголосив крамар.
Інспектор якусь мить думав.
— Порушити проти неї справу не можна,
— сказав, — бо нема закону проти манекенів-злодіїв.
Пан Фломан гірко зітхнув.
— Тобто пропав костюм за дев'ятнадцять дев'яносто вісім, і капелюх за чотири двадцять п'ять, і...
— Аж ніяк, — перебив інспектор Маґґ. — Поліція нашого міста завжди діє швидко й точно в обороні наших достойних громадян. Ми вже заарештували воскову даму, й вона сидить під замком у камері номер шістнадцять. Можете піти й забрати своє майно, якщо хочете, та перш, ніж писати на неї заяву про крадіжку, пошукайте закон, який можна застосувати до манекенів.
— Та мені, — сказав пан Фломан, — аби забрати костюм за дев'ятнадцять дев'яносто вісім і...
— Ходімо! — перебив полісмен. — Я проведу вас до камери.
Та коли вони зайшли в камеру № 16, то знайшли тільки неживу ляльку, розпростерту на підлозі. Віск на ній потріскався й поплив, голова була поламана, а вигідний костюм весь запилюжений, замащений і подертий. Це зловмисний Танко-Манкі пролітав мимо, ще раз дихнув на бідолашну воскову даму і її коротке життя тієї ж миті урвалося.
— Як я собі й думав, — задоволено відкинувся в кріслі інспектор Маґґ. Я весь час знав, що це шахрайство. Часом здається, що світ збожеволів, і тоді потрібна врівноважена людина зі здоровим глуздом, щоб повернути всіх до тями. Манекени — це дерево і віск, і більше нічого в них немає.
— Може, взагалі воно й так, — прошепотів сам до себе полісмен, — але цей манекен був як живий!"
КОРОЛЬ БІЛИХ ВЕДМЕДІВ
Король білих ведмедів жив серед айсбергів у далекому північному краю. Він був старий і величезний, а ще мудрий і дружній з усіма, хто його знав. Тіло мав укрите густою білою шерстю, що виблискувала в промінні опівнічного сонця, наче срібло. Кігті в нього були міцні й гострі, тому він спокійно ходив по гладенькій кризі, легко ловив рибу та тюленів собі на прохарчування.
Тюлені лякалися, коли ведмідь човгав неподалік, і всіляко намагалися його уникати. А от чайки — і білі, й сірі, — його любили, бо він їм лишав недоїдки зі своїх бенкетів.
Часто його піддані, білі ведмеді, приходили до нього на пораду, коли хворіли чи мали інші неприємності, проте вони мудро трималися якнайдалі від його мисливських угідь, щоб не завадити його полюванню й не розізлити його.
Вовки, які часом забрідали на північ аж до айсбергів, шепотілися поміж собою, що король білих ведмедів або сам чаклун, або перебуває під захистом могутньої чарівниці. Бо, здавалося, жодна жива істота не може йому нічого вдіяти. Він завжди умів здобувати багато їжі й ріс більший і дужчий з дня на день, з року в рік.
А тоді сталося, що цей монарх півночі зустрів людину — і мудрість його підвела.
Якось він вийшов зі своєї печери серед айсбергів і побачив човна, що плив по смужці чистої води, вивільненої переміщенням літньої криги. У човні сиділи люди.
Великий ведмідь ніколи не бачив таких істот і тому пішов до човна, з дедалі більшою цікавістю принюхуючись до дивного запаху і думаючи, чи це друзі, чи вороги, добра їжа чи мертвечина.
Коли король підійшов до краю води, одна людина в човні звелась і дивним знаряддям зробила "бах!" Білий ведмідь відчув поштовх, мозок його заціпенів, думки покинули голову, велетенські лапи задрижали, підігнулися, й тіло важко впало на твердий лід.
Це все, що він запам'ятав.
Коли отямився, то кожен дюйм його величезної туші нестерпно болів, бо люди здерли з нього шкуру зі славетною білою шерстю й забрали з собою на корабель.
Понад ним кружляли тисячі друзів-чайок, намагаючись збагнути, чи їхній добродійник умер і чи вже можна його їсти. Та коли вони побачили, що він піднімає голову, стогне й дрижить, і зрозуміли, що він іще живий, то один птах проквилив товаришам:
— Вовки правду казали. Король — великий чаклун, бо навіть люди не змогли його вбити. Але він мучиться без шкури. Відплатімо за його доброту і даймо йому пір'я, хто скільки зможе.
Ідея чайкам сподобалась. Одна за одною вони висмикували дзьобами найм'якші пір'їнки з-під крил і, знижуючись, обережно кидали їх на тіло короля білих ведмедів.
А потім погукали його хором:
— Май відвагу, друже! Наше пір'я таке саме м'яке й гарне, як і твоя кудлата шкура. Воно захистить тебе від холодних вітрів і зігріє, коли спатимеш. Май відвагу й живи!
І король білих ведмедів мав відвагу стерпіти біль і жив, і знову став сильний.
Пір'я прижилося й росло так, як росло на птахах, і вкрило його, як раніше вкривала шерсть. Переважно воно було білісіньке на колір, проте деяке, від сірих чайок, надавало його величі трохи рябого забарвлення.
Решту літа і всі шість місяців ночі король виходив з крижаної печери тільки, щоб наловити риби чи вполювати тюленя. Він не соромився свого пір'яного вбрання, однак усе ще почувався в ньому дивно й уникав зустрічей з братами-ведмедями.
Увесь цей час на самоті ведмідь багато думав про людей, які його покалічили, і пригадував, як вони зробили голосний "бах!", і вирішив, що правильно буде триматися від тих лютих істот якнайдалі. Так він став іще мудріший.
Коли місяць упав з неба, а сонце зійшло і айсберги засяяли під ним пишними веселковими дзвіночками, два білі ведмеді прийшли до печери короля спитати в нього поради про сезон полювання. Та коли побачили, що його велике тіло вкрите пір'ям замість шерсті, то засміялися, а один сказав:
— Наш могутній король став пташкою! Хіба хтось колись чув про пернатого білого ведмедя?
Король дав волю люті. Величним кроком він рушив на них з глибоким гарчанням і одним ударом велетенської лапи позбавив драж-нильника життя.
Другий утік до своїх і приніс новину про дивний королівський вигляд. У результаті всі білі ведмеді зібралися на широкому крижаному полі, де серйозно обговорили дивовижні зміни, що сталися з їхнім монархом.
— Фактично, він більше не ведмідь, — сказав один, — але й птахом його назвати не можна. Він напівптах, напівведмідь і не може залишатися нашим королем.
— Хто ж стане на його місце? — спитав інший.
— Той, хто вийде на бій з птаховедмедем і його здолає, — відповів немолодий ведмідь. — Тільки найдужчий може правити нашим народом.
Якийсь час панувала тиша, але врешті наперед вийшов великий ведмідь і сказав:
— Я його здолаю. Я — Вуф, найдужчий з усіх наших! І я буду королем білих ведмедів.
Інші покивали на знак згоди й послали до короля гінця, сказати, що той повинен битися з великим Вуфом і перемогти його, або відмовитися від влади.
— Бо ведмідь у пір'ї, — додав гонець, — узагалі не ведмідь, а король, якому ми коримось, має бути схожий на всіх нас.
— Я ношу пір'я, бо мені так подобається,
— прогарчав король. — Хіба ж я не великий чаклун? Та хоч би там як, а я битимусь, і якщо Вуф мене переможе, то буде королем замість мене.
Потім король пішов до своїх друзів, чайок, які й досі бенкетували над убитим ведмедем, і розповів їм про майбутню битву.
— Я буду переможцем, — сказав він гордо,
— проте мій народ має рацію, бо тільки волохатий, такий, як вони, може змусити їх коритися.
Королева чайок сказала:
— Я вчора зустріла орла, що втік з великого міста людей. І орел мені розповів, що бачив велетенську шкуру білого ведмедя, кинуту на заднє сидіння карети, яка їхала по вулиці. Шкура, мабуть, твоя, і, якщо хочеш, я пошлю в місто сотню чайок, нехай її тобі принесуть.
— Пошли! — хрипко сказав ведмідь. І сотня чайок незабаром прудко полетіла на південь.
Три дні вони летіли прямо, мов стріла, доки не долетіли до поодиноких розкиданих будиночків, до сіл, до міст.