Але ви можете вертатись додому, бо їх уже ніяка сила не врятує.
– Це великий Чарівник з Озу, – пояснила Дороті показавши на низенького чоловічка.
– Ну, а я Самотня Качка, – відказала птаха, гордо проходжаючись перед ними, щоб покрасуватися своїм пір'ям. – Я велика лісова Чаклунка, це може вам сказати кожен звір, але навіть я не маю сили розвіяти жахливі чари того острова.
– То ти самотня тому, що ти Чаклунка? – спитала Дороті.
– Ні, я самотня тому, що не маю ні родини, ні друзів.
Але я люблю самотність, тому, будь ласка, не набивайтеся зі своєю дружбою. Ідіть собі, та глядіть не наступіть на мій діамантовий палац.
– А де він? – спитала дівчинка.
– За оцим кущем.
Дороті сплигнула з Левової спини й забігла за кущ поглянути на діамантовий палац Самотньої Качки, хоча барвиста птаха обурено закрякала. І справді за кущем дівчинка побачила блискучий купол, складений із діамантів найчистішої води, акуратно посклеюваних, із отвором збоку, якраз таким, щоб пройти Качці.
– Де ж ти набрала стільки діамантів? – зачудовано спитала Дороті.
– Я знаю одне місце в горах, де їх насипано, мов гальки на березі, – відповіла Самотня Качка, – і наносила їх сюди в дзьобі по одному, тоді вкинула в річку, щоб вода їх як слід відполірувала. Потім я збудувала цей палац, і я певна, що це єдиний діамантовий палац у всьому світі.
– Ну, принаймні єдиний відомий мені, – відказала дівчинка, – та коли ти живеш у ньому сама, то я не знаю, чим він кращий за дерев'яний, чи цегляний, чи з простого каміння.
– А мені байдуже, розумієш ти чи ні, – сказала Самотня Качка. – Але я, щоб трохи просвітити тебе, поясню, що будь-яка домівка має бути прекрасна для тих, хто живе в ній, і зовсім не обов'язково, щоб вона подобалась чужим людям. Діамантовий палац – моя домівка, і вона мені подобається. Тому я крякати хотіла на те, подобається вона тобі чи ні.
– Так мені ж палац подобається! – вигукнула Дороті. – Знадвору він дуже гарний, але… – І урвала мову, бо Самотня Качка ввійшла маленькими дверима до свого палацу, навіть не попрощавшись. Дороті вернулася до своїх друзів, і вони рушили далі.
– Як ви гадаєте, Чарівнику, Качка правду сказала, що ніякі чари не врятують Тротту й Капітана Біла? – стурбовано спитала дівчинка.
– Ні, я думаю, що Самотня Качка помилялася, – поважно відповів Чарівник, – але можливо, що ці чари буде важче побороти, ніж я гадав. Я, звичайно, зроблю все, що можу, та ніхто не здатен зробити більше, ніж він може.
Це не зовсім розвіяло Доротине занепокоєння, але вона більше нічого не сказала, а скоро за коліном річки вони вже побачили острів Чарів.
– Он вони! – схвильовано вигукнула Дороті.
– Так, я бачу їх, – відказав Чарівник, кивнувши головою. – Вони сидять на двох великих мухоморах.
– Дивно, – зауважив Скляний Кіт. – Коли я покинув їх тут, ніяких мухоморів не було.
– Яка гарна квітка! – в захваті вигукнула Дороті, коли її погляд упав на Зачаровану Рослину.
– Не до квітки тепер, – озвався Чарівник. – Головне – вирятувати наших друзів.
Вони саме дійшли до місця навпроти острова Чарів, і Тротта та Капітан Біл, побачивши, що їхні друзі прибули, почали гукати, щоб вони швидше визволяли їх.
– Як ви там? – спитав Чарівник, приклавши руки дудочкою до рота, щоб вони там краще почули.
– Потрапили в халепу! – гукнув у відповідь Капітан Біл. – Заякорились тут і не можемо зрушити з місця, поки ви не знайдете способу обрубати швартові!
– Що він хоче цим сказати? – спитала Дороті.
– Ми не можемо ноги від землі відірвати! – на весь голос закричала Тротта.
– А чому? – спитала Дороті.
– Бо на них коріння виросло, – пояснила Тротта.
Розмовляти на такій відстані було важко, і Чарівник попросив Скляного Кота.
– Піди на острів і скажи нашим друзям, хай потерплять.
Ми прийшли визволити їх, але, може, пощастить не зразу, бо чари острова для мене нові, тож доведеться пробувати і сяк і так. Але я по змозі поспішатиму, так і скажи.
Тоді Скляний Кіт перейшов по дну річки на острів сказати Тротті й Капітанові Білові, щоб не хвилювались, а Чарівник зразу розкрив свій чорний саквояжик і почав готуватися.
ЧАРІВНИКОВЕ ЧАКЛУВАННЯ
початку він розіклав маленький срібний триніжок, а на нього поставив золоту чашу. В чашу він насипав два порошки – один рожевий, а другий небесно-блакитний – і полив їх жовтою рідиною з кришталевого флакона. Потім промурмотів якісь чарівні слова, порошки засичали, загорілись і випустили хмари бузкового диму, що полинув над річкою й огорнув Тротту, Капітана Біла разом із мухоморами, на яких вони сиділи, і навіть саму Зачаровану Рослину в золотому вазоні.
А коли дим розтанув у повітрі, Чарівник гукнув до в'язнів:
– Ви вже вільні?
І Тротта й Капітан Біл спробували ступити крок, але марно.
– Ні! – прокричали вони.
Чарівник замислено потер лисину, потім вийняв із саквояжика інше чаклунське приладдя.
Спочатку він набив срібного пістоля якоюсь чорною кулькою і вистрелив нею в острів Чарів. Кулька вибухнула над головою в Тротти й обсипала дівчинку дощем іскор.
– О! Гадаю, що це її звільнить, – сказав Чарівник.
Але Троттині ноги лишались так само вкорінені в землю острова Чарів. Чарівникові довелось пробувати щось інше.
Майже годину він невтомно старався, використавши майже все чаклунське приладдя, яке було в чорному саквояжику, але Капітан Біл і Тротта ще залишались у неволі.
– Ой лихо! – вигукнула Тротта. – Боюся, що доведеться їхати по Глінду.
Маленький Чарівник спалахнув від тих слів, бо його самолюбство зачепило те, що його чари слабкіші від чарів острова.
– Я ще не здамся, Дороті, – сказав він, – бо знаю багато способів, яких іще не пробував. Я не знаю, який чаклун зачарував цей острівець і яка його могутність, але я напевно знаю, що можу розбити будь-які чари, відомі звичайним чаклунам та відьмам, що жили в країні Оз. Це однаково, що відімкнути двері, – треба тільки добрати потрібний ключ.
– А що як ви не маєте потрібного ключа при собі, – запитала Дороті, – що тоді?
– Тоді нам доведеться зробити ключ, – відповів Чарівник.
Тим часом Скляний Кіт вернувся по дну з острова і сказав Чарівникові:
– Вони там на острові вже бояться, бо робляться щохвилини менші. Вже тепер, коли я залишав їх, Тротта і Капітан Біл поменшали десь так наполовину.
– Гадаю, – замислено мовив Чарівник, – що мені краще дістатись до берега острова, де я зможу говорити з ними й діяти успішніше. Як потрапили на острів Тротта й Капітан Біл?
– На плоту, – відповів Скляний Кіт. – Їхній пліт тепер онде на березі.
– Боюся, що в тебе не стане сили перегнати пліт сюди, правда ж?
– Так, я б його й з місця не зрушив, – сказав Кіт.
– Я спробую перегнати, – зголосився Лев-Боягуз. – Я теж страшенно боюся, що острів Чарів спіймає мене, але спробую дістати пліт і пригнати сюди, до вас.
– Дякую, друже, – відказав Чарівник.
Лев стрибнув у річку й могутніми змахами лап поплив туди, де був витягнений на берег острова пліт. Зачепивши його однією лапою, він став загрібати воду трьома, і такий дужий був цей звір, що справді спромігся стягти пліт у воду й повільно поволік туди, де стояв на березі річки Чарівник.
– Добре! – задоволено вигукнув Чарівник.
– А можна й мені з вами? – спитала Дороті.
Чарівник завагався.
– Якщо обіцяєш не сходити з плота й не ступати ногою на берег, нічого з тобою не станеться, – вирішив він.
Доручивши Голодному Тигрові та Левові-Боягузові стерегти, поки він повернеться, клітку з мавпочками, Чарівник зійшов з Дороті на пліт.
Весло, яке витесав Капітан Біл, було ще там, і маленький Чарівник доплив неоковирним плотом до острова Чарів і причалив якомога ближче до того місця, де вкоренились у землю Тротта і Капітан Біл.
Дороті жахнулася, побачивши, якими маленькими стали в'язні, а Тротта сказала друзям:
– Якщо ви не врятуєте нас якомога скоріш, то від нас нічого не залишиться.
– Потерпіть, любі мої, – порадив Чарівник і вийняв із чорного саквояжика сокирку.
– Що ви хочете нею робити? – спитав Капітан Біл.
– Це чарівна сокира, – відповів Чарівник. – Коли я накажу їй рубати, вона обрубає коріння з ваших ніг, і ви зможете добігти до плота, перш ніж воно відросте.
– Не треба! – злякано вигукнув моряк. – Не треба, чуєте? Це коріння все з нашої плоті, і наші тіла годують його, поки воно вростає в землю.
– Обрубати це коріння, – докинула Тротта, – це однаково, що обрубати пальці на руках і на ногах.
Чарівник сховав сокирку в чорний саквояжик і видобув звідти срібні щипці.
– Ростіть – ростіть – ростіть! – наказав він щипцям, і вони зразу почали рости, аж поки дотяглись від плота до бранців острова.
– Що ви знов хочете робити? – спитав Капітан Біл, з острахом дивлячись на щипці.
– Це чарівне знаряддя витягне вас із корінням і поставить на пліт, – відповів Чарівник.
– Не треба! – благально вигукнув моряк, здригнувшись. – Це ж буде страшенно боляче.
– Це буде так, наче рвати зуби – виривати нас із корінням, – додала Тротта.
– Змалійте! – наказав Чарівник щипцям, і вони зразу стали маленькі, а він укинув їх до чорного саквояжика.
– Боюся, друзі, що цього разу нам кінець, – гірко зітхнувши, мовив Капітан Біл.
– Будь ласка, скажіть Озмі, – попросила Тротта, – що ми попали в біду, намагаючись дістати для неї гарний подарунок на день народження. Тоді вона пробачить нам.
Зачарована Квітка гарна й дивовижна, але це тільки принада, щоб заманювати людей на цей жахливий острів, а потім нищити їх. Я певна, ви й без нас гарно відсвяткуєте Озмин день народження, і сподіваюсь, Дороті, що ніхто в Смарагдовому місті не забуде мене і нашого любого старенького Капітана Біла.
ДОРОТІ Й ДЖМІЛЬ
ороті тяжко зажурилась і насилу стримувала сльози.
– Більше нічого ви не можете придумати, Чарівнику? – спитала вона.
– Поки що нічого, – відповів він. – Але я думатиму доти… доти… ну, допоки з думання вийде якесь пуття.
Якусь часину вони мовчали.
Дороті й Чарівник – сидячи в задумі на плоту, а Тротта й Капітан Біл – сидячи в задумі на мухоморах і помалу меншаючи.
Раптом Дороті сказала:
– Чарівнику, а я щось придумала!
– Що ж ти придумала? – спитав той, зацікавлено дивлячись на дівчинку.
– Ви пам'ятаєте те чарівне слово, що обертає людей?
– Атож, – відповів Чарівник.
– Так оберніть Тротту й Капітана Біла на пташок або на джмелів, і вони зможуть полетіти на той берег.