Я гадаю, не буде важко повернути те, що ти приготувала?
Леслі пройшла на кухню. На плечах золотом переливалося волосся. Ґі стара кицька кинулася була вслід за нею, – їй здалося, ніби час вечеряти.
– Ще ні, – відсторонила її Леслі, – пухнастим ще не час. – Я дивуюся, що ти сам цього не купиш, – кинула мені Леслі через плече, всміхнувшись, аби показати, що я її не образив. – Воно тобі потрібне, але якщо ти проти, то можеш його викинути. Ось, маєш.
Подарунок не був загорнутий. То виявилася звичайна велика миска, придбана в крамниці дешевих товарів, з малюнком свинки на дні.
– Леслі! Якби я наткнувся на таке, то обов'язково купив би! Фантастика! Яка чудова... дрібничка!
– Я знала, що вона тобі сподобається! Це миска для свиней. А ось і... ложка для свиней! – У моїй руці з'явилася сталева ложка за вісімдесят вісім центів з витисненою на ручці свинкою. – А якщо ти глипнеш у холодильник...
Я відчинив холодильник і побачив перев'язані червоною стрічкою таке собі барило з двома галонами морозива й коробку з наклейкою "Шоколадна помадка". На долівку скочувалася довільними хвилями бліда холодна мряка.
– Леслі!
– Що скажеш, поросятку?
– Ти... я... ти гадаєш...
Вона розсміялася. Більше над своєю божевільною примхою й трохи над звуками, які чулися з моїх мізків, де гвинтики та коліщата забуксували в тому морозиві.
Зрештою, я втратив мову не через морозиво, а з несподіванки. Леслі, яка жила на самих зернятах і низькокалорійних салатах, зненацька замовила, як на неї, екстравагантні солодощі, заповнила ними холодильник, щоб побачити, як мені заціпить, коли я наткнуся на них.
Я видобув з холодильника барило з морозивом і допер до кухонного столу. Зняв накривку. Морозиво по вінця. Шоколадного.
– Сподіваюся, для тебе теж знайдеться ложка, – з притиском сказав я й увіткнув свою ложку з поросятком у м'яку холодну масу. – Ти вчинила немислиме, але що зроблено – те зроблено, й тепер нам не залишається нічого іншого, як знищити докази. Ну ж, приєднуйся!
Вона дістала з шухлядки мініатюрну ложечку.
– А розігрітої помадки не хочеш скуштувати? Відмовишся від помадки? – спитав я.
– Де там! Але після сьогоднішнього дня ні я, ні ти на помадку й дивитися не будемо.
Перекладаючи помадку до каструльки, аби підігріти, я подумав, що людина виявляє свої характерні риси через власні вчинки. Чи не може статися, що Леслі властива непередбачуваність? Який же я був дурний, коли вважав, ніби достатньо добре вивчив її!
Я обернувся. Леслі всміхалась, тримаючи ложечку, запитала:
– Ти справді вмієш ходити по воді? Так, як ти це робив у книжці разом з Дональдом Шимодою.
– Звичайно. І ти теж так можеш. Сам я поки що цього не робив у нашому просторі-часі. В теперішньому моєму розумінні простору-часу. Це дуже складно, щоб ти знала. Але я працюю над цим.
Я помішав помадку, яка налипла на ложку півфунтовою грудкою.
– Чи бувало так, що ти залишила своє тіло?
Вона навіть не зморгнула й не попросила пояснити докладніше.
– Двічі. Один раз у Мехіко. Вдруге – у Долині Смерті, на версі пагорба, під зорями. Я лягла горілиць, щоб роздивитися небо, і впала поміж зорі...
Зненацька в її очах заблищали сльози. Я тихо промовив:
– Пам'ятаєш, коли була між зірками, якою легкою ти себе почувала, природною, простою, правильною, наче добралася до домівки? Таке відчуваєш, коли звільняєшся від тіла.
– Так.
– Те саме з ходінням по воді. Це сила, яка живе глибоко в нас самих... Це побічний наслідок наших внутрішніх сил. Просто й природно. Ми повинні наполегливо досліджувати їх і пам'ятати, що не слід часто вдаватися до цих слів. Інакше обмеження земного життя переплутаються, стануть взаємонезалежними, й ці уроки тільки пантеличитимуть. Одна біда, – нам так легко вдається переконувати себе, що не слід застосовувати свої реальні сили, і зрештою починаємо думати, що справді не можемо цього робити. Тоді, з Шимодою, ми не ставили один одному запитань. А коли його не стало, я припинив свої вправи. Втім, мені здається, цього відчуття вистачає надовго!
– Як шоколадної помадки.
Я скинувся. Дрочиться?
Шоколад у каструльці пішов бульбашками.
– Ні, гарячого шоколаду не стає на довше, ніж спогадів про духовну дійсність. Гаряча помадка – ОСЬ ВОНА! Гаряча помадка не ставить під загрозу комфортність усталеного світосприймання. Гаряча помадка вже ЗАРАЗ. А ти готова спробувати ці ласощі?
– Тільки трішечки-трішечки, – погодилась Леслі.
Доки впоралися з десертом, ми мало не спізнились у кіно – довелося довгенько постояти в черзі, що розтяглась на два квартали.
З моря дмухав легіт, наповнював ніч свіжістю, й, захищаючи Леслі від холоду, я обняв її за плечі.
– Дякую, – відповіла вона. – Я не думала, що ми так довго пробудемо надворі. Тобі холодно?
– Ні, – сказав я. – Зовсім не холодно.
Ми побалакали про фільм, який збиралися переглянути. Говорили ми й про інші речі.
– А як це – бути акторкою, Леслі? Це мене завжди цікавило.
– Ото ще знайшов кінозірку! – засміялася вона. – Тобі справді цікаво?
– Так, таке життя завжди лишалося для мене таємницею.
– Ну, що тобі сказати. Часом воно просто чудове, коли є гарний сценарій, гарні люди, які справді бажають створити щось вартісне. Але так буває не часто. Все решта – це праця. Боюся, що здебільшого вона аж ніяк не позначається на прогресі людства. – Леслі запитально глянула на мене. – Хіба ти цього не знаєш? Тобі доводилося бувати на знімальному майданчику?
– Тільки на натурі. В павільйоні – ніколи.
– Може, наступного разу, коли я зніматимуся, прийдеш подивитись?
– Обов'язково! Дякую за запрошення!
Скільки нового можна від неї дізнатись, подумав я. І чого навчилася Леслі, ставши славетною... Чи змінилась вона, чи діткнула її слава, чи почала Леслі ховатися за мурами? Ця жінка відзначалася якоюсь упевненістю в собі, позитивним, притягуючим й особливо привабливим сприйняттям життя. їй довелося побувати на верхах, які я спостерігав тільки знизу; вона побачила осяйне світло і вже знає таємниці, яких я так і не збагнув.
– Але ти не відповіла, – сказав я. – Попри саму роботу над створенням фільмів, на що схоже таке життя? Що ти відчуваєш у ролі кінозірки?
Вона звела очі, пильно подивилася на мене, довіра зігріла зіниці.
– Спочатку тебе захоплює все. Спочатку гадаєш, що ти не така, як усі інші, що можеш запропонувати щось особливе. Так воно й насправді може статися. Потім згадуєш, що ти така ж, якою була завжди; єдина різниця в тому, що всюди з'являються твої фотографії, в газетах – статті про те, хто ти, що сказала, куди збираєшся поїхати. А на вулицях зупиняються перехожі, щоб краще тебе роздивитись. Ти – знаменитість. Якщо точніше, викликаєш посилену увагу до своєї особи. І кажеш собі: я не заслуговую такої уваги!
Леслі замислилася.
– Коли люди перетворюють тебе на знаменитість, головне для них – зовсім не ти сама. Щось інше. Важливо, що ти для них утілюєш.
Завжди, коли розмова набуває такого значення, як зараз, мене охоплює хвиля збудження, виникає почуття, ніби в мені зростають нові сили. Слухай уважно, Річарде, вона має рацію!
– Люди вважають, що їм відомо, хто ти така: романтичний образ, секс, гроші, влада, любов. Усе це може бути вигадкою, яка не має нічого спільного з тобою. Цілком можливо, що вона тобі навіть не подобається, але такою тебе бачать. З усіх боків до тебе кидаються люди. Сподіваються, що, торкнувшись тебе, самі отримають усе це. Ти налякана, а тому зводиш навколо себе стіни, товсті скляні стіни. Сховавшись за ними, можеш упорядкувати думки, перевести подих. Там, усередині, ти знаєш, яка ти, а ззовні люди бачать щось зовсім інше. В тебе залишається вибір, – погодитися зі створеним для тебе образом і розпрощатися з собою – або лишатись вірною собі й почуватися шахрайкою, коли входиш в образ. А можна й покінчити з усім. Я міркувала, якщо так гарно бути кінозіркою, то чому знаменитості багато п'ють, уживають наркотики, часто розлучаються, накладають на себе руки?
Леслі поглянула на мене беззахисними довірливими очима:
– Я вирішила, що слава цього не варта. І майже поклала всьому край.
Я ледве стримався, щоб не вхопити її в обійми й розцілувати за те, що була така відверта зі мною.
– Ти – славетний письменник, – сказала вона. – Ти теж відчував щось подібне? Мої слова зрозумілі для тебе?
– Ще й як. Мені стільки всього хочеться дізнатись про ці речі. Газети поводяться з тобою так само? Друкували вони те, чого ти ніколи не говорила?
Леслі розсміялася:
– І те, чого не говорила, і те, чого навіть не думала, в що не вірила, що навіть не мала наміру робити. Друкують про тебе статтю, тут же цитують тебе, усе як годиться. А насправді – все вигадка. Автора статті ти й в очі не бачила... навіть не телефонував ніхто, але ж ось твої слова надруковані чорним на білому! Залишається молити Бога, щоб читачі не повірили тому, що вони вичитують у цих газетах.
– Я тут новачок, але маю теорію.
– Яку? – поцікавилася Леслі.
Я розповів їй про своє припущення, що знаменитість є для решти людей узірцем. Решта спостерігає, як знаменитість проходить через випробування.
Щоправда, Леслі висловлювалася більш зрозуміло.
Вона подивилась на мене й усміхнулася. Я помітив – її очі змінились, коли зайшло сонце. Кольори моря й місячного сяйва.
– Цікава теорія. Щодо прикладів, – сказала Леслі. – Але кожна людина – окремий приклад, еге ж? Адже кожна людина – відображення її думок, рішень, які приймала протягом свого життя?
– Так. Хоча про всіх загалом мені говорити важко. Окрема людина для мене не важить багато, якщо я не познайомився з нею особисто, чи не прочитав про неї, чи не побачив її на екрані. Якось я дивився телепередачу. Науковець розповідав про особливості звучання скрипки. І я подумав: що світові до цього? Мільйони людей гинуть від голоду. Кому потрібні дослідження скрипкової музики?.. А потім я заперечив собі. Світ потребує зразків для наслідування. Йому потрібні люди, які живуть цікавим життям, щось вивчають, творять музику нашого часу. Як розпоряджаються своїм життям ті, кого не торкнулися бідність, злочини, війни? Нам необхідно бачити інвалідів, котрі зробили вибір, що його ми б також могли зробити й стати справжніми людьми. Інакше цілком можемо мати досхочу їжі, але що з того? Моделі для наслідування! Нам вони подобаються! А ти як гадаєш?
– Можливо, так воно і є, – відповіла Леслі, – але мені не подобається це слово – "модель".
– Чому? – здивувався був я, але відразу ж здогадавсь, у чому справа.