Підступний японець: вертикальні сталеві опори, що пронизували обидві вежі знизу догори, загороджували мені панораму, наче залізні ґрати в'язниці (утім, тільки ці металеві паралельні веретена і лишилися цілими після зруйнування веж — їх знайшли потім у Ground Zero, подібно до іржавих ґрат, що стирчать у розвалинах замку XIII століття після кривавої битви, або до стрілок склепіння готичного собору, спаленого варварами).
Тим не менш, я пив бурбон за бурбоном, рівномірно гойдаючись та схиляючись над порожнечею. Я бухав серед миготіння гелікоптерів, що кружляли навколо місця, якого уже не існує. Невже це я — той парубок, що козиряв на цій верхівці п'ятнадцять років тому? Ми витанцьовували під "Into the groove" Мадонни, оточені вікнами. Я проливав віскі на сукні відгодованих дівчат з Ріверсайд-Драйв, що зневажали "bridge-and-tunnel crowd" (так вони називали "приміських", яким треба було минути кілька мостів та тунелів, щоб дістатися до Манхеттена). Я мріяв про долю Дональда Трам-па, Майка Мілкена та Ніка Лісона, які у всіх перед очима смітили баблом. Непогано я тусував у Windows of the World; але минуле вмирає, іноді не лишаючи доказів, що те, чого зараз немає, дійсно колись існувало.
Того вечора, коли я піднявся туди, небо над Нью-Йорком було вкрите хмарами, але вежа простромлювала їх. Greatest Bar On Earth плавав над ватно-туманним морем. Праворуч крутелики споглядали за морськими відображеннями вогнів Брукліна, ліворуч не було видно нічого, окрім цієї білої вологої ковдри, якою можна вдосталь намилуватися з ілюмінатора літака. Всесвітній торговельний центр був смугастим: уявіть дві колони Бурена, тільки заввишки 410 метрів. Ді-джей напустив диму, біла крижана хмара повільно розпливалася по танцполу. Ми гарцювали на замороженому летючому килимі.
Ми з моїм тодішнім партнером по гультяйству, Албаном де Клер-мон-Тоннерром, були в ударі: він підчепив кралю на ім'я Лі у "single-Ьаг" — одному з тих горезвісних "барів для одинаків" на Другій авеню, що надто розпалюють французів. Він уламав її на секс утрьох, але щось вона не поспішала на наше побачення.
— У-у, йолопе! Вона ж тебе підманула!
Албан похнюпив носа, так само як і я: досвід сексу утрьох зазнавав невдачі, так і не почавшись. Кілька Jack Daniel's по тому я побачив, як вони цілуються біля вікна, що згодом буде винесене. Вони лизали обличчя одне одного, а я скористався нагодою і попестив груди Лі, які одразу затвердішали під фіолетовою сукнею. Вона різко обернулася, і що вона побачила? Зеленого довгаля, що потопав у своєму надто широкому картатому костюмі "а-ля принц-галльський", кволу, хирляву, бліду та прищаву потвору з довгою масною кучмою волосся, збоченця із колючим підборіддям, спокусливого не більше за відразливого туберкульозника. Тоді якраз лютували перші серійні вбивці, і я чимало на них скидався. Я нагадував мерця в цьому мертвому вже ресторані.
— Who's that guy? Are you crazy? Get your fucking hands off me!1 Тоді вже зі збентеженого вигляду Албана стало зрозумілим, що
план "утрьох" не проконав і перетворився на план "удвох". Начхати, брюнетка була аж ніяк не красуня, а швидше товстуля, яка так багато працює, що навіть не має часу на серйозні стосунки; тому вона й вештається "сінгл-барами", прекрасно розуміючи, що зустріти тут вона може хіба що схиблених на сексі товкачів, типу нас. І ось знову я тримаю свічку другові, й знову геть п'яний повернуся додому в жовтому таксі з гаїтянином-вуду за кермом. І я вийшов на танцпол, якого сьогодні вже немає. Мабуть, я мав пригнічений
1 Що то за хлопець? Ти що, з глузду з'їхав? Забери від мене свої паскудні руки! (Англ.)
вигляд; насправді ж мене паралізувала сором'язливість. Дівки-по-тіпахи терлися між сорочками Brooks Brothers трейдерів-мільйоне-рів. Був у мене ще один приятель-плейбой, на ім'я Бернар-Луї: усі дівчата називали його Белу. Белу-тут, Белу-там. Я вирішив триматися ближче до нього. Відсутність кохання дуже втомлює: треба весь час когось зваблювати за умов жорсткої конкуренції. Що за лиха доля — так сильно потребувати бути коханим. Думаю, саме в той момент я вирішив стати знаменитим.
Дим роз'їдає очі дітям.
— Затуляйте серветкою й очі теж. Ніс, рот, очі... Усе обличчя має бути закритим, do you read me1?
Із серветками на головах, Джеррі та Девід скидалися на привидів із мультика про Каспера, а блакитне небо Армагеддона посилало перші сльози на наші щоки. Дякувати Богові, серветки не дали моїм дітям побачити людські смолоскипи на 106-му поверсі: два палаючих тіла перед дверима ліфта, їх червоно-брунатну шкіру, очі без повік, спопеліле волосся, пошматовані та вкриті пухирями обличчя, що прилипли до розплавленого лінолеуму. Було видно, що вони й досі живі — животи ледь помітно ворушилися. Усе решта було непорушне, мов статуя. Я нічого не сказав дітям, а вони нічого не бачили, хоча, думаю, відчули запах смаженої баранини.
Треба опанувати себе. Дедалі стає все важче виконувати таку просту дію — дихати. Певно, через нестерпний сморід. Важкий дим приносив чад розплавленої гуми, горілої пластмаси, обпаленої плоті. Лякає солодкий й нудотний запах керосину, порох із останків та попіл від людського м'яса. Суміш токсичної хмари, щкого дизельного пального, крематорію — ви могли відчути такий запах, проїжджаючи повз якийсь завод, і тоді ви тікаєте світ за очі, прискорюючи швидкість та затамувавши подих. Якщо смерть має запах, то, певно, саме
1 Ви мене зрозуміли? (Англ.)
такий. Обвалена стеля заважала нам повернутись до "Windows". Довелося вдесятьох піднімати бетонну плиту. Нарешті ми продерлися і знову опинилися на даху міста, серед хмар.
На 107-му поверсі офіціантка та два брати, що кряжилися на кухні, столом розбили скло. (Підказка: щоб вибити величезне вікно, не користуйтесь ані кріслом, ані комп'ютером-"макінтошем". Краще за все підходить ніжка відлитого круглого столика, якою можна скористатись як тараном.) Ось вони висунулися з вікон на висоті 400 метрів від землі й розмахують білими скатертинами. Дим такий темний і густий, наче промоклий у мастилі папір. І все-таки крізь деякі отвори я можу бачити те, що відбувається на вулиці. Більш за все мене заворожують білі аркуші А4, що літають у небесній блакиті: архівні файли, ксерокопії, невідкладні досьє, лістинги на фірмових бланках холдингів, рекомендаційні листи, конфіденційні документи, порт-фоліо, чотирикольорові роздруківки із лазерних принтерів, конверти, крафт-пакети, етикетки, кіпи скріплених контрактів, пластикові палітурки, різнобарвні стікери для нотаток, рахунки в чотирьох примірниках під копірку, таблиці та діаграми балансів — усе це крутови-р'я писанини, паперовий чорторий, уся наша нібито вельмиважлива суєта. Тисячі літаючих аркушів нагадують мені дощі з паперового конфеті, що їх так полюбляють влаштовувати мешканці Нью-Йорка під час "tickertape parades" на Бродвеї. Але що сьогодні святкуємо ми?
Книга Буття, XI, 4:
"І мовили вони: збудуємо собі місто та вежу, височиною до небес; та зробимо собі ім'я".
Ми всі точно знаємо, де ми були 11 вересня 2001 року. Особисто я давав інтерв'ю для передачі "Culture Pub" у підвалі видавництва Grasset, де розташовані його архіви, й о 14.56 за французьким часом ведучому Тома Ерве по мобільнику повідомили, що тільки-но літак урізався в одну з веж Всесвітнього торговельного центру. Спершу ми подумали, що йдеться про маленький туристичний літак і продовжили бесіду. Ми говорили про маркетинг у культурі. Як видати книгу? Чи треба підкорятися правилам гри та до якої міри? Чи є телебачення, реклама та "розкрутка" ворогами мистецтва? Чи обов'язково текст суперечить зображенню? У той час я тільки-но погодився вести щотижневу літературну програму на одному з кабельних каналів. Я намагався виправдати своє суперечливе поєднання ролей пись-менника-критика-телеведучого:
— Роль книг полягає в тому, щоб описати все те, чого не можна побачити по телебаченню... Література зараз під загрозою, треба битися, щоб відстояти її, це справжня війна... Усе менше й менше стає людей, що люблять читати та писати, тож вони мусять використовувати всі доступні засоби в боротьбі за книгу... Уживати всю зброю, якою вони володіють...
коли раптом прийшов хтось із видавництва й повідомив нам, що другий літак урізався в іншу вежу Всесвітнього торговельного центру. Мої літературно-войовничі просторікування набували сміховинного звучання. Пам'ятаю, я голосно вимовив доволі просте (хоча й дещо евклідове) математичне рівняння:
1 літак = 1 катастрофа,
2 літаки = 0 катастроф.
Ми з Тома дотримувалися однієї думки, що мій бій-в-прайм-тайм-заради-збереження-письменницького-мистецтва-проти-за-силля-засобів-масової-інформації може почекати. Ми піднялися нагору, до офісу Клод Далла Toppe — однієї з прес-аташе видавництва, єдиної, у якої працював телевізор. TF-1 ретранслював канал ICI, який ретранслював CNN: на екрані другий літак прямував до ще цілої вежі, а інша будівля нагадувала олімпійський факел або торнадо на афіші фільму "Смерч". Молоді ведучі новин, здавалося, не вірили очам своїм. Вони майже ніяк не коментували відеокатастрофи, що йшла в ефірі, боячись ляпнути якусь дурницю, яка потім ще тридцять років входитиме до збірок найде-більніших та найкумедніших висловлювань. За хвилину в офісі Клод зібрався натовп: у видавництві Grasset раді скористатися будь-яким приводом, аби тільки не працювати. Кожний по-своєму реагує на подію.
Нарцис: — Отакої! А я був там, на самісінькій верхівці, ще якийсь місяць тому!
Статистик: — Боже-світе, скільки ж там людей всередині? Мабуть, тисяч із двадцять загинуло.
Зацькований: — Ну от, тепер кілька місяців до моєї іноземної фізіономії на кожному кроці чіплятимуться менти.
Занепокоєний: — Треба хутко телефонувати всім друзям в Америку, дізнатися, що там з ними.
Лаконічний: — Ото таке, це вже не смішно.
Маркетолог: — Це ж прекрасно для рейтингу, слід негайно викупляти рекламний час на LCI!
Вояка: — Матері його ковінька, це ж Третя світова війна!
Охоронник: — Треба в кожний літак садити фараонів і забронювати кабіни пілотів.
Нострадамус: — Тож-бо й воно, я про це вже давно казав і навіть писав.
Медійник: — О-ла-ла, треба негайно зробити коментар для Europe 1.
Обмежений антиамериканець: — Ось що буває з тими, хто намагається вишикувати весь світ.
Фаталіст: — Рано чи пізно це мало статися.
Минали хвилини, а ми знов і знов, наче загіпнотизовані, переглядали повтори одних й тих самих кадрів, на яких рейсовий літак урізається у вежу (він не кривуляв, він цілився в цю вежу, наче його тягнув якийсь гігантський магніт, а вежа ковтала його та перетравлювала на вогняну помаранчево-чорну кулю), жарти вичерпувалися, обличчя витягувалися, присутні сідали, мобільники дзвонили, очі витріщувалися.