Це мене знову стурбувало, але тільки на хвилинку; я відразу ж вирішив не чекати, поки він виконає свою погрозу.
Старий послав мене до човна, щоб я попереносив звідти речі, які він привіз: мішок кукурудзяного борошна фунтів на п՚ятдесят, великий шмат копченої поребрини, порох і шріт, сулію віскі на чотири галони та стару книжку й дві газети для пижів, а також клоччя. Я повиносив усе це на берег, а тоді вернувся й сів на носі човна перепочити. Я обміркував усе як слід і вирішив тікати до лісу, захопивши з собою рушницю й кілька вудок. Сидіти довго на одному місці я не стану, а весь час мандруватиму — переважно вночі; їжу здобуватиму полюванням та рибальством і зайду так далеко, що ні старий, ані вдова нізащо мене не розшукають. Я вирішив допиляти колоду в стіні хатини й утекти цієї ж ночі, якщо старий надудлиться; а що він надудлиться — те знав я наперед. Я так задумався, що й не помітив, скільки минуло часу, аж поки старий гукнув мене й запитав що там зі мною — чи сплю я, чи, може, втопився.
Поки я поперетягував речі до хатини, зовсім стемніло. Я готував вечерю, а старий за цей час уже разів зо два хильнув із сулії, в голові в нього закрутилося, і він знову розходився. Він пиячив уже і в містечку, пролежав цілісіньку ніч у канаві, тож тепер на нього просто дивитися було страшно. Адам, та й годі — весь мов із самої глини. Коли в голову йому, було, вдарить хміль, він тут же починав шпетити на всі заставки уряд. Так і тепер.
— І це ще зветься уряд! Полюбуйтесь на нього! Ну, гляньте ж бо, на що воно схоже! Ну, взяти хоч би й наші закони! Відбирають у людини рідного сина — рідну дитину! А людина ж виховувала тую дитину, дбала про неї, піклувалася нею, грошей задля неї не шкодувала! Аякже! Та тільки-но тая дитина, синок отой, в колодочки вбився, що вже можна його й до роботи підпрягти, щоб батькові поміч,— тут закон його за хвіст та й у череду. І це називається уряд! Мало того! Закон стоїть за старого суддю Тетчера і допомагає йому заграбастати моє добро! Он які штуки отой закон витинає! Людину, що має капіталу понад шість тисяч доларів, він запихає до гидкої старої халупи, що схожа на якусь пастку, ще й примушує носити рам՚я, що й свині не пасує. І це називається уряд! Звісно, за такого уряду людина не може добитися своїх прав. Часом мені так і кортить покинути ці краї. Атож, атож! І я їм так і сказав; я сказав це старому Тетчерові прямо в очі. Багато хто чув і може підтвердити мої слова. Кажу: "Та я за ламаний гріш ладен покинути цю кляту країну і не повертатися сюди ніколи!" Отакечки я й сказав, цими самісінькими словами. Кажу: "Гляньте лишень на мого капелюха, якщо це, по-вашому, капелюх. Верх геть відірвався і відстає, а все останнє сповза мені аж на підборіддя. Коли я надягаю цього капелюха, здається, що я ношу в себе на голові димаря. Гляньте на нього, кажу я, бачите, якого капелюха доводиться мені носити! А я ж один з найперших багатіїв у місті, от тільки б мені своїх прав добитися".
Еге ж, чудовий у нас уряд, чудовий! Ось послухай-но тільки. Був там один вільний негр з Огайо — мулат, майже такий білий, як білі люди. Сорочка на ньому, як сніг, а капелюх такий блискучий, аж сяє! В цілому місті нема людини, вбраної так чепуристо, як він; має й золотого годинника з ланцюжком, і паличку із срібною головкою — одне слово, такий пан, що куди твоє діло! І що б же ти думав? Кажуть, ніби він за професора у якомусь коледжі, і вміє говорити різними мовами, і всякі науки знає. Мало того! Кажуть, нібито він має право голосувати в себе там, на батьківщині. Такого вже я стерпіти не міг. Думаю собі, до чого ж воно дійдеться в нас, у Штатах? Якраз того дня були вибори, я й сам хотів іти голосувати, якби не був тоді під мухою, а коли прочув, що є в нашій країні такий штат, де дозволяється й цьому негрові голосувати, я взяв і не пішов. Сказав, що нізащо в світі не буду більш голосувати. Отакечки й сказав, цими самими словами, і всі мене чули. Та хай вона западеться, отака країна — однаково я довіку не голосуватиму більш ніколи! А щоб ти був бачив, як отой негр високо несеться: він не хотів оступитися набік і дати мені дорогу, поки я не зіпхнув його з тротуару Я звертався до кожного і запитував, чому ж того негра не схоплять та не продадуть з аукціону. І що б же, ти думав, мені на те відповіли? Не можна, кажуть, його продати, поки він не проживе в нашому штаті шести місяців, а він ще стільки тут не прожив. Утямив? От маєш — оце тобі приклад. Та який же це уряд, якщо він не може продати з аукціону вільного негра, поки той не прожив у штаті шести місяців! А ще зве сам себе урядом і, мабуть, гадає, що він таки й справді уряд, а проте сидить згорнувши руки цілі шість місяців, перш ніж зважиться схопити того волоцюгу, мерзотника, негідника, того вільного негра, що ходить у білій сорочці й...
Батько так розпалився, що вже й не бачив, куди несуть його старі неслухняні ноги, тож він і наштовхнувся зненацька на барилко із солониною та й полетів догори ногами, обідравши собі коліна, й закінчив промову нескінченним потоком найдобірнішої лайки; найбільше перепало тоді негрові та урядові, хоч, звичайно, дещо й барилку перепало. Батько довго стрибав по хатині, спочатку на одній нозі, потім на другій, хапаючись то за одне коліно, то за друге, а тоді як дасть штурхана лівою ногою тому барилку, та ще й з усієї сили! Але те вже було ні до чого, бо ж саме на тій нозі чобіт його продерся і з носка стирчали два пальці. Як же він заголосив! Ой-ой, та від того лементування в кожного волосся стало б дибом! Він упав і почав качатися по брудній долівці, тримаючися за покалічені пальці, а лаявся тепер так, що самого себе перевершив. Він сам вихвалявся тим пізніше. Казав, що йому доводилося чути старого Соуберрі Хегана у самому розквіті сил, і запевняв, буцімто йому пощастило тепер переплюнути навіть і його; але мені здається, що тут він перебрав міру.
По вечері батько взявся за сулію й сказав, що віскі йому стане на дві випивачки та на одну білу гарячку. Це в нього була така примовка. Я вирішив, що не більш як за годину голова йому замакітриться і він захропе; тоді я вкраду в нього ключа або випиляю шмат колоди, чи одне чи друге, а таки втечу. Він пив і пив, а потім звалився на свою ковдру; але мені все-таки не поталанило. Він ніяк не міг заснути міцно, сон його був дуже тривожний. Він і стогнав, і белькотав, і кидався на всі боки — і все те тривало дуже довго. Під кінець я відчув, що й мене самого сон змагає, очі самі заплющуються, і — на тобі! — я міцно заснув, навіть свічки не загасивши.
Не знаю, скільки я проспав, коли це раптом розлігся страшенний лемент, і я враз схопився на ноги. Батько, мов навіжений, стрибав по всій хатині й кричав, що на нього напали гадюки. Він скаржився, що вони повзають йому по ногах, потім нараз як підскочить та як завискотить — каже, буцімто одна його за щоку вкусила,— але я ніяких гадюк не бачив. За хвильку батько забігав по хатині, та все навкруг, навкруг, і галасує на весь голос: "Зніми її! Зніми її! Вона кусає мене в шию!" Зроду не бачив, щоб у людини були такі перелякані очі. Незабаром батько знемігся, впав і геть задихався; далі почав швидко по долівці качатися, розкидати манаття на всі боки і хапати руками повітря, та все лементував, що його чорти вхопили. Мало-помалу він угамувався і якийсь час лежав тихо, тільки стогнав. Нарешті він зовсім затих — і не муркне. Я почув, як кричить пугач, як десь далеко виють вовки в лісі, і від того тиша здавалася ще страшніша. Батько лежав у кутку. Раптом він трохи підвівся, сперся на лікоть, прислухався, схилив голову набік та й каже тихенько:
— Туп-туп-туп... Це мерці... Туп-туп-туп... Прийшли по мене... тільки я з ними не піду... О, вони вже тут! Не руште мене... Не руште! Геть руки — вони холодні! Пустіть... Ох, облиште мене, сердешного!
Потім він порачкував по хатині, та все благає мерців, щоб вони його не чіпали; а тоді загорнувся в ковдру, заліз під стіл та все благає, а нарешті як заплаче! Навіть крізь ковдру було чути.
Але за хвилину він викотився з-під столу, зірвався на ноги, мов навіжений, побачив мене і ну за мною ганятися. Він бігав за мною по всій хатині із складеним ножем, узивав мене Ангелом Смерті, кричав, що вб՚є мене і тоді я вже більше не прийду по нього. Я благав його отямитись, казав, що це ж я, Гек; а він тільки страшно реготався та все лаявся, репетував і з прокльонами бігав за мною. Повертаючись, щоб викрутитися від батька й проскочити під його простягненою рукою, я мало не наткнувся на ніж; він ухопив мене ззаду за куртку, і я вже думав, що мені капець, але пощастило вискочити з куртки — тим і врятувався. Скоро він зовсім розкис, сів долі, притулившися спиною до дверей, і сказав, що відпочине яку хвилинку, а потім заріже мене. Підклавши ножа під себе, він додав, що поспить спочатку, набереться сили, а тоді, мовляв, подивиться, чия візьме.
Він і справді скоро задрімав. Тоді я взяв стільця з продушеним сидінням, тихесенько виліз на нього, щоб не було чути, і зняв зі стіни рушницю. Я засунув у неї шомпол, щоб перевірити, чи вона заряджена, потім поклав рушницю на барилко з ріпою, націлився в батька і за барилком став дожидатися, коли він прокинеться. Ох, як же повільно та нудно минав той час!
Розділ VII
— Уставай! Що це ти собі надумав?
Я розплющив очі й оглянувся довкола — все намагався зрозуміти, де я. Сонце вже зійшло — виходить, я таки довго спав. Наді мною стояв батько; обличчя в нього було похмуре, опухле. Він спитав:
— Що це ти надумав з рушницею?
Я збагнув: він анічогісінько не пам՚ятає з того, що витворяв уночі, й відповів:
— Хтось добивався до нас у двері, треба ж було чимось оборонятися.
— А чом же ти мене не збудив?
— Та я пробував, але нічого не вийшло; не зміг вас розштовхати.
— Ну гаразд! Нічого тут стовбичити без діла та теревені розводити! Біжи-но краще на річку та оглянь гачки, чи не впіймалася, бува, яка рибинка на сніданок. Я за хвилину повернуся.
Він одімкнув двері, і я побіг до річки. За водою пливли різні цурупалки, гілля, шматки луб՚я — видно, вода в річці почала прибувати. Ото розкошував би я зараз, якби жив у місті! Під час червневої поводі мені завжди здорово щастило; бо ж, тільки-но вода підіймалася, по річці завжди пливли колоди, шматки плотів — іноді по дванадцять колод разом; тільки й діла, що виловлювати їх з води та продавати на дров՚яні склади та на тартак.
Я йшов берегом, стежачи одним оком, чи не йде батько, а другим поглядаючи на річку,— чи не перепаде, бува, чогось годящого.