То була Америка, яка справджувала сподівання, земля обітована, описана засмаглим красунчиком Філіппом Лабро. У ті часи невдоволення було ще маргінальним явищем. Ніхто не вважав гамбургери з "Макдональдса" фашистськими. Батько сміявся із жартів Боба Хоупа по ящику. Вони ходили грати в боулінг. Буржуазна молодь вигадувала глобалізацію. Вона вірила в Америку, як у реальне втілення сучасності, ефективності, свободи. Десять років по тому це покоління проголосувало за Жіскара, бо він був молодий, як Дж. Ф. К. та ЖЖСШ.1 Блискучі стрибунці,
1 Жіскар — Валері-Жіскар д'Естен, Президент Франції (1974—1981); Дж. Ф. К. — Джон Фіцджеральд Кеннеді, президент США (1961—1963); ЖЖСШ — Жан-Жак Серван-Шребер, французький політичний діяч, журналіст та есеїст, з 1971 по 1979 — президент Французької радикальної партії.
яким нема на що нарікати. Нарешті, можна було позбавитись від тягаря європейського виховання. Йти навпростець. Бути відвертим. Прямувати до мети. Перше запитання, яке ви почуєте у Сполучених Штатах: "Where are you from?"1, тому що всі там звідкись приїхали. Потім вам скажуть "Nice to meet уои!"2,тому що в Америці люблять знайомитись з новими людьми. Якщо у Штатах вас запросили в гості, ви маєте право, не питаючи дозволу господині, залізти в холодильник і взяти собі чогось смачненького. З тих часів лишилися деякі вислови, які мені часто доводилося чути вдома: "put your money where you mouth is", "big is beautiful", "back-seat driver" (мій улюблений, з яким мама відправляла нас на заднє сидіння машини, коли ми її діставали), "take it easy", "relax", "give me a break", "youre overreacting", "for God's sake"3. Капіталістична утопія так само безглузда, як і комуністична, тільки насилля в ній ретельно приховується. Капіталізм виграв "холодну" війну завдяки своєму іміджу: звісно, в Америці теж деякі люди пухли з голоду, так само як і в Росії, але в американців це був вільний вибір.
Це було задовго до 68-го: "Бітли" ще носили короткі зачіски. Пам'ятаю, батьки весь час повторювали, що Америка принаймні на десять років випереджає Францію. Навіть Французька революція відбулася років за десять після їхньої! Якщо бажаєш знати, що на нас чекає в майбутньому, стрижи очима цю ідилічну країну. Мій батько читав Herald Tribune, Time, Newsweek, а в шухлядці приховував Playboy. Ще не було CNN, але Time Magazine зі своєю фірмовою обкладинкою в червоній рамці був наче CNN, надрукований у чотирьох кольорах. Моя мати отримала ґрант на подорож Сполученими Штатами
1 Ви звідки? (Англ.).
2 Радий познайомитися! (Англ.)
3 "Сказав — плати", "хорошої людини має бути багато", "водій без керма", "не переймайся", "перепочинь", "дай-но мені спокій", "не бери до серця", "заради Бога" (англ.).
на автобусі Greyhound. Вона розповідала мені про морський вітер, про пригоди на хай-веї, про мотелі, "б'юїки", кінотеатри просто неба для автомобілістів, драґстори, кабаки із купе, як у поїзді, радіостанції, всі назви яких починались на W. Увесь світ споглядав за Америкою із заздрістю, бо майбутньому завжди заздриш. У травні 68-го вітер повіяв не зі Сходу: ми багато просторікували про Троцького та Енгельса, але найбільший вплив на нас мав якраз Захід. Я переконаний, що Травень 68-го відбувся не стільки через СРСР, скільки через США. Найбільшим бажанням було рознести вщент застарілі буржуазні умовності. Травень 68-го не був заколотом проти капіталізму, він, навпаки, заклав підвалини суспільства споживання. Головна відмінність між нами та нашими батьками полягає в тому, що вони виступали за глобалізацію! Протягом наступного десятиріччя я зростав у прихильному затінку зоряного прапора, що майорів на Місяці, та афіш "Snoopy" Чарлза Шульца. Фільми за океаном виходили раніше, ніж у нас, батько завжди привозив із відряджень трофеї: іграшки з Muppefs Show, сувенірних персонажів "Зоряних війн", мазню Слай-ма, ляльку "І-Ті, Інопланетянин"... Саме тоді, в роки мого забутого дитинства, Американське Видовище спокусило решту світу.
Сподіваюсь, що Америка все ще на десять років випереджає нас: це означає, що вежа "Монпарнас" має ще десять років життя.
Зі 104-го поверху крізь чорний дим я можу роздивитися юрбу, що біжить у напрямку моря. Людська хвиля сунеться з веж. Чого ж вони зволікають із евакуацією? На що чекають? Лишили нас без інструкцій. Ми на сходах, на рівні Cantor Fitzgerald, дим стає просто нестерпним, отруйним, тужавим, глейким та чорним, мов нафта (втім, це вона і є). Дим та спека змушують нас повернутися назад. Пара трейдерів падають до рук своїх колег, з яких піт струмками ллється. Увесь поверх затоплений: протипожежна система ливцем ллє. Душ для всіх і кожного. Сходами тече вода; Девід бавиться, стрибаючи в потоці і роблячи "хлюп-хлюп".
— Обережно! Підковзнешся і зламаєш собі шию! Джеррі тримає його за руку.
— О'кей, це була пастка, не треба було спускатись. Джеррі, що як нам знову піднятися? Цей атракціон — якась смуга перепон.
— Ммгхпфгммз.
Я не зовсім розумію, що він каже через свою почорнілу серветку. Але на знак згоди він киває головою. Отже, ми повертаємось. Джеррі — мій улюбленчик у непарні дні, Девід — у парні. Відповідно, сьогодні я прихильніший до Джеррі, ще б пак: він бо вірить мені на слово, що все це жарт, гра, оптичний обман; а ось Девід мовчить, але все розуміє. На зворотному шляху нам зустрічається все більше й більше переляканих облич; якийсь чоловік перед нами вибухає нервовим сміхом, розмахуючи непрацюючим шлангом (певно, літак перерізав деякі системи каналізації). Напруга росте, треба бути вкрай обачним. Я заслуговую на "Оска-ра"! У кожній долоні по дитячій руці — я граю роль відважного батька.
— Думаю, це класна ідея — влаштувати репетицію, максимально наближену до реальної ситуації, тож тепер люди будуть підготовлені до справжньої пожежі. Це відмінний метод інформування. Бачите, ця пастка навчила нас, що в разі пожежі треба не спускатись, а ще вище підійматись. Дуже повчальна гра.
І тут раптом заговорив Девід, не відриваючи очей від водних потоків на сходах.
— Тату, пам'ятаєш, коли ми ходили на родео в Далласі, то там ковбой упав з бика й поранився?
— Е-е-е, так, так...
— Так от, ти казав, що з ним нічого не сталося, що його падіння було спеціально сплановане, прораховане, і то був професійний каскадер... Але наступного дня по телебаченню показали того ковбоя у візку, а в газеті написали, що його паранізувало.
— Паралізувало, Дейве, треба казати "його паралізувало".
— Ну то так і є: ковбоя паратізувало.
Краще б Девід не розтуляв рота. Джеррі поворушив мозком; то був не заколот, то вже була ціла революція.
— Тату, не треба переконувати нас, що все підстроєне. Let s face it: this time its for real1.
Девіде, Джеррі, хлопчики мої, як швидко ви виросли.
— О'кей, о'кей, хлопці, мабуть, я помилився, мабуть, це не гра, не наполягаю, але все одно, думаю, нам варто спокійно піднятися назад, незабаром прибудуть рятувальники, so keep cool2.
Я говорив це, підвівши очі до неба, аби вони подумали, що я анітрішечки не вірю у свої слова. І голосно пробурчав, удаючи, ніби розмовляю сам із собою:
1 Подивимось правді у вічі: цього разу все насправді (англ.).
2 Тож зберігайте спокій (англ.).
— Я сам в усьому винний, якщо навіть хлопці вважають, що це все не маскарад, а по-справжньому, то інші учасники, певно, взагалі мене мають за бовдура... Що ж, тим гірше!
Девід, хлопчику мій. Tough guy1. Справжній техасець, далебі, а я лише старий дурисвіт. Ми знову повернулись на 105-й поверх. Стадо тупцює у клітках із нещодавно пофарбованими в лимонно-жовтий колір стінами. Перелякані обличчя вагаються: йти нагору чи вниз. Ціна питання: померти швидко чи померти повільно? Непокоїть те, що на нижніх поверхах заволали сирени: вони уціліли й ладні оглушити нас. Пекельний гуркіт, спека підсилюється щосекунди. Раптом, після тридцяти спроб, телефон, нарешті, спрацював: набираю Кен-дес. Вона, певно, спить, тож залишаю повідомлення на автовідпо-відачі.
— Знаю, ти мені не повіриш, але я кохаю тебе. Коли прокинешся — зрозумієш, чому в мене такий романтичний настрій цього ранку.
Я продовжую говорити пошепки, щоб діти не чули:
— It doesn't look good, babe. Яким я був ідіотом. Якщо вдасться вийти звідси живим, я одружуся з тобою. Закінчую, бо мені треба дихати за нас трьох. Love, Картью.
1 Крутий хлопець (англ.).
П'ятнадцять років тому я теж ходив на екскурсію до Всесвітнього торговельного центру, але не вранці й не на сніданок. Це було у 1986 році, пізнього липневого дня. Вогники Торговельного центру були для мене вечірньою зорею. Мені було двадцять, я проходив стажування в аналітичному відділі нью-йоркського філіалу Credit Lyonnais (Волл-стрит, 95). Моєю головною справою було мирно спати в офісі, так, щоб цього не помітив Філіпп Сувірон — шеф філіалу та приятель мого батька. У той час Windows on the World після опівночі перетворювався на лігво вкрай мерзотних осіб, причому цього разу під дійсно зухвалою назвою: "The Greatest Bar On Earth". "Кращий бар на Землі" щосереди влаштовував тематичні вечірки: латінос, бітбокс, електрик-буґі з ді-джеями та цілою фауною огидних маленьких недоумків типу мене, але ж годі, це було після робочого дня, коли сам ресторан уже був закритий, але dress-code все ще вимагав піджака. Я пригадую червоний бар у формі підкови та сповнених презирства барменів. Утім, той, що посередині, явно мені симпатизував, адже одного разу я мимоволі лишив йому непогані чайові (сплутав двадцятидоларову купюру з п'ятидоларовою). Він наливав мені подвійний Jack Daniel's із льодом до країв та двома короткими соломинками, котрі я б залюбки використав із зовсім іншою метою, якби-то мав "стаф". Столики Greatest Bar On Earth розташовувалися на кількох рівнях, сходами, так само як і в Ciel de Paris, і з тією ж метою: щоб кожен відвідувач міг насолодитися гігантською, приголомшливою, "spectaculan> панорамою, яка, на жаль, була поділена на частини, адже високі скляні прорізи розмежовувалися на ланки, кожна завширшки в один метр. Ці вежі, народжені маренням одного японця (Ямасакі), який дуже наполягав, щоб зовнішні колони завширшки були б із плече людини, усередині нагадували гігантську в'язницю.