Маленький Мук

У місті Нікеї, на моїй батьківщині, жив чоловік, якого всі називали Маленьким Муком. Я був тоді ще зовсім хлопчиськом, але пам'ятаю його дуже добре, тим більше, що через нього мій батько дав мені доброго прочухана.

Маленький Мук був уже старий, але на зріст він так і лишився зовсім крихітний. Уся постать його мала чудернацький вигляд: на маленькому кволому тільці стирчала величезна голова, набагато більша, ніж у інших людей. Маленький Мук жив у великому будинку сам-один. Навіть їжу він варив собі сам. У місто він виходив раз на місяць, і якби щодня опівдні над його дахом не з'являвся густий дим, ніхто б не знав, живий він чи помер. Але вечорами часто можна було бачити, як Маленький Мук гуляє по даху свого будинку. Правда, знизу здавалося, ніби по даху перекочується тільки його велика голова.

Я і мої товариші були злими хлопчиськами. Ми розважалися, перекривлюючи та дражнячи перехожих, і для нас було справжнім святом, коли Маленький Мук виходив з дому. Знаючи, коли саме він звичайно виходить, ми збирались перед його будинком і чекали. Нарешті обережно відчинялися двері; з них показувалася велика голова у величезному тюрбані, а за нею виступало і все маленьке тільце у злинялому халатику і просторих шароварах. На широкому поясі висів кинджал, такий довгий, що важко було сказати, чи кинджал причеплено до Мука, чи Мук причеплений до кинджала.

Коли Мук, нарешті, виходив на вулицю, повітря стрясалося від наших радісних криків. Ми підкидали вгору шапки і скакали навколо нього в якомусь божевільному танці. Маленький Мук поважно кивав нам у відповідь головою і повільно йшов вулицею, човгаючи туфлями. Туфлі в нього були величезні — таких я ніколи ні в кого не бачив. Ми, дітлахи, бігли за ним слідом і кричали: "Маленький Мук! Маленький Мук!"

На його честь ми навіть склали таку пісеньку:

Карлик Мук, карлик Мук,

Ти живеш в великій хаті,

Зрідка ходиш погуляти;

Ти страшний, як та мара,

Голова, немов гора.

Подивися — сміх навкруг,

Спробуй нас впіймати, Мук!

Довгий час потішались ми так над бідним карликом, і — тепер соромно навіть згадати — я кривдив його найбільше. Я завжди намагався ухопити його за полу, а одного разу навіть наступив йому ззаду на туфлі. Маленький Мук Упав, і мені це здалося дуже смішним. Та мені одразу перехотілося сміятись, коли я побачив, Що Маленький Мук, насилу підвівшись, пішов просто до дому мого батька. Увійшовши в будинок, він довго не виходив звідти. Я сховався в куточок біля дверей і чекав, що буде далі. Нарешті двері відчинились, і карлик вийшов. Мій батько провів його до порога, шанобливо підтримуючи під руку, і кілька разів уклонився йому на прощання.

Я довго не наважувався вийти зі своєї схованки. Але голод пересилив мій страх, і боязко, з похиленою головою, я ввійшов у кімнату.

— Ти, я чув, кривдиш достойного Мука, суворо сказав мені батько. — Я розповім тобі його історію, і після цього, сподіваюсь, ти перестанеш збиткуватись над бідним карликом. Але спочатку ти дістанеш повністю свою звичайну порцію,

"Звичайною порцією" було двадцять п'ять ударів, які батько завжди відраховував мені з надмірною точністю. Він узяв свій довгий чубук, вигвинтив з нього янтарний мундштук і відшмагав мене сильніше, ніж будь-коли.

Коли ця процедура закінчилась, батько наказав мені уважно слухати і розповів історію Маленького Мука.

Батько Мука (якого, власне кажучи, звали не Мук, а Мукра) жив також у Нікеї і був людиною поважною, але бідною. Він жив майже так само відлюдно, як тепер Мук. Свого сина-карлика він не любив і соромився показувати його людям. Мук до шістнадцятилітнього віку нічого не вчився, нічого не знав і був зовсім як веселе, безтурботне дитя. Батько завжди докоряв йому за це.

— Ти вже давно зносив свої дитячі черевички, — казав він карлику, — а все бавишся, як немовля.

Одного разу батько Мука упав на вулиці й дуже забився. Після цього він захворів і скоро помер. Жорстокі родичі, яким покійний заборгував більше, ніж міг заплатити, вигнали Мука з дому, порадивши іти шукати щастя по світу. Так Маленький Мук лишився сам-один на світі, без притулку і без гроша за душею. Він випросив собі тільки одяг, що залишився після батька. Батько його був високий, огрядний, і одяг виявився надто довгим та широким для Мука. Не роздумуючи, карлик узяв ножиці, підкоротив куртку й штани і надів їх. Щоправда, вони були дуже широкі, але тут він уже нічого не міг вдіяти. Мук надів батьків тюрбан, оперезався широким, поясом, накинув на себе синій халат — у цьому батьковому одягу він і досі ходить, — до пояса причепив довгий дамаський кинджал, узяв у руку паличку й подався світ за очі.

Весело й безтурботно йшов Мук весь перший день — адже він ішов шукати щастя. Усе здавалося йому цікавим, усе привертало його увагу. Але вже на другий день карлик дуже стомився. Його почали мучити голод і спрага, їсти йому доводилось тільки те, що він знаходив у полі, і спав він просто неба, на голій землі.

На третій день зранку, зійшовши на пагорбок, Мук побачив неподалік велике місто. Золоті півмісяці сяяли на його баштах, яскраві прапори майоріли на будинках і, як здавалося Муку, кликали його до себе. Здивований, стояв він, милуючися з чудового видовища.

"Так, тут Маленький Мук знайде своє щастя, — сказав він до себе і аж підплигнув, дарма що був стомлений. — Або тут, або ніде".

Трошки перепочивши, Мук знову рушив у Дорогу. Та хоч здавалося, ніби до міста зовсім недалеко, іти йому довелося ще довго. Маленькі ніжки потомились, і карлик змушений був часто відпочивати. Нарешті він дістався до міської брами. Тут Мук зупинився, щоб трошки причепуритись: обсмикнув халатик, краще перев'язав на голові тюрбан, розрівняв пояс, поправив: кинджал. Потім змахнув пил з черевиків, узяв паличку і сміливо ввійшов у місто. Довго йшов Мук вулицями міста, але ніде не відчинились двері, ніхто не гукнув йому, як він сподівався: "Маленький Мук, зайди до нас і відпочинь".

Раптом в одному великому гарному будинку, повз який він саме проходив, відчинилося вікно, і якась стара жінка, виткнувши голову, закричала співучим голосом:

Сюди, сюди!

Спішіть до їди.

Я стіл накривала,

Щоб вам смакувало!

Сюди, сюди,

Спішіть до їди!

І відразу ж двері відчинились, і туди почали входити собаки й кінік" — багато-багато кішок і собак. Мук не знав, чи можна і йому прийняти це запрошення. Нарешті він зважився і пішов у будинок.

Якраз перед ним зайшло двоє кошенят, і він вирішив не відставати від них: адже вони, напевне, краще від нього знали, де кухня.

Піднявшись сходами нагору, Мук побачив ту саму жінку, яка виглядала з вікна.

— Чого тобі тут треба? — сердито спитала вона його.

— Ти ж усіх запрошувала на обід, — відповів Мук, — а я дуже голодний, от я й прийшов.

Стара засміялась і сказала:

— Звідки ти взявся, чудний хлопчиську? Усе місто знає, що я варю обід тільки для моїх любих кицьок. А. щоб вони не нудьгували, я запрошую до них товариство, яке ти й сам бачив.

Маленький Мук розповів старій, як йому гірко живеться після смерті батька, і попросив нагодувати його разом з кішками.

Стара розчулилась і добре нагодувала Мука. Коли карлик наївся й напився, вона сказала йому:

— Знаєш що, Мук, залишайся в мене служити! Робота легка, і тобі буде добре.

Маленькому Муку сподобався котячий обід, і він погодився. У пані Агавзі (так звали стару) було два котики і чотири кішечки. Кожного ранку Мук повинен був розчісувати їм шерстку і натирати її дорогоцінними мазями. Коли пані виходила з двору, він доглядав їх. За обідом він подавав їм тарілки, а ввечері вкладав їх на шовкові перини і вкривав оксамитовими ковдрами. Крім кицьок, у домі ще жило кілька маленьких собачок. Карлик повинен був і їх доглядати, але з ними було менше клопоту, ніж з кицьками, яких дані Агавзі любила, мов рідних дітей.

Маленький Мук жив у пані Агавзі так само відлюдно, як колись у батька; крім старої, він бачив день у день лише собак і кицьок. Якийсь час йому жилося все ж таки непогано: роботи було небагато, годували його добре, і стара була ним задоволена. Але кицьки згодом розбестились: тільки стара з двору, вони давай гасати, мов шалені, по кімнатах — усе порозкидають, посуд дорогий поб'ють. Та, почувши хазяйчину ходу на сходах, хитрі кицьки миттю кидались на свої перинки і лише хвостиками помахували, наче нічого й не було. Пані Агавзіі побачивши такий розрух у кімнаті, дуже гнівалась і всю вину складала на Мука. І хоч як вів! виправдувався, вона більше вірила хитрим кицькам, ніж йому.

Маленькому Муку стало тоді дуже сумно. Він зрозумів, що й тут не знайшов свого щастя, і вирішив залишити службу. З першої подорожі він уже знав, як-то погано в дорозі без" грошей, а пані Агавзі тільки обіцяла платити йому за службу, але не платила. От Мук і вирішив здобути належну йому плату яким-небудь іншим шляхом.

Була в тому домі одна кімната, яку пані Агавзі завжди замикала. Мук ні разу не бачив, що там усередині, і це його дуже цікавило. Іноді він чув, як стара шаруділа там чимось, і йому спало на думку, що саме в цій кімнаті вона переховує свої скарби.

Якось уранці, коли хазяйка пішла з двору, до Мука підбігла одна з маленьких собачок (цю собачку пані Агавзі чомусь не любила, а карлик жалів і пестив її), ухопила Мука за його широкі шаровари і потягла за собою. Вона привела його до спальні пані Агавзі і зупинилась перед маленькими дверцятами, яких він раніше не помічав. Дверцята були прочинені. Собачка, а за нею і Мук, увійшли в якусь кімнатку. Мук оглядівся — і як же він зрадів, коли побачив, що це та сама кімната, яка так цікавила його!

В кімнаті було повно старого одягу і дивовижного старовинного посуду. Муку особлива сподобався один глечик — кришталевий з химерними візерунками. Карлик узяв його в руки і почав крутити на всі боки. Раптом — о леле! — кришечка на глечику (він і не помітив, що вона ледве трималася) впала і розлетілася на тисячу скалок!

Бідний Мук стояв ні живий ні мертвий. Тепер уже хоч-не-хоч доведеться тікати: коли стара повернеться і побачить, що він накоїв, йому не минути лиха. Він ще раз нашвидку обдивився кімнату — чи не знайдеться чого, що згодилося б йому в дорозі. Раптом у куточку Мук побачив туфлі.