До того, хто сидить у темряві

ДО ТОГО, ХТО СИДИТЬ У ТЕМРЯВІ

"Різдво цього року засяє в Сполучених Штатах народові, сповненому бадьорості й доброї надії, а отже, задоволеному й щасливому. Де-не-де, звичайно, озветься жовчний критикан, але небагато знайде він слухачів. Більшість тільки здивується мимохідь: що це, мовляв, за проява".

"Нью-Йорк трибюн", напередодні різдва.

А ось що пише нью-йоркська "Сан":

"Мета цієї статті не в тому, щоб змалювати жахливі злочини проти людяності, чинені в ім’я Політики по деяких найлихозвісніших закутках нью-йоркського Іст-Сайду.60 Їх не можна змалювати ніякими словами. Ми тільки хочемо звернути увагу широкого загалу більш або менш безтурботних громадян прекрасної столиці Нового Світу на ту згубу й руїну, що завдається людям – чоловікам, жінкам і дітям – у найгустіш населеній і найменш відомій частині нашого міста. Тому, хто нам не повірить або почується зачеплений особисто, ми можемо назвати точні прізвища, час і місце. Тут описано тільки реальні факти, без будь-якого художнього домислу чи прикрас.

Уявіть, коли можете, цілий район міста, де хазяйнує цілковито один чоловік, без чийого дозволу не може бути проваджено ніяких справ, ні законних, ані незаконних; де до незаконних справ заохочують, а від законних відохочують; де порядні обивателі мусять літніми вечорами замикати двері, зачиняти вікна й сидіти по кімнатах у сорокаградусній духоті, не можучи вийти подихати свіжим повітрям на найприроднішому місці спочинку – на ганку свого дому; де ночами танцюють на вулицях голі жінки, а чоловіки без статі шастають потемки, мов гієни, за своїм "ділом", що його поліція не тільки дозволя, а й заохочує; де перша дитяча наука – обізнання з проституцією, і дівчатка з самого малечку навчаються тонкощів Фріниного ремества; де американських дівчат, вихованих у всій чистоті звичаїв американської родини, виманюють із тихих містечок штатів Нью-Йорку, Массачусетсу, Конектикуту, Нью-Джерсі й тримають, як бранок, за гратами й замками, аж поки вони втратять до решти жіночу подобу; де малих хлопчаків привчають закликати з вулиці "гостей" до непристойних закладів; де існує ціла організація молодиків, чиє єдине в житті діло – розбещувати молодих дівчат та спроваджувати їх до домів розпусти; де чоловіка, що йде по вулиці зі своєю жінкою, можуть прилюдно образити; де діти з недитячими хворобами – найчастіші пацієнти лікарень та амбулаторій; де душогубство, згвалтування, грабунок, крадіжка лишаються непокарані не у винятку, а скорше як правило – одне слово, де політикани здобувають зиск із найогидніших форм нечестя".

А ось які новини з Китаю надрукувала напередодні різдва та ж таки нью-йоркська "Сан". Курсив мій:

"Велебний п. Амент із Американського бюро закордонного місіонерства повернувся з подорожі, в яку вирядився стягати відшкодування за збитки, що заподіяв боксерський заколот.61 Скрізь, де він побував, він примушував китайців платити. П. Амент каже, що тепер уся його тамтешня паства забезпечена. Всього вона налічувала 700 душ навернених, і з них 300 загинуло. Він виправив по 300 таелів за кожного вбитого й домігся повного відшкодування всього понищеного майна китайців-християн. Крім того, він стягав іще й пеню в ТРИНАДЦЯТИРАЗОВОМУ проти завданих збитків розмірі. Ці гроші мається використати на поширення віри Христової.

П. Амент заявляє, що це відшкодування ще помірне проти того, яке правлять католики: вони вимагають, на додачу до грошей, ще голову за голову. І стягають вони за кожного вбитого по цілих 500 таелів. У окрузі Веньчжоу було вбито 680 китайців-католиків, і за них католики-європейці жадають 750 000 низок грошей і 680 голів.

У розмові з нашим кореспондентом п. Амент згадав і про ставлення місіонерства до китайців. Він сказав так:

"Я рішуче заперечую, ніби місіонери мстиві, ніби вони взагалі грабували китайців чи робили вже після облоги щось таке, до чого б не змушували обставини. Я не схвалюю нашої політики. Американська шовкова рукавичка гірша за німецький залізний кулак. Коли до китайців приступати в шовкових рукавичках, вони зуміють користати з того.

Заява французького уряду, ніби все, що награбували їхні солдати, буде повернено, вельми тут усіх насмішила. Адже французькі солдати ще завзятіші грабіжники, ніж німці, і добре відомо, що й тепер християни-католики під французьким прапором, із найсучаснішою зброєю в руках, грабують осади в провінції Чжілі".

Щасливим випадком усі ці радісні новини дійшли до нас напередодні різдва – саме вчасно, щоб ми могли відсвяткувати великий день, як годиться, весело й бучно. Настрій нам підноситься, і нас навіть на жарти порива: "Квитай, Китай!"

Ось таких нам і треба місіонерів, як наш велебний Амент! Ми ж бо хочемо, щоб вони і вчинками своїми, і всією подобою демонстрували в чужих краях не тільки спасенність, лагідність, милосердність і братолюбність нашої віри, а ще й американський дух. Найдавніші американці – індіани-понії. Ось що пишеться про них у Макеламовій "Історії":

"Коли білий "боксер" убиває понія та нищить його майно, інші понії не завдають собі мороки, шукаючи саме того "боксера", аби його покарати, а вбивають першого-ліпшого білого, що їм трапиться; тоді примушують перше-ліпше селище білих заплатити спадкоємцям загиблого понія повну його вартість, а також повну вартість понищеного майна, а на додачу стягають тринадцятиразову пеню до фонду поширення понійської релігії, яку вони вважають за найкращу з усіх релігій, бо вона, мовляв, улагіднює й олюднює людське серце. Вони переконані, що покарати невинного замість винного – цілком справедливо і що ліпше хай зазнає кари дев’яносто дев’ять невинних, аніж один винний уникне її".

Ми не осудимо нашого велебного Амента за те, що він заздрить заповзятливим католикам, які дістають не тільки великі гроші за кожного хрещеного китайця, загиблого від "боксерів", а ще й "голову за голову". Але нехай він утішиться думкою, що всі їхні побори йдуть до їхньої ж кишені, тоді як він, не такий себелюбець, призначає для цієї мети тільки триста таелів з голови, а всю величезну суму тринадцятиразового штрафу віддає на поширення віри Христової. Така щедрота здобула йому схвалення всього американського народу, і її напевне відзначать пам’ятником. Тож нехай він удовольниться такою нагородою. Ми всі високо цінуємо те, що він мужньо захистив своїх братів-місіонерів від перебільшених звинувачень, які вже були прикро вражали нас; його свідоцтво так пом’якшило ті звинувачення, що ми тепер можемо сприймати їх без великої прикрості. Адже ми тепер знаємо, що навіть до облоги місіонери, "взагалі" кажучи, не грабували, а "після облоги" й зовсім не чинили нічого негарного, хіба що під тиском "обставин". Я беру на себе турботу про пам’ятник. Грошові пожертви на його спорудження можна переказувати Американському бюро закордонного місіонерства; проекти пам’ятника прошу надсилати мені. В проектах має бути алегорично відображено Тринадцятиразовий штраф і мету, для якої його призначено; в оздобленні слід використати 680 голів, укомпонованих ефектно й привабливо, бо ж католики теж учинили лепсько і заслужили, щоби й їх відзначено в пам’ятнику. Можна пропонувати й написи, якщо пощастить знайти більш-менш відповідні до сюжету.

Фінансовий подвиг, що його вчинив п. Амент, здерши з нужденних селян за чужу провину тринадцятиразову пеню й прирікши тих селян, їхніх жінок та невинних діточок на неминучий голод і повільну смерть, аби здобуті в такий спосіб криваві гроші "використати на поширення віри Христової", не похитнув супокою моєї душі, хоча це діло в сполученні з цими словами являють блюзнірство таке гидотне й страхітливе, якого, безперечно, годі знайти в усій історії нашої чи й будь-якої іншої доби. Коли б людина, не освячена духовним саном, якийсь простий мирянин, учинив таку річ та став виправдовувати її такими словами, я, напевне, здригнувся б із жаху. Або якби я сам те зробив і сказав... та ні, навіть думка про це видається мені неможлива, хоч за якого богозневажника мають мене декотрі хибно звідомлені люди. Та як часом духовній особі заманеться блюзнити, то простий мирянин і не потикайся з нею змагатися: шкода праці.

П. Амент палко запевнив нас, що місіонери "не мстиві". Сподіваймося ж і молімося, щоб вони ніколи й не стали такі, а зберегли свою майже хворобливо чесну, справедливу й лагідну натуру, що дає стільки задоволення їхньому колезі й нинішньому ревному оборонцеві.

А ось що читаємо напередодні різдва у нью-йоркській "Трибюн". Це кореспонденція з Токіо. Дивно й зухвало бринять ці слова, але ж японці нація ще тільки почасти цивілізована. Як вони цивілізуються цілком, то більш не говоритимуть так:

"Питання місіонерства – це, безперечно, найпекучіша нині тема. Західні держави повинні взяти до уваги ось тут склалося таке враження, що ревна діяльність потужних релігійних організацій Заходу в країнах Сходу аж надто нагадує флібустьєрські виправи і що її не тільки не слід підтримувати, а навпаки, треба вжити суворих заходів до її обмеження. Тут гадають, що місіонерські організації становлять постійну загрозу для мирних міжнародних відносин".

Ну, то як? Цебто – як нам бути далі? Чи нести свою цивілізацію народам, що сидять у темряві, чи, може, дати тим бідолахам трохи перепочинку? Чи й далі пертися просто вперед, як давніше, з нашим галасливим благочестям і провадити в новому сторіччі ту саму гру; чи, може, спершу остудити трохи свій запал, сісти та поміркувати? Не розважніше було б зібрати докупи знаряддя нашої цивілізації та порахувати, чи багато ще лишилось у нас на руках такого краму, як скляне намисто та віровчення, кулемети та молитовники, сивуха та смолоскипи поступу й освіти (універсальні, патентовані, при нагоді дуже зручні підпалювати села), та підбити баланс, порівняти прибутки й збитки, аби вирішити розумно: чи провадити той самий торг і далі, а чи спродатися к бісу та на вторговані гроші розпочати якесь нове цивілізаторське підприємство?

Нести дари цивілізації нашим братам, що сидять у темряві – досі це було діло більш-менш зисковне, та й тепер іще з нього можна мати дещицю, однак, по-моєму, не стільки, щоби варт було дуже ризикувати. Бо людей, що сидять у темряві, дедалі меншає і меншає, і вони робляться надто сторожкі.