А чого це ти питаєш про це?
— Просто так. Можемо поговорити кілька хвилин?
— Навіть якщо я відповім "ні", ти все одно зі мною розмовлятимеш, просто тому, що я твій підлеглий.
— Це так. Тоді заткни пельку. Я бачив сценарій, який ви продали "Мадон". Це — катастрофа. Як ви могли зляпати таке лайно?
Октав тре вуха, аби переконатися, що він добре чує.
— Зачекай, Марку, хіба не ТИ наказав нам накласти цього перегною?
— Я? Ніколи я такого не казав.
— У тебе амнезія чи що? Вони відкинули дванадцять наших пропозицій, і ти сказав, що час застосовувати план ЛОХ, і в останню хвилину...
— Вибач, що перериваю тебе, але ти, наркомане не-долікований, не плутай ролі, О'кей? Я знаю, що саме наказую [128] своїм креаторам. Ніколи я не дозволяв тобі пхати подібний мотлох, до того ж нашому найважливішому клієнту. Мені набридло червоніти по самі вуха, коли доводиться вечеряти десь у місті. "МЕГРЕЛЕТ". ВИТОНЧЕНЕ І ТІЛО, І РОЗУМ". Ні, ти просто плюєш на нас всіх!
— Чекай-но, Марку. Ми вже звикли до твоєї традиції втручатися, коли про все вже домовлено. Але сценарій "Мегрелет" уже продано, протестовано, уже відбулися дві наради. Запізно щось змінювати. Я добре поміркував і...
— Я не для того тебе наймав, аби ти міркував. Це не проблема — все покращити, бо фільм іще не знятий, все можна змінити. Послухай, що я тобі скажу: ви з Чарлі хоч убийтеся, але мусите змінити цей сценарій під час зйомок. Чорт забирай, під загрозою імідж "Росса"!
Октав мовчки погоджується. Він добре знає, що Марка хвилює не імідж "Росса", а власне крісло, яке може стати катапультою. Якщо вже сам Філіп вирішив перекинутися з ним кількома фразами, виходить, на нього добряче насіли в "Мадон". Це нагадує історію з розпеченими стільцями. Іншими словами, цього вечора в сенегальському повітрі запахло звільненням, і з великим жалем Октав здогадується, що йдеться не про нього.
5.
Увечері другого дня масовик-витівник готелю зорганізував експедицію в глибинку. Мета: переконати службовців Антрепризи, що за цей короткий термін вони встигли побачити "справжню Африку" і недарма на ці три дні покинули свою золоту клітку. Але, звичайно, нічого путящого з того не вийшло: прибувши на джипах до берега Рожевого озера, рекламісти подивилися виставу під назвою "африканські танці", потім поїли мешуї і не побачили нічого справжнього. Вони пересувалися з місця на місце лише для того, аби переконатися, що місцеві пейзажі насправді схожі на ті, які вони бачили в туристичних брошурах. Туристи перетворилися на мандрівників-контролерів, власні відкриття — на перевірки, здивування — на констатації, мандрівники стали скидатися на Хому невіруючого. Але все-таки на Октава напали москіти — а це значить, що, як би там не було, деякі пригоди ще можливі, якщо вже він забув лимонний спрей проти комах у номері готелю.
Після вечері відбулися сенегальські бої, у яких семінаристам (з лейблами "Lacost") протистояли воїни неіснуючого племені (одягнені, як тубільці з фільмів про Тарзана). [130]
То була чудова нагода насолодитися тим, як Марка Марро-ньє в плавках з кишеньками під бій тамтамів повалили у грязюку. І ось тут, під гігантським баобабом, сидячи просто неба на теплій травці на березі Казамансу, дивлячись на зірки і тримаючи в руках келих вина, яке віддає бензином і наперченим кус-кусом, під гучний регіт білозубої агентки з міжнародних зв'язків, під голодними поглядами місцевих дітлахів, Октав відчув нестерпне бажання обійняти небо і подякувати Всесвіту за те, що він тут, хоч би й тимчасово. Йому до вподоби ця постійна вологість повітря, що надає поцілункам пекучості, а рукам дозволяє так легко ковзати по шкірі. Кожній дрібниці надаєш ваги, коли найважливіше втрачає сенс. І несамовитим трудягам інколи життєво необхідно плюнути на все. Октав без особливого бажання вирушав у цю "обов'язкову" подорож, але саме тут він зміг долучитися до величного, торкнутися вічності, замилуватися життям, піднестися над безглуздістю, збагнути простоту існування. І коли дилер на прізвисько Золота Жила приніс йому пакетик зі щоденною дозою трави, він повалився на пляжний пісок і прошепотів: "Софі" — ім'я, яке затамовує подих.
— Кохання не має нічого спільного із серцем, цим огидним органом, таким собі насосом для перекачування крові. Кохання передусім стискує легені. Замість звичного "моє серце розбите" краще говорити "у мене здавило легені". Саме легені є найбільш романтичним органом, бо всі найвідоміші закохані хворіли на туберкульоз. Зовсім не випадково від нього померли Чехов, Кафка, Д. Г. Лоуренс, Фредерік Шопен, Джордж Оруел та свята Тереза із Лізьо. Що ж до Камю, Моравіа, Будара, Марії Башкирцевоїта Кетрін Менсфілд, — то хіба б написали [131] вони саме такі книги без цієї хвороби? До того ж, як відомо, і Дама з камеліями померла не від інфаркту міокарда — цю ж бо кару призначено для нервових кар'єристів, а не для зневірених закоханих.
Октав буяє в хмарах і промовляє сам до себе:
— Кожна людина має в собі приспаний любовний смуток. Серце, яке ще не було розбитим, не є справжнім. Легені чекають на туберкульоз, аби відчути, що вони існують. Я — ваш фтизіатр. Слід завести водяну лілію у грудній клітці, як це зробила Хлоя у "Піні днів"(1) чи мадам Шоша у "Чарівній скелі"(2). Я обожнював дивитися на тебе сплячу, навіть якщо ти удавала сон, коли я, п'яний, серед ночі завалювався додому, я рахував твої вії, інколи мені навіть здавалося, що ти посміхаєшся. Закоханий чоловік — це той, хто любить спостерігати за сплячою жінкою і час від часу насолоджуватися нею. Софі, чи чуєш ти мене за ці тисячі кілометрів, що розлучають нас, наче в рекламі мо-більників SFR? Чому людям потрібно розійтися, аби зрозуміти, що вони кохають одне одного? Хіба ти не розумієш, що я просив тебе примусити мене трохи страждати, як на початку, від болю в легенях?
І ось на пляжі з'являються оголені друкарки та грудаста етажерка Оділь. Вони по черзі затягуються травкою, супроводжуючи цей процес непристойними жартами:
— Усього-то справ — посмоктати у чотири роти.
— Я смокчу, смокчу, але нічого не виходить.
— Може, ти не ковтаєш? [132]
(1) У романі Б. Віана "Піна днів" героїня на ім'я Хлоя страждала на туберкульоз легенів; символом хвороби легенів у творі виступає водяна лілія.
(2) Героїня роману Т. Манна також страждала на туберкульоз легенів.
— Повторимо ще раз спочатку, тільки треба вимити соску.
Усе це звучить страшенно вульгарно, але в тій ситуації це здавалося кумедним.
Співробітники ж чоловічої статі усі як один прогулюються із пуловерами на плечах — у кого вони зав'язані спереду, а хто просто накинув їх на рожеві сорочки-поло від Ральфа Лорана. Октаву це страшенно не до смаку і він заводиться:
— ТА ЯКОГО Ж БІСА, СКАЖІТЬ, БУДЬ ЛАСКА, ВОНИ ПОНАВ'ЯЗУВАЛИ ПУЛОВЕРИ КОЛО ШИЇ? Я бачу два варіанти: або тобі морозно, і ти вдягаєш пуловер, або тобі жарко, і ти лишаєш його вдома. Светр, накинутий на плечі, свідчить про малодушність, невміння приймати рішення, побоювання протягів, непередбачливість, слабкий характер та ексгібіціонізм (ці панове пихато демонструють свою шотландську вовну, але ніколи в житті не розщедряться на светр із кашеміру). Вони тягають на своїх шиях цих вовняних восьминогів, бо нездатні навіть вдягтися по погоді! Кожен, хто накидає пуловер на плечі, — лякливий, неелегантний і безпомічний слабак! Дівчата, пообіцяйте цуратися таких, немов чуми! ГАНЬБА ДИКТАТУРІ ПУЛОВЕРА НА ПЛЕЧАХ!
Потім настала ніч, і знову день, і барбекю з лангустів. Хто говорив про деколонізацію? Немає більшого всесвітнього колонізатора, ніж реклама: у найбруднішому закутку в халупині десь край світу "Nike", "Coca-Cola", "Gap" та "Calvin Klein" замінили собою Францію, Англію, Іспанію та Бельгію. Щоправда, маленькі негри мають радіти і крихточкам: піратським касетам, "ролексам"-підробкам, сорочкам "Lacoste", з яких після першого ж прання відклеюється [133] так званий крокодил. Рожеве вино надзвичайно п'янке, але ж хіба не так повинно бути? За ніч іде не менше сімнадцяти пляшок. Чарлі розгулявся на славу — як навіжений рветься брати участь в усіх готельних розвагах, дитячих забавках, караоке, змаганнях "мокра футболка", у роздачі іграшок з "Макдоналдс" місцевим дітлахам, які кричать: "Подарунки, подарунки!"
Октав знає, що в понеділок цій облуді прийде кінець. Але кінець брехні — ще не початок правди. Стережіться: за однією оманою може ховатися інша.
Чорт забирай, все це нелегко! Навіть якщо убережешся від однієї пастки, ризикуєш потрапити у дві інші!
Чарлі плескає по спині Октава, який простягає йому "петарду".
— Скажи, ти знав, що "Pepsi" хоче накласти лапи на синій колір?
— Авжеж, Чарлі, я знав про це, як і про те, що "щастя" належить "Nestle", а ти що думав? Я завжди в курсі справ...
— Це точно. Поглянь-но на це! (Він трясе свіжим випуском "Монд"). У мене тут є дещо для твоєї книжчини: Інститут медіаметрії почав випробовування нової системи вимірювання глядацької аудиторії. Це — пристрій з інфрачервоною камерою, за допомогою якої можна спостерігати за рухом очей, та датчиком із мікрофоном, процесором і пам'яттю, який фіксує роботу вуха. Нарешті вони можуть дізнатися, що споживачі слухають та на що дивляться, і не тільки вдома по телевізору, але й у машині, в супермаркетах, скрізь, скрізь! ВЕЛИКИЙ БРАТ СЛІДКУЄ ЗА ТОБОЮ!
Чарлі затягся і зайшовся кашлем. Октавові смішно до нестями. [134]
— Ну кхекайте, Пане Підпоро, кхекайте, це найкраще, що можна зробити. Зрештою, Оруел молодець, що скапутився від сухот. На його щастя, він так і не встиг побачити, наскільки мав рацію.
Мотиваційний семінар почався із колективістської утопії: несподівано всі стали рівними, рабам дозволено "ТИкати" шефам — така собі соціальна оргія. Принаймні в перший вечір. Бо вже з наступного ранку касти відновилися і більше не змішувалися (за винятком, хіба що, ночей, коли всі обмінюються в коридорах ключами від кімнат), — вчорашня утопія здавалася водевілем. П'яна в дим юристка сцить навпочіпки в саду; секретарка снідає наодинці, бо ніхто не хоче більше спілкуватися з нею; арт-директорка, що підсіла на транквілізатори, тільки-но бухне зайвого, кидається милити усім пики (і досить жорстоко б'ється — роздає ляпаси усім, хто потрапляє їй під руку, може навіть заїхати кулаком в око, Октаву, наприклад, сорочку розірвала) — одне слово, у цій подорожі не було жодної нормальної людини.