(З життя одного розбійника)
Село Белимел розкинулось на голому пагорбі, приблизно в годині ходу на північ від Чипровців, у колишній Берковській окрузі. Південну частину села перетинає річка Огоста, що бере початок неподалік, на СтараПланині, саме на схилах Браткової гори. Отже пагорб, на якому розкинувся Белимел, геть голий; так само голі й рівнини, що тягнуться на північ від нього, і лише на південь відкривається гарний краєвид. Хвилясті передгір'я й відроги Стара-Планини вкриті здебільшого густими зеленими лісами або лісосіками, як їх іще називають у Берковській окрузі; зелені долини, прохолодні западини, тінисті ліси, веселі річки й струмочки оживляють цей гірський край, багатий вином, малиною й мармуром... Нема нічого приємнішого для мандрівника, поета, любителя природи, а надто болгарської природи, як їхати конем по чудесному безлюддю цього лабіринти краси та божої благодаті! То опинишся в якомусь глухому лісі, де тобі стелиться лише вузенька — заледве крок шириною — стежина і де живуть гайдуцькі перекази, бо за турецьких часів цей дикий край славився гайдуками[1]; то потрапиш у чарівну мальовничу долину, таку собі ідилічну Аркадію; то переїдеш прозорий струмок — і тебе знову поглине лісова гущавина, де ти змушений залишити повід і обома руками відхиляти нависле гілля, щоб звільнити прохід; або ж зупинишся послухати солов'їв, які повнять щебетом ліс і звеселяють глухе безлюддя; то перед тобою зблисне гомінлива Огоста — і ти, зачудований, їдеш її звивистими берегами, аж поки над зеленим верхів'ям лісу не майне перед тобою, ніби якась альпійська вілла, усамітнений монастирчик, що привітно дивиться на тебе й запрошує до свого гостинного лона порозкошувати якусь часину в незрушному спокої його мурів. Це Чипровський монастир святого Івана Рильського. Ти входиш. Зустрічає тебе поважний старий, ігумен, і по перших привітаннях заводить тебе до церковки, де ти, перехрестившись, опустиш на пангар своє пожертвування; після цього старий з благоговійним завзяттям покаже тобі якісь лики святих з виколотими очима і розповість, що це богохульство вчинив під час сербсько-турецької війни страшний Пашаджик[2]; потім ви залишите церковку й опинитесь у невеличкій кімнатці, схожій на капличку. Там під стіною складено купою черепи, що страхітливо дивляться на тебе великими дірками, в яких колись були очі. Це наші мученики, що загинули в котрійсь із воєн між турками й австрійцями в минулому чи позаминулому сторіччі; це все черепи побожних християн, але є серед них декілька, що належали болгарським розбійникам, страшним відчайдухам-месникам, які гинули від турецьких куль і яких монастирська братія благочестиво прилучала до лику святих мучеників за віру... Ви, певне, гадаєте, що історичні реліквії святої обителі на цьому вичерпуються? Чекайте, старий виводить вас із монастиря, і ви йдете вниз до невеликої галявини, край якої піниться Огоста; старий каже вам, що на цій галявинці Кекеров поставив був свою гармату, щоб не пропустити турків тісниною, яка веде до монастиря; але чи то гармата була нікудишня, чи то гармаш кепський, та тільки граната від першого й останнього пострілу навіть річки не перелетіла, тобто впала за кілька кроків від жерла гармати...
І далі старий розповість із слізьми на очах про те, що сталося тут після відступу Кекерова, та про жахи, яких він, ігумен, був свідком!.. Ти дослухаєшся до слів старого, а зір і душа твої у захваті блукають по чарівних навколишніх краєвидах...
Зрозуміло, що вирушати на такі прогулянки й відвідувати ці чудові гірські закутки в Західній Болгарії мандрівник міг би лише після Звільнення, тому що раніше ці місця були дуже небезпечні для самотнього подорожнього, котрий відхиляється від битих шляхів у пошуках поезії недоторканої природи.
Гайдуцькі ватаги безперестанку снували в цих краях, наганяючи страху на купця чи міщанина, та й взагалі на кожного, хто відважувався проїжджати тут у своїх справах, хоч би він був і болгарин. Спішу пояснити, що ті розбійники були не турки: турки-розбійники жили по містах, під захистом стін своїх будинків і турецької влади. А ті розбійники, які шукали заступництва в лісових хащ і диких гір, були болгари. Можна сказати, що цей куточок Болгарії був останнім пристановищем тих лісових пташок.
Але вернімося в Белимел. У серпні 1862 року до рук турецьким жандармам потрапила одна така лісова пташка — Славчо-белимелець, або як його просто називали — "Белимелець", розбійник з ватаги Минчо-воєводи. Як свідчить його прізвисько, родом він був з Белимела. До того, як Славчо, залишивши своє село і свій дім, подався в гори, він був мирним роботящим виноградарем; нікому б і в голову тоді не прийшло, що цей спокійний белимелець стане розбійником. Але доля грає людиною. Одного разу, посперечавшися з якимось своїм родичем за клапоть лісової пущі, Славчо схопився з ним і, сам не знаючи, як це сталося, штрикнув ножем... Після цього він утік і пристав до ватаги Минчо-воєводи, яка вже кілька років лютувала в цих краях. Багато злочинів, багато грабунків і вбивств уже було на совісті завзятих хлопців, а нікому не вдавалося зловити їх. Саме за місяць до пригоди Славчо вони пограбували пошту, що везла з Видина до Софії близько ста тисяч державних грошей; три жандарми, що супроводжували пошту, загинули. Але після цієї великої удачі настали для ватаги тяжкі часи. У всі кінці було послано сильці військові загони.
І ось напередодні описуваних подій ватагу застукали біля села Влашко, трьох убили, інші розбіглися, а двоє потрапили в полон; один з них був Славчо. Другий, тяжко поранений, сконав, коли йому добряче всипали, та зате з нього встигли вирвати зізнання про місце, де заховано гроші державної скарбниці. їх закопали десь поблизу Белимела... Але перш ніж устигли дізнатися, де саме, розбійник помер.
Село заціпеніло від жаху, коли появилися десять жандармів з рушницями, націленими у спину Славчо, який ішов попереду із скрученими назад руками.
Було це в останні дні серпня. Гарячий піт упереміш із цівками крові збігав по дебелій шиї й широкому засмаглому обличчю спійманого розбійника. А був то велетень, яких нерідко викохує цей край: у його жилавих руках, різко закручених назад і туго перевитих разів із десять мотузом, немовби нуртувала разюча сила Самсонової правиці. Здавалося, якби вони зненацька розв'язались, то повалили б за одним махом усіх конвоїрів... Та й справді, невдовзі стало відомо, що Славчо дорогою двічі намагався розірвати мотуз, але марно. І криваві рани на шиї, завдані тупими боками ятаганів, саме й з'явилися при тих спробах звільнити лікті від мотуза, а шию від зашморга. Упевнившись, що будь-які зусилля марні, він поклався на долю і йшов тепер слухняно попереду жандармів, але жоден звук, жодне благальне слово не зірвалося з його вуст, хоч турки й далі били його, вже без потреби й без причини.
Найскаженішими серед турків був Ахмед-ага, десяцький. Коли входили в село, він вигукнув:
— Ось воно, зміїне гніздо! І ми розтрощимо його дощенту, щоб не плодило такого смердючого гаддя!
Звичайно, свою погрозу Ахмед-ага не мав наміру здійснювати, а проте вона означала, що в селі зчиниться шарварок, почнуться вбивства, грабунки, ґвалтування, як завжди в таких випадках.
Вулиці спорожніли.
Коли конвой проходив мимо одного двору, з хвіртки вискочила розпатлана жінка й пронизливо закричала:
— Славчо! Славчо!
Славчо обернувся до молодиці (це була його дружина), глянув на неї байдуже і знову опустив очі.
— Славчо! Славчо!
Тоді він обернувся й суворо сказав:
— Мовчи, Велкано!
Велкана, як божевільна, пленталась за ним.
Один з жандармів нахилився, назбирав каміння і, лаючись, почав жбурляти на неї, мов на собаку.
Велкана з розпачливим криком зникла у дворі.
Надвечір жандарми під орудою Ахмеда-аги, нібито шукаючи схованих по хатах розбійників та допитуючи господарів, учинили селу таку розправу, що воно заволало пробі... Ми не будемо розповідати про всі жорстокі й ганебні подвиги жандармів. Славчо був белимелець, і це давало їм право розперезатись у злощасному болгарському селі так, щоб досхочу вдовольнити свою звірячу мстивість, пожадливість і тваринну хіть...
Оскільки було вже пізно і жандарми потомилися від лі буде значно безпечніше, ніж плентатись у якесь інше. А рано-вранці вони вирушать у путь, щоб завидна дістатися до Берковиця. За притулок для себе і за в'язницю для полоненого турки вибрали дім чорбаджі[3] Недю. Найбільший у селі, з двором, огородженим кам'яною стіною, він мав міцні двері, що замикалися на не менш міцні замки. А крім того, чорбаджі Недю був такий відданий туркам і такий кровопивця християн, які траплялися хіба що в ті часи.
Ахмед-ага з жандармами розташувався в одній, найпросторішій кімнаті, вікна якої могли правити за бійниці. Славчо кинули в підвал, завбачливо спутавши йому руки ще одним мотузом і взявши двері на міцний засув. На сходах поставили вартового.
Ніч була безмісячна, але ясна. Коли майже всі поснули, Ахмед-ага встав, сунув за пояс два пістолі й ятаган, узяв ліхтарика і вийшов. Пройшовши через сіни, де розгорялася жаровня, він штурхнув ногою напівсонного вартового, відімкнув двері підвалу і ввійшов до полоненого. І ті жандарми, що лишилися нагорі, і вартовий на сходах знали, що Ахмед-ага за звичкою подався о цій порі допитувати розбійника. Ахмед-ага був великий мастак проводити слідство: його жорстокість не поступалася винахідливості в мордуванні й тортурах, за допомогою яких він виривав зізнання в розбійників болгар. Цього разу він нікого не покликав допомагати і, очевидно, недарма.
Славчо стояв, спершись об стіну, голова його безсило впала на груди; він не міг підперти її руками, бо вони були зв'язані за спиною, і присісти теж не міг, бо іншим мотузом був прив'язаний попід пахви до стовпа.
Стрепенувшись, Славчо відкрив очі, здивовано глянув перед себе й відразу збайдужів. Певно, він зрозумів, навіщо прийшов сюди цей скажений турок, але залишився спокійний і знову незворушно втупився в землю. Тільки на лобі в нього раптом виступив піт.
Ахмед-ага з ятаганом у руці підійшов до Славчо і крикнув:
— Слухай, гяуре!
Славчо підвів голову й випростався на затерплих, ослаблих ногах.