Натомість він обернув Нома на гуску, вжахнувши й прибивши Коструббо. Але Голодний Тигр бачив усі ці перетворення й придивлявся, щоб зрозуміти, хто з присутніх їхній винуватець. Коли Коструббо звернувся до Кікі, Голодний Тигр умить збагнув, хто тут чаклун, несподівано стрибнув і всім важким тілом навалився на JIe-Мав-Ора, зіщуленого під скелею. Кікі не бачив, як стрибнув Тигр, бо його обличчя ще було в западині, і важке Тигрове тіло придавило його до землі саме в ту мить, коли він вимовляв своє "пірзкщглі" уп'яте.
І ось Тигр, що наваливсь на нього, враз обернувся на кролика, а Кікі, звільнений від його тягаря, схопився і, розгорнувши орлині крила, злетів на дерево, де його не зміг би дістати жоден звір. І встиг саме вчасно, бо Король Гугу вже припадав до скелі на краю горішньої площини, готовий скочити на юнака.
Зі свого дерева Кікі обернув Гугу на гладку Ліснячку й голосно зареготав, дивлячись, як та жінка аж підскакує зі злості і як здивувалися всі звірі новій подобі свого Короля.
Звірі не тільки здивувались, а й злякались, боячись розділити долю Гугу, й почалась панічна втеча. Ренго, Сірий Мавпій, метнувся до лісу, а Бру-Ведмідь та Лу-Одноріг подалися за ним скільки духу. Слони теж позадкували в ліс, і всі інші звірі, великі й малі, кинулись за ними, розсипаючись по джунглях, поки галявина не зосталась далеко позаду. Мавпи повидирались на дерева й перестрибували з гілки на гілку, щоб їх не затоптали більші звірі, й рухались так швидко, що випередили всіх. Лісовий народ охопила справжня паніка, і звірі намагались утекти якнайдалі від жахливого Чарівника. © http://kompas.co.ua Але вже обернені лишились на галявині, так зчудовані й спантеличені своїми новими подобами, що могли тільки дивитись одне на одного сторопіло й безпорадно, хоча кожному дуже неприємне було вчинене з ними.
– Хто ти? – спитав маленький Жвакун Кролика.
– Хто ти? – спитав Лис у Ягнятка.
– Хто ти? – спитав Кролик у гладкої Ліснячки.
– Я Дороті, – відповіло кучеряве Ягнятко.
– Я Чарівник, – відповів Лис.
– Я Голодний Тигр, – відповів Кролик.
– Я Король Гугу, – відповіла гладка Ліснячка.
Та коли вони всі спитали в Гуски, хто вона така, Коструббо-Ном не схотів сказати їм.
– Я просто Гуска, – відповів він. – А ким була перше, не пам'ятаю.
ЧОРНИЙ САКВОЯЖ ПРОПАВ
ікі Ару в подобі Ле-Мав-Ора видерся на високу товсту гілляку великого дерева, де ніхто не міг його побачити, і там розкрив чорний саквояж Чарівника, що його забрав із собою, коли відлітав із галявини. Йому було цікаво побачити; який вигляд мають чаклунські талісмани Чарівника, і він сподівався використати деякі з них, щоб набути ще більшої могутності. Але, вийнявши ті предмети один по одному з саквояжа, він мусив визнати, що не годен розгадати призначення жодного з них. А коли не знати, як ними користуватись, вони нічого не варті. Кікі Ару, Юнак-Верхотур, узагалі не був чарівник або чаклун, він не вмів робити нічого чудесного, а вмів тільки вживати чарівне слово, яке вкрав у свого батька на горі Жвак. Тому він повісив чорний саквояж на сучок і спустився на нижчу гілку подивитися, що роблять жертви його чарів.
А вони всі сиділи на плоскій вершині скелі й розмовляли так тихо, що Кікі не зміг нічого розчути.
– Це, звичайно, невдача, – сказав Чарівник у подобі Лиса, – але такі чари дуже легко розвіяти, коли ви знаєте, як це зробити й маєте потрібний для цього талісман.
Талісмани в моєму чорному саквояжику. Де ж той саквояж?
Ніхто цього не знав, бо ніхто не бачив, що його заніс із собою Кікі Ару.
– Ану спробуймо знайти його, – сказала Дороті-Ягнятко.
Вони всі зійшли зі скелі й обшукали галявину вздовж і вшир, але саквояжика з чаклунським знаряддям не знайшли. Гуска шукала так само ретельно, як і всі, бо якби вона його знайшла, то сховала б у такому місці, де Чарівник нізащо б його не відшукав: адже якби Чарівник обернув її в справжню подобу, разом з іншими, її б упізнали як Коструббо-Нома й вигнали б геть із країни Оз, поламавши всі плани завоювання цієї країни.
Тепер Коструббо вже не шкодував, що Кікі обернув усіх цих людей з Озу. Правда, лісові звірі так налякалися, що тепер нізащо не погодились би перекинутися на людей, але ж Кікі міг обертати їх проти їхньої волі, а коли вже вони стануть людьми, тоді неважко буде вмовити їх, щоб пішли війною на Оз.
Отже, ще не все пропало, думав старий Ном, і для нього зараз найголовніше – розшукати Юнака-Верхотура, який володіє таємницею перетворення. Тому, впевнившися, що чорного саквояжика на галявині нема, Гуска непомітно відійшла між дерева, а опинившись так далеко, що вони б не почули, почала гукати:
– Кікі Ару! Кікі Ару! Ґел-ґел-ґел! Кікі Ару!
А Хлопчик, Жінка, Лис, Ягнятко й Кролик, не знайшовши саквояжика, вернулись на скелю, охоплені дуже дивним почуттям.
– А де ж Гуска? – спитав Чарівник.
– Мабуть, утекла, – відказала Дороті. – Мені самій цікаво, де вона.
– Я гадаю, – сказав Гугу-Король, що був тепер гладкою Жінкою, – що Гуска – це той самий чужинець, котрий підмовляв нас на війну проти озминських людей. Коли так, то його перетворення – тільки хитрий фокус, щоб обдурити нас, і тепер він подався до свого спільника, отого підлого Ле-Мав-Ора, що слухався всіх його наказів.
– Що ж нам робити? – спитала Дороті. – Вернутися до Смарагдового міста отакими, як є, а потім поїхати до Глінди Доброї й попросити, щоб розбила чари?
– Гадаю, що так, – погодився Чарівник-Лис. – І ГугуКороля теж можна взяти з собою, нехай Глінда верне йому природну подобу. Але мені не хочеться лишати тут свій саквояжик із талісманами, бо без нього я втрачу багато своєї чарівної сили. Крім того, якщо я вернусь до Смарагдового міста в подобі Лиса, люди в Озі подумають, що я нікчемний чарівник, і втратять повагу до мене.
– Пошукаймо ще ваших амулетів, – запропонував ЛевБоягуз, – а потім, коли не знайдемо в цьому лісі чорного саквояжика, доведеться вертатись додому такими, як є.
– А чому ви сюди приїхали? – спитав Гугу.
– Ми хотіли позичити з десяток мавп і використати їх у день народження Озми, – пояснив Чарівник. – Ми думали зробити їх маленькими, навчити всіляких штук, а потім помістити в святковий торт.
– Ну, для цього треба домогтися згоди Ренго, Сірого Мавпія, – сказав Король Лісу. – Він старший над усіма племенами мавп.
– Боюся, що вже запізно, – з жалем мовила Дороті. – Задум був розкішний, але ми самі попали в халепу, і мені зовсім не подобається бути Ягнятком.
– Ти дуже гарненька й пухнаста, – зауважив Лев-Боягуз.
– Ну то й що, – відказала Дороті. – Я ніколи не була дуже горда собою, але волію лишатись такою, як народилась, і ні за що в світі цієї подоби не поміняла б.
* * *
Скляний Кіт, хоча й мав деякі неприємні звички і манери, все ж розумів, що Тротта й Капітан Біл – його друзі, і тому був щиро стурбований тим, що загнав їх у таку скруту, привівши до острова Зачарованої Квітки. Рубінове серце Скляного Кота було холодне й тверде, і все ж це було таки серце, а мати хоч би яке серце означає зважати на інших. Але химерне прозоре створіння не хотіло, щоб Тротта й Капітан Біл знали, що йому шкода їх, а тому рухалось дуже повільно, поки перейшло річку по дну й зникло з їхніх очей між лісовими деревами. А потім Кіт рушив просто до Смарагдового міста й біг так швидко, що здавалося, наче то кришталева стріла летить по долинах і рівнинах.
Будучи скляним, Кіт не знав утоми і, не маючи причин затримуватись у дорозі, добіг до Озминого палацу напрочуд швидко.
– Де Чарівник? – спитав він у Рожевого Кошеняти, що скрутилось клубочком на сонечку на першій приступці палацових сходів.
– Не турбуй мене, – ліниво відказало Рожеве Кошеня, чиє ім'я було Еврика.
– Мені треба негайно знайти Чарівника! – сказав Скляний Кіт.
– Ну то знайди його, – відказала Еврика і знов заснула.
Скляний Кіт метнувся сходами вгору й наткнувся на Тото, чорного песика Дороті.
– Де Чарівник? – спитав він.
– Подався в подорож із Дороті, – відповів Тото.
– Коли вони вирушили й куди? – допитувався Кіт.
– Учора, і я чув, що вони зібрались до великого лісу в краю Жвакунів.
– Ой лишенько, – забідкався Кіт. – Як далеко!
– Так вони ж поїхали верхи на Голодному Тигрі й Леві-Боягузі, – пояснив Тото, – і Чарівник узяв із собою свій чорний саквояжик із чарівним знаряддям.
Скляний Кіт добре знав великий Ліс Гугу, бо не раз проходив через цей ліс у своїх мандрах по країні Оз.
Тому він подумав, що Ліс Гугу ближче до острова Зачарованої Квітки, ніж Смарагдове місто, і коли він спроможеться розшукати Чарівника, то зможе повести його через край Лісняків туди, де ув'язнені Тротта й Капітан Біл. То була дика й безлюдна місцевість, але Скляний Кіт знав усі стежки.
Отже, часу буде змарновано небагато.
Не затримуючись, щоб розпитати далі, Кіт вибіг з палацу й зі Смарагдового міста і помчав прямісінько до Лісу Гугу. І знов скляний звірок летів через країну світляною стрілою, і ви здивувались би, коли б дізнались, як швидко він добіг до Лісу Гугу.
На деревах не було мавп-дозорних, щоб підняти тривогу при появі чужинця, й це була така незвичайна річ, що Скляний Кіт здивувався. Увійшовши в ліс, він невдовзі спіткав Вовка, який спершу сахнувся його перелякано.
Потім, роздивившися, що це тільки Скляний Кіт, Вовк зупинився, і Кіт побачив, що він увесь тремтить, ніби з великого страху.
– Що сталося? – спитав Кіт.
– Серед нас з'явився жахливий Чаклун! – вигукнув Вовк. – Він Міняє подобу всіх звірів – за одну мить – і робить їх своїми рабами.
Скляний Кіт усміхнувся й пояснив:
– Та це ж тільки Чарівник з Озу. Може, він трохи пожартував над вами, лісовим народом, але наш Чарівник нізащо в світі не скривдить звіра.
– Я не про того Чарівника кажу, – відповів Вовк. – А якщо ваш Чарівник з Озу – це той кумедний чоловічок, що приїхав на галявину верхи на великому Тигрі, то жахливий Чаклун обернув і його.
– Обернув Чарівника? Та не може бути! – заявив Кіт.
– Ба ні, може. Я власними очима бачив його оберненого на Лиса, а Дівчинка, що була з ним, обернена в кучеряве Ягнятко.
Тоді Скляний Кіт справді здивувався.
– А коли це сталося? – спитав він.
– Оце недавнечко на великій галявині. Там зібралися всі звірі, але розбіглись геть, коли Чаклун почав свої витівки, і я дякую долі, що втік у своїй природній подобі.