як шепіт кроків, тихо йде по саду.
Що граєш, хлопче? Це душа твоя
в сопілці Пана* кличе по розраду.
Чим ти її принадиш? В пісні їй
затісно буде, як в тюремнім схові.
Міцніший за життя є заспів твій,-
твоя печаль лежить в його основі.
Мовчання дай своїй душі,— вона
хай верне знов у Плинне і Правічне;
вона жила там, мудра і ясна,
та вивабив звідтіль твій голос кличний.
Як зморено вона підносить крила!
Ти, мрійнику, її зневажив літ,-
крило їй пісня раптом перебила
і через мур до мене їй несила
злетіть, щоб радість сповнила мій світ.