Подібний ресторан є в Берліні, на верхівці телевежі на Александерплац, і він, до того ж, обертається навколо своєї осі, наче СБ-диск. У 70-х увесь прогресивний бомонд нестримно бажав вечеряти на верхівках хмарочосів, трапезувати у стратосфері... Поїсти на височині тоді вважалося особливим шиком, навіть і не знаю чому. На поверсі із "панорамою" встановлений відеопроек-тор: тут демонструють старий фільм із "повітряними" зйомками Парижа, що їх супроводжують депресивні звуки флейти. Плівку заїдає. Люди в анораках вештаються туди-сюди та вмирають від нудьги. Закохані примушують себе цілуватися в губи, не зважаючи на запах із рота. Дитина позіхає; я повторюю за нею; втім, мабуть, це я й є.
Аж раптом, інстинктивно, без будь-якої видимої причини, я переводжу погляд у бік Денфер-Рошро і бачу людський потік, сотні тисяч голів, ріку з людського волосся, що розтікалася навколо площі. Найбільша антивоєнна демонстрація за останні п'ятдесят років; сьогодні 15 лютого 2003 року. Учора Сполучені Штати виступили проти Франції в Раді Безпеки ООН. Президент Америки хоче воювати з Іраком, як колись його батько. Президент Франції проти. Антиаме-риканці накинулися на франкофобів. Сторони з різних берегів океану обкидають одна одну тванню по телебаченню. Під моєю вежею неймовірна демонстрація тягнеться від площі Денфер до Бастилії, 200 000 чоловік у холод крокують бульваром Сен-Мішель, під морозним небом бульвару Сен-Жермен... У той самий день така ж сама кількість демонстрантів проголошувала ті ж самі гасла на вулицях Нью-Йорка. Я сідаю в ліфт, щоб спуститися до людей. Хіба я мюнхе-нець, боягуз, антисеміт чи петеніст1, як полюбляють писати в американській пресі? Я обертаюся до серпанкового скляного моноліту, в якому відбиваються сонячні промені, і вирішую перейменувати вежу "Монпарнас". На противагу вежам-близнюкам я буду називати її Самотня Вежа. Цей заокруглений прямокутник, що за формою нагадує мигдалевий горіх із потрісканими краями, цей самотній та смішний маяк, що стирчить посеред ресторанів з кускусом та крамниць
1 Прихильник капітулянтської політики, колаборант.
із сосисками. На вулиці Дю Депар я зустрічаю чимало вихідців із Північної Африки, особливо попід стіною, що її Walt Disney Pictures розмалювала рекламою "Книги Джунглів-2". Ведмідь Балу витанцьовує з Мауглі на десятиметровому фасаді у клубах шашличного диму. Демонстранти розмахують транспарантами "STOP ТНЕ WAR". Дія діс-неївської стрічки відбувається в індійських джунглях, колонізованих англійцями. Але в книзі є мораль, яка залишилась поза увагою авторів мультфільму: "Відтепер у джунглях панує не тільки закон джунглів". Кіплінґу, повернись, вони збожеволіли!
О, Боже мій, у рудого здорованя повністю знесло дах. Він почав щосили горлати, але з того репету ані слова не розібрати. З нього піт як той горох котиться. Аби діти не розревілися, я вирішую знову повернутися до історії із парком атракціонів. Я передаю їх Лурдес, підморгнувши їй, щоб вона підігра-ла мені.
— Вибачте, Лурдес, я можу попросити вас про одну послугу? Мої діти не вірять, що ми беремо участь в атракціоні, вони не чули раніше про "Tower Inferno", коротше, з вашого боку було б дуже люб'язним доглянути за ними, поки ми з Енто-ні перевіримо шлях на дах, гаразд? Хлопці, поводьтеся добре, обіцяєте?
— Обіцяємо.
— І не звертайте уваги на цього пана, що кричить, це лише актор, який дуже кепсько ламає комедію.
— Чому тебе звуть Лурдес? — питає Девід.
— Затули пельку, Дейве! — каже Джеррі.
— Діти, — мовила Лурдес, — схаменіться й припиніть дурні балачки, адже я тут працюю і можу вам сказати, що зазвичай ми на ці американські гірки не пускаємо хлопчиків вашого віку, ви ж навіть і на зріст ще замалі для цієї гри, тож на вашому місці я б поводилася спокійніше. Do I make myself clear?1
1 Чи я зрозуміло висловилася? (Англ.)
Ентоні хапає рудого за плече і повільно щось йому товкмачить. Вони сидять навпочіпки у скляному коридорі. Нудотні димові цівки в'ються ліфтовими шахтами, наче чорний плющ.
— It's OK, it'll be OK. Don't worry, it's gonna be OK.
Він повторює це, поки той не заспокоюється. Рудий виє від жаху; у нього здали нерви. Я намагаюсь допомогти:
— Як вас звуть?
— Джеффрі.
— Слухайте, Джеффрі, треба згуртуватись. О'кей? Не хвилюйтесь, усе владнається. Зберігайте спокій.
— О БОЖЕ, БОЖЕ ЦЕ ВСЕ ЧЕРЕЗ МЕНЕ Я ОРГАНІЗУВАВ ЦЕЙ КЛЯТИЙ СНІДАНОК Я НЕ ХОЧУ ВМИРАТИ ПРОБАЧ ВИБАЧ МЕНІ О БОЖЕ Я СМІШНИЙ ВИБАЧ ВИБАЧ МЕНІ Я БОЮСЯ О, ГОСПОДИ, ПОМИЛУЙ!
Я обертаюсь, щоб подивитись, чи не поїхав дах і у моїх хлопців: та ні, вони тримаються. Вони затуляють вуха, щоб не чути криків Джеффрі: "І WANT ОиТ!"1 Це Лурдес показала їм, що так треба зробити. Через захаращені трубами сходи Ентоні веде мене на 109-й поверх. Ми проходимо по залах із величезними різнокольоровими машинами, між вентиляційними турбінами, котлами та змінними підйомниками ліфтів. Здається, не ми єдині додумалися до цього. Утім, іншого вибору в нас немає: унизу пекло, напевно або згориш живцем, або помреш від задухи. Наша остання надія — вибратися звідси через дах. Потроху до нас приєднались десь близько сотні чоловік, що тинялися скрізь у пошуках загубленого свіжого повітря. Купки людей, що стоять або сидять на підлозі, обхопивши голову руками, дехто виліз на стіл, щоб краще дихалось, ще хтось кидає у вікно металеву шафу, аби впустити кисень (так, металевою шафою також можна користуватись). Грона згуртованих людей, що підтримують одне одного, тримаються за руки, заспокоюють, кашляють.
1 Я хочу вийти звідси! (Англ.)
— Лише одні сходи виходять на дах, — мовить Ентоні. — Як у всіх охоронців, у мене є ключ.
Ми стоїмо перед червоними дверима з табличкою "EMERGEN-СУ ЕХІТ". Я іще не знаю, як зненавиджу ці двері.
Поверхом нижче Лурдес слідкує за розмовою моїх хлопців і крутить головою так, наче дивиться тенісний матч між сестрами Вільямс.
— Краще б ми пішли до школи, — каже Девід.
— Та ні, тут набагато більш cool1, — відповідає Джеррі.
— Тут більш cool, ніж у high school2, — мовить Девід.
— Авжеж, так і є, — відповідає Джеррі.
— От тільки трошки спекотно щось, — каже Девід.
— Стопудово, — каже Джеррі, — типу як у сауні.
— А що таке сауна? — питає Девід.
— Сауна — це щось на зразок ванної кімнати, у якій дуже спекотно, щоб добряче спітніти, — відповідає Лурдес.
— А для чого? — питає Девід.
— Здається, від цього можна схуднути, — відповідає Лурдес.
— Тобі треба туди частіше ходити, — каже Девід.
— Та затули пельку, — каже Джеррі, — це не смішно.
— А от і смішно, глянь-но, Лурдес вмирає зі сміху, так що сам замовкни.
Дійсно, Лурдес зігнулась навпіл. Вона так сміється, що аж плаче. Вона дістає пачку серветок, щоб витерти сльози.
— Як думаєш, нас покажуть по ящику? — питає Девід.
— Звичайно, бовдуре, — відповідає Джеррі. — Певно, ми уже в прямому ефірі на всіх каналах.
— Круто.
— Аж смерть як круто.
1 Круто (англ.).
2 Старші класи середньої школи (англ.).
— А ти, дурню, всю плівку розтринькав.
— Ані слова більше, мене це вже дістало*, — каже Джеррі.
— Еге, та у тебе кров з носа йде, — каже Девід.
— От лайно, знову починається, — каже Джеррі.
Він відкидає голову назад, серветкою затуляючи ніздрю. Лурдес простягає йому паперовий носовичок.
— Не хвилюйтесь, Лурдес, із ним весь час таке трапляється, — заспокоює її Девід.
— Тільки коли мені щось не подобається, — каже Джеррі.
— Я ж так і кажу — весь час, — каже Девід.
Інші свідчення? Вони наче із апокаліптичної фантастики Дж. Г. Балларда, з тією лише відмінністю, що тут усе відбувалося насправді. Едмунд Макнеллі, технічний директор компанії Fiduciary, телефонує своїй дружині Ліз, коли знизу вже чутно гуркіт. Він сильно кашляє і швидко диктує їй номери своїх страхових полісів та програм професійних бонусів. Він встигає сказати лише те, що вона та діти були для нього всім, потім радить скасувати їхню путівку на двох до Рима. Чи вистачило в нього тоді часу випити останню філіжанку кави, дивлячись, як люди падають з вікон? Мабуть, що ні, бо він надто сильно кашляв. На 92-му поверсі Деймен Міхан телефонує своєму братові Ежену, пожежному в Бронксі: "Тут усе дуже погано, — кричить він, — ліфти накрились". Пітер Олдерман, продавець у Bloomberg LP, вистукує на но-утбуці електронний лист сестрі; пише про дим, а потім додає: "Я боюся". Думаю, починаючи з 9.00 ця фраза найточніше описує загальний настрій. Після несподіванки, здивування, надії, через чверть години залишився лише страх, звірячий жах, через який плутаються думки та слабішають ноги.
Сьогодні вранці я повів свою доньку на вежу "Монпарнас". Ті, в кого немає дитини трьох з половиною років, можуть одразу переходити до наступної хвилини: вони все одно не зрозуміють. Отже, перш за все, її треба було переконати, що піднятись на вежу "Монпарнас" буде цікавіше, ніж залізти до ігрового манежу неподалік. Зреш-
4 Ф. Беґбеде
97
тою, вона потрапила і туди, і туди. їй будь-що кортіло бігати за голубами, поки ті не злітали, вилазити на бетонні стовпчики та удавати канатохідця на краях сходів. Сцена перша: сльози, переговори, примирення. Коли їй набридло підніматися проти ходу ескалатора, мені вдалося притягти її до ліфтів. Вона розплакалася, коли я не дав їй натиснути кнопку 56-го поверху. Вона розсміялася, коли кабіна зрушилася і від тиску при підйомі позакладало вуха. У Ciel de Paris вона весь час крутилася під ногами метрдотелів у нейлонових костюмах. Ми сіли біля вікна. Я показав їй Місто-Світоч. Вона не хотіла знімати пухову куртку. Сцена друга: сльози, переговори, примирення. Життя у дітей не надто барвисте, тож вони самі собі його забарвлюють. Усе згодиться як привід для драм, істерик, криків, радощів, нестримного сміху, гнівного тупання. Життя маленької дитини — це п'єса Шекс-піра. А моя донька, до того ж, — Сара Бернар. За мить вона може переключитися з повного відчаю на безмежну насолоду. Рідкісний талант. Офіціантка (яка бачить мене щоранку і вже впізнає) пропонує їй... цукерки? Сяє від щастя, очі блищать, посилає в повітря тисячі поцілунків... Надто гарячий шоколад? Нестримна лють, насуплені брови, кисла міна, капризні надуті губки. Коли пізнаєш світ навколо себе, ніщо не здається незначним. У житті моєї доньки все гіперболізоване.