Того ранку я дуже пізно пішов до школи і страшенно боявся, що мені нагорить; до того ж пан Амель сказав напередодні, що питатиме нас про дієприкметники, а я не знав про них анічогісінько. В мене навіть майнула думка, чи не краще зовсім не йти до школи, а податися кудись у поле.
День був такий теплий, так ясно світило сонечко! На узліссі весело посвистували дрозди; на Ріпперському лузі, за лісопильнею, марширували німецькі солдати. Все те вабило мене куди більше, ніж правила вживання дієприкметників, та я подолав спокусу і чимдуж побіг до школи.
Проминаючи мерію, я побачив, що біля вітрини для оголошень юрмляться люди. За останні два роки там з'являлися самі лише погані новини: повідомлення про поразки на війні, оголошення про реквізиції, накази коменданта.
"Що ж там буде цього разу?" — подумав я, не зупиняючись.
Коли я перебігав через майдан, коваль Вахтер, що читав оголошення разом зі своїм підмайстром, гукнув мені:
— Та не біжи так, хлопче! Без тебе не почнуть!
Я подумав, що він глузує з мене, і, засапаний, влетів на шкільне подвір'я.
На початку уроків у класі завжди стояв такий гамір, що чути було аж на вулиці: грюкали кришки парт, учні, щільно затуляючи вуха, хором повторювали уроки, постукував лінійкою вчитель:
— Тихше, тихше!
Я сподівався непомітно прослизнути на своє місце, скориставшись з гармидеру, але сьогодні, як навмисне, було тихо, наче в неділю. Крізь відчинене вікно я побачив, що мої товариші вже сидять за партами, а пан Амель походжає туди й сюди зі страшною залізною лінійкою під пахвою. Хоч-не-хоч довелося відчинити двері й увійти до класу, де стояла мертва тиша. Можете собі уявити, який я був червоний і як тремтів од страху.
Але нічого страшного не сталося. Пан Амель глянув на мене зовсім не сердито і промовив лагідно:
— Швиденько сідай на місце, Франце. Ми вже хотіли були починати без тебе.
Я переступив через лаву і сів. Тільки тоді, трохи заспокоївшись, я помітив, що вчитель надягнув сьогодні парадний зелений сюртук, гофровану манишку й вишивану чорну шапочку — так він убирався лише тоді, коли до школи приїздив інспектор або коли роздавали нагороди. Та й увесь клас мав якийсь незвичайний, урочистий вигляд. Але я здивувався ще більше, коли побачив, що на задніх лавах, звичайно порожніх, сидять дорослі, мовчазні, як і ми: старий Гаузер зі своїм незмінним трикутним капелюхом, колишній мер, колишній поштар і ще дехто. Всі вони були дуже сумні; у Гаузера лежав на колінах старий, пошарпаний буквар, а зверху — великі окуляри.
Поки я здивовано озирався довкола, пан Амель зійшов на кафедру і таким самим лагідним, поважним тоном, яким він говорив зі мною, звернувся до всіх нас:
— Діти, сьогодні ми бачимося з вами востаннє. З Берліна надійшов наказ викладати в школах Ельзасу та Лотарингії тільки німецькою мовою. Новий учитель має приїхати завтра. Це наш останній урок французької мови. Прошу вас, будьте дуже уважні.
- Альфонс Доде — Джек
- Альфонс Доде — Легенда про чоловіка з золотим мозком
- Альфонс Доде — Прапороносець
Слова учителя приголомшили мене. Так ось яке оголошення висіло на стіні мерії! Негідники!..
Останній урок французької мови...
А я ледве вмів писати! Виходить, тепер я вже ніколи не навчуся! Виходить, це кінець! І так мені стало шкода змарнованого часу, уроків, з яких я тікав у ліс — видирати пташині гнізда або ковзатися на замерзлому Саарі! І книжки, які ще недавно здавалися мені такими нудними і які так важко було носити — граматика, священна історія,— стали ніби давніми друзями, що з ними так важко розлучатися... А пан Амель! Я відразу забув, як він іноді суворо картав мене, як ляскав по руках лінійкою.
Бідолаха! Він убрався в парадний костюм на честь цього останнього уроку. Я зрозумів також, чому прийшли сюди й посідали на задніх лавах старі селяни. Цим вони немов хотіли показати, як їм жаль, що вони рідко заходили до школи. Цим вони по-своєму дякували вчителеві за сорокарічну чесну працю й віддавали шану батьківщині, яку тепер втрачали...
Аж тут пан Амель назвав моє ім'я, Чого б я тільки не дав, щоб голосно й чітко проказати слово в слово те нещасне правило; але я одразу збився і стояв за партою, збентежено переступаючи з ноги на ногу, не зважуючись підвести очей.
Я почув лагідний голос пана Амеля:
— Я не буду сварити тебе, Франце, ти вже покараний і без мене... Отак-то воно... Часом ми гадаємо собі: навіщо поспішати, це можна вивчити й завтра. А тепер бачиш, як виходить? Наш Ельзас завжди відкладав навчання на завтра і робив те собі на велике лихо. Отож ці чужинці мають право сказати нам: "Як же воно так? Ви зветеся французами, а не вмієте ні розмовляти, ні писати рідною мовою". І в цьому ти винен не більше за інших, Франце. У нас у всіх є гріх на совісті. Ваші батьки не дуже дбали, щоб ви вчилися. Вони охочіше посилали вас у поле чи до прядильні, щоб ви заробили сякі-такі гроші. А хіба мені нема за що дорікнути? Хіба не поливали ви часом квітів у мене в садку замість того, щоб учитися? І хіба не відпускав я вас з уроків, коли мені хотілося половити форель?
Слово за словом, пан Амель почав говорити нам про французьку мову, про те, що це наймилозвучніша мова в світі, найвиразніша, найстійкіша, що ми повинні зберегти її й не забувати ніколи, бо, поки поневолений народ володіє своєю мовою, він ніби тримає в руках ключа від своєї в'язниці...[1] Потім пан Амель узяв граматику і пояснив нам урок. Я дуже здивувався, що так добре все розумію. Все, що він казав, було на диво легке. Я, мабуть, ніколи не слухав так уважно, а він ніколи не пояснював так терпляче. Немов хотів перед тим, як піти від нас, за один урок вкласти нам у голови всі свої знання.
Покінчивши з граматикою, ми взялися до писання. На сьогодні пан Амель приготував нам зовсім нові приклади, написані на папірцях каліграфічним почерком: "Франція, Ельзас", "Франція, Ельзас". Такі папірці були почеплені на кожній парті. Вони майоріли по всьому класу, немов гірлянди папірців.
Ох, і старалися ж ми, виписуючи ці слова! А як тихо було в класі! Чути було тільки, як риплять наші пера.
Раптом до кімнати влетіло кілька хрущів, але ніхто не звернув на них уваги. Навіть малюки, що так старанно виводили палички в своїх зошитах, мовби й це була французька мова... На шкільному даху тихенько туркотіли голуби, і я питав себе: "Може, і їм накажуть туркотіти по-німецькому?"
Час від часу я відривав погляд від сторінки і бачив, що пан Амель нерухомо сидить за кафедрою, обводячи пильним поглядом клас, немов хоче навіки закарбувати в пам'яті свою рідну школу — все до найменшої дрібнички. Подумати лишень! Сорок років сидів він на цьому місці й бачив те саме подвір'я, той самий клас. Тільки старі парти пообтиралися до блиску, каштани на подвір'ї вигналися високо вгору, а хміль, що його він сам посадив, оповивав тепер вікна аж до самого даху. Боляче було йому розлучатися з усім цим і слухати, як метушиться нагорі сестра, складаючи їхні скрині. Адже завтра вони мали виїхати звідси, назавжди покинути цей край...
Та все-таки йому стало духу довести уроки до кінця.
Після писання був урок історії; потім малюки проказували хором склади. Старий Гаузер на задній лаві повторював букви разом з нами. Голос його тремтів од хвилювання, і вигляд у нього був такий кумедний, що нам хотілося плакати й сміятися водночас.
Ні! Ніколи не забути мені цього останнього уроку!
Аж ось годинник на церкві вибив полудень, а потім задзвонили до обідні. В ту ж мить під вікнами оглушливо загриміли сурми пруссаків, що поверталися з муштри. Пан Амель зблід і випростався на весь зріст.
Ніколи не здавався він таким високим.
— Друзі мої,— сказав він,— друзі мої, я... я...
Але йому здушило в горлі, і він не міг закінчити. Тоді він повернувся до дошки, взяв грудку крейди і, натискуючи щосили, написав великими літерами:
"ХАЙ ЖИВЕ ФРАНЦІЯ!"
Потім пан Амель застиг нерухомо, припавши головою до стіни. За якусь мить він махнув нам рукою. Це, певно, мало означати:
"От і по всьому... А тепер ідіть собі... Йдіть..."
[1] Цей вислів належить провансальському поетові Містралю.