Він і не думав впадати у розпач. Ні, не такої вдачі був Клаус! Його насвистування та співи лунали так само весело, як і колись.
Одного погожого ранку, визирнувши у вікно, він побачив біля хати двох оленів. То були його давні знайомі, яких він знав ще від того часу, коли жив у Дикій Пущі.
Побачивши оленів, Клаус здивувався. Ні, не через те, що вони завітали сюди. Він здивувався з того, що вони легко трималися на снігу і не провалювались, начебто це був не сніг, якого впало тут на кілька ліктів, а звичайний твердий рунт. Коли він сам кілька днів тому виходив з дому, то по самі груди потонув у сніговому заметі. Тому коли олені підійшли ближче, він розчинив двері і гукнув з порога:
— Агов, Пушок, доброго ранку! Скажи мені, як це вам вдається ходити по снігах — і не провалюватися?
— Він змерзся і затвердів, — відповів Пушок.
— Володар Морозів подихав на нього, і тепер він твердий, наче крига, — пояснив Лиско, підходячи до Клауса.
— То, може, я відніс би зараз дітям пакунок з іграшками? — промовив Клаус, трохи подумавши.
— А це далеко? — запитав Пушок.
— Дуже далеко, — зітхнув Клаус. — Іграшок у мене чимало, та й дорога забере багато
днів.
— Не встигнеш повернутися, а сніг уже розтане, — промовив олень. — Доведеться тобі, Клаусе, чекати весни.
— От якби мені такі швидкі ноги, як у вас... — зітхнув Клаус. — Тоді мені вистачило б одного дня.
— Але ж ти не маєш таких ніг, — крутнув рогами Лиско і з гордістю оглянув свої стрункі ноги.
Клаус трохи помовчав, тоді несміливо запитав:
— А якщо я сяду верхи?
— О, ні, оленяча спина не витримає такої ваги! — сказав як відрізав Пушок. — От якби у тебе були сани, ти б нас запряг і ми спокійно потягнули б і тебе, і твій мішок.
— Сани будуть! — поспішив їх запевнити Клаус. — А коли я їх зроблю, то ви мене повезете?
— Розумієш, — промовив Пушок, — нам спершу треба збігати у ліс і відпроситися у нуків, вони ж бо наші покровителі. І якщо вони не будуть проти, а ти змайструєш сани, то чому б і не стати тобі у пригоді?
— Ну то біжіть! — аж просіяв Клаус. — От побачите, що нуки добрі, вони вас відпустять. А сани я змайструю ще до вашого повернення...
Пушкові та Лискові давно хотілося помандрувати світом, а тут така нагода випадає!.. І вони радісно побігли по замерзлому снігу просити своїх нуків, аби ті їх відпустили разом з Клаусом у подорож.
А тим часом іграшковий майстер засукав рукави та й узявся за сани. Усе, що йому було треба для них, він брав із дров'яної купи. Клаус змайстрував довге полоззя із загнутими кінцями, набив упоперек коротеньких дощинок — і вийшло щось схоже на поміст. Невдовзі сани були закінчені — грубі, незграбні, як і будь-які сани, зроблені нашвидкуруч.
З упряжжю довелося пововтузитися трохи довше. Клаус позв'язував довге мотуззя, поробив із нього петлі, так що вийшов такий-сякий хомут, який можна було почепити оленеві на шию. До хомута він прив'язав мотузяні ж посторонки, до яких мав кріпитися передок саней.
Клаус ще не закінчив роботу, як прибігли з Дикої Пущі Лиско та Пушок. Нук Віллі таки відпустив оленів у подорож із Клаусом, але застеріг, що до світанку вони вже знову мають бути у Дикій Пущі.
— Часу небагато, — сказав Пушок. — Але ми прудкі та дужі, тож якщо вирушимо завидна, то ще до ночі проскачемо чимало миль.
Клаус вирішив випробувати удачу і з подвоєними силами взявся за приготування. Дуже скоро Пушок та Лиско були запряжені, а на санях стояв великий мішок, ущерть наповнений найкращими іграшками.
— А як ти будеш нами правити? — поцікавився Лиско. — Ми все життя прожили у Дикій Пущі, дальше твоєї хатини не заходили, та й дороги не знаємо.
Клаус поміркував — і придумав вихід. Він знайшов ще дві мотузки і прив'язав їх до розлогих оленячих рогів — одну праворуч, а другу — ліворуч.
— Це в нас будуть віжки, — пояснив він. — Потягну направо — повертаєте праворуч, смикну наліво — берете ліворуч. Нікуди не смикаю — біжите собі прямо.
— От і чудово, — хором відказали Лиско і Пушок. І дружно запитали: — Ти вже готовий? Клаус сів на ослін, прилаштував мішок з іграшками собі в ногах, взявся за віжки
і крикнув:
— А тепер усе. Поїхали!..
Смикнулись посторонки, мигнули в повітрі оленячі ноги — і наступної миті сани стрімко неслися іскристим снігом. Клаус не сподівався такої спритності від своїх скакунів: за лічені стрибки вони перетнули Веселу Долину і вибігли на широку рівнину.
Коли вони вирушали в дорогу, вже вечоріло. Як не поспішав Клаус, а приготування до мандрівки забрали багато часу. Проте в небі сяяв яскравий місяць, дорогу було видно
не гірше, ніж удень, і Клаус жодної миті не шкодував, що їхня подорож припала на таку пізню годину.
Лискові та Пушкові це сподобалося також. Хоч оленям і хотілося помандрувати світом, проте серед людей їм було незатишно, а вночі всі міщани та селяни спали, тож звертати на них увагу просто не було кому. Вони бігли і бігли, все далі й далі, проминаючи пагорби, долини та рівнини. І от нарешті опинилися в селі, у якому Клаус іще не бував.
Він попросив оленів стати, і ті одразу зупинилися. Проте тут на Клауса чекала неприємна несподіванка: лягаючи спати, люди замикали свої помешкання. Як це не прикро, а потрапити всередину і залишити там іграшки Клаус не міг.
— Дуже жаль, друзі мої, але їхали ми сюди дарма, — промовив Клаус. — Доведеться повертатися додому з повним міхом, тому що іграшки дітям я тут не роздам.
— А в чому річ? — поцікавився Пушок.
— Двері у будинках замкнені, — пояснив оленям Клаус, — і дістатися всередину я не можу.
Лиско оглянув сільські помешкання. Село замело снігом. Снігу тут було стільки, що від саней до даху залишалося всього декілька ліктів. А зверху на даху стримів широкий комин. Лискові здалося, що ширини його цілком мало б вистачити, аби Клаус заліз у будинок через комин.
— А ти спробуй через комин, — запропонував олень. Клус зиркнув на комин і почухав потилицю.
— Можна й через комин, але на дах як залізти?
— Тримайся міцніше, а ми спробуємо дострибнути. — І, різко плигнувши, олені опинилися на даху біля комина.
— Овва! — задоволено скрикнув Клаус, скинув з плечей мішок із іграшками і поліз у комин.
На цегляних стінках комина було повно сажі, та він на неї не звертав уваги. Впираючись руками та ногами, він почав спускатися вниз і незабаром опинився у каміні. Беззвучно переступивши через тліючі жаринки, він опинився у великій вітальні, де жевріло тьмяне світло.
З вітальні можна було потрапити до двох інших невеликих кімнаток. В одній із кімнаток спала жінка, а біля неї у колисці солодко посопувало дитинча.
Клаус засміявся — тихо, беззвучно, щоби не розбудити дитину. Потім він витяг з мішка велику ляльку і поклав її в колиску. Дівчинка всміхнулася, неначе бачила вві сні ту іграшку, яка до ранку ще чекатиме на неї, а Клаус тим часом тихенько вийшов із цієї кімнатки і зайшов до іншої.
Там, міцно обнявшись, спали двоє хлопчиків. Клаус на хвильку затримався, милуючись ними, та поклав на їхнє ліжко барабан, дві сопілки й дерев'яного слона.
Швидко зробивши свою справу, він так само через комин виліз із будинку і сів у сани.
— Довезете до іншого комина? — запитав він оленів.
— Звичайно, — відповіли Лисок та Пушок.
Олені спустилися на краєчок даху і, щоби дарма не спускатися та підійматися, відразу стрибнули на сусідній будинок, увінчаний широким старовинним комином.
— Тільки давай швидше, — попросив Пушок, — бо до світанку не встигнемо. Клаус спустився через комин усередину будинку, знайшов там п'ятьох сплячих дітей
і кожному залишив по іграшці.
Коли оленячий запряг перестрибнув на третій дах, Клаус і там спустився через комин усередину, але дітей у цьому будинку не було. Щоправда, похмурих бездітних домівок у цьому селі було дуже мало, тож не треба думати, що вони забрали в нього багато часу.
Коли Клаус обійшов домівки і залишив іграшки усім-усім дітям, його великий міх не спорожнів навіть на половину.
— Гайда, друзі! — гукнув він оленям. — Треба знайти ще якесь село.
І санки з Клаусом понеслися далі, хоч було вже далеко пополуночі. На шаленій швидкості вони дісталися великого міста, найбільшого з усіх міст, у яких досі бував Клаус, відколи почав майструвати іграшки. Будинків у місті було багато, але йому ніхто не заважав. Клаус спритно взявся до роботи. Прудконогі олені птахами перелітали від одного даху до іншого, і тільки один будинок виявився настільки високим, що їм бракнуло сил доскочити до нього.
Нарешті іграшки закінчилися. Клаус сів у сани, кинув порожній мішок собі під ноги і наказав Лискові та Пушкові повертатися додому. Трохи згодом Пушок запитав:
— А що то за смужка сіріє в небі?
— Скоро ранок, — відповів Клаус і сам здивувався, що вже така пора.
— Ой! — розпачливо вигукнув Лиско. — Перепаде нам від нуків на горіхи, якщо не потрапимо додому до світанку. І вони більше не відпустять нас у подорож.
— А тепер, друже Клаусе, чимдуж вертаймося у Веселу Долину, — озвався Пушок. — Тримайся міцно!
Клаус міцно схопився за повід, а наступної миті він уже стрімко летів над снігами, і назустріч їм розмитими плямами проносилися дерева. То вгору, то вниз, то вгору, то знову вниз — оленячий запряг летів, як стріла, пущена з лука. Клаус прикрив від вітру очі і цілком поклався на своїх скакунів.
Клаусу здавалося, що вони стрибнули просто до зірок, але це його нітрохи не бентежило. В разі чого, нуки не церемонилися зі своєю звіриною, будь-який непослух у них суворо карався, а між тим сіра смужка в небі світлішала щомиті.
Нарешті сани різко зупинилися. Клаус не втримався на ослоні та беркицьнувся у кучугуру снігу. Поки він підіймався на ноги, олені розпачливо кричали:
— Давай же, друже, ну ж бо! Ріж упряж!..
Клаус витягнув ножа, поспіхом перерізав мотуззя, витер піт, що заливав йому чоло й очі, і роззирнувся довкіл. Сани зупинилися у Веселій Долині, за кілька кроків від дверей його хати. На сході вже займався день. Клаус обернувся до Дикої Пущі й помітив, що Лиско та Пушок тільки тепер щезли у лісових нетрях.
Розділ дев'ятий
"САНТА-КЛАУС!.. САНТА-КЛАУС!.."
Клаус гадав, що ніхто з дітей не знатиме, звідки беруться іграшки, які вони знаходять біля камінів, прокинувшись уранці. Та за будь-якою доброю справою шлейфом тягнеться поголос.