Що б не трапилось, тепер ми — ні пари з уст. А інакше одразу ж впадемо мертвими на місці, якщо проговоримося. Хіба ти забув?
— Та воно справді так…
Ще якийсь час вони шушукалися. Раптом поблизу за муром, за якихось десять кроків від них довго і моторошно завив собака. Злякані хлопці щільно притиснулися один до одного.
— Кому це він виє? — задихаючись, прошепотів Гекльберрі.— Тобі чи мені?
— Не знаю… Глянь у щілину! Та мерщій!
— Ні, ти глянь!
— Я не можу, не можу, Геку.
— Будь ласка, Томе. Ось знову…
— О, боже, який я радий! — прошепотів Том.— Я пізнаю його голос: це собака Булла Гарбісона.
— Оце добре! Кажу тобі, Томе, я мало не до смерті перелякався; я був певний, що це собака-волоцюга.
Собака знову завив. У хлопців знов упало серце.
— Ой, це не він,— прошепотів Гекльберрі.— Глянь ще раз, Томе!
Том, тремтячи з страху, слухняно притулив око до щілини і ледве чутно сказав:
— Ой, Геку. Це собака-волоцюга!
— Глянь, Томе, глянь мерщій: на кого він виє?
— Мабуть, на нас обох — ми ж зовсім поруч один з одним…
— Ой, Томе, мабуть, ми загинули! Вже я знаю, куди потраплю. Напевно, до пекла. Я був такий поганий…
— А я? Так мені й треба! Ось що значить байдики бити й робити все, що хлопцеві забороняють робити… Я міг би бути добрим і хорошим, як Сід, коли б я старався. Та я, звичайно, не старався. Але, коли я цього разу врятуюся з біди, я буду днювати й ночувати в недільній школі.
Том почав тихенько схлипувати.
— Це ти — поганий? — І Гекльберрі теж зарюмсав.— Який же ти поганий? Ти, Том Сойєр, прямо-таки ангел порівняно зі мною. Боже мій! Якби мені хоч наполовину бути таким, як ти.
Том проковтнув сльози і прошепотів:
— Дивись, Геккі, дивись! Він стоїть до нас задом!
Гек припав до щілини і дуже зрадів.
— Так, задом, їй-богу, задом. А раніше як він стояв?
— Отак і стояв. Але я, дурень, не помітив. Ото добре! То на кого ж це він виє?
Собака перестав вити. Том нашорошив вуха.
— Тсс! Що це таке? — прошепотів він.
— Нібито… нібито свиня рохкає. Ні, Томе, це хтось хропе…
— Хропе-е? А де ж хропе, Геку?
— Мабуть, на тім кінці. Так, здається, там. Тато тут колись ночував разом із свинями, але це не він. Він, бувало, як захропе, то тримайся — з ніг звалить! До того ж, я думаю, йому вже не вернутися до нашого містечка.
Жадоба пригод знову воскресла в душі хлопчиків.
— Геккі, а ти підеш туди, якщо я поведу тебе?
— Щось не дуже мені хочеться, Томе. А що, коли там індієць Джо?
Том вагався. Але спокуса була занадто сильна, і хлопці надумали піти подивитись, умовившись негайно повернути і дати драла, як тільки хропіння припиниться. Навшпиньках, один за одним, вони стали підкрадатися. Не дійшовши кількох кроків до того, хто хропів, Том наступив на якусь паличку; вона зламалась і тріснула. Чоловік застогнав, повернувся на бік, і на лице його впав місячний промінь. Це був Меф Поттер. У хлопців серця завмерли, і самі вони стали, як вкопані, коли чоловік заворушився; але тепер їхній переляк минув. Вони тихцем гайнули крізь дірку в стіні і вже ладні були розійтися. В цей час знову пролунало зловісне протяжне виття.
Вони обернулись і побачили чужого собаку, що стояв за два кроки від Поттера, мордою до нього, піднявши морду догори.
— То це він на нього! — в один голос вигукнули хлопці.
— Слухай, Томе, кажуть, що якось біля будинку Джонні Міллера вив собака-волоцюга саме опівночі вже два тижні тому. І дрімлюга сіла на ганку в нього і співала того вечора, а й досі ніхто в будинку не вмер.
— Так, я знаю. Та що ж коли навіть і не вмер? Адже Гресі Міллер тієї ж суботи впала в комин і спеклася страшенно.
— Так, але вона не вмерла. І не тільки не вмерла, а навпаки, їй краще.
— Гаразд, почекай і побачиш, що буде. Пропаща вона людина, так само як і Меф Поттер. Так кажуть негри, а вони вже все знають про такі речі, Геку.
І хлопчики розійшлися в задумі.
Коли Том уліз у вікно своєї спальні, ніч уже майже минула. Він обережно роздягся і заснув, радіючи, що ніхто не знає про його пригоди. Він не помітив, що Сід, який тихенько хропів, насправді не спав уже майже годину.
Коли Том прокинувся, Сід устиг уже одягнутися й піти. З денного світла, із усього видно було, що вже пізненько. Том здивувався. Чому його не розбудили, чому не розтермосили його, як завжди? Думка ця сповнила його поганими передчуттями. За п՚ять хвилин він одягся і зійшов униз, хоч почував себе дуже сонним і розбитим.
Уся родина сиділа ще за столом, хоча сніданок уже закінчився. Ніхто нічого не сказав Томові, не дорікав йому, але всі уникали його погляду. В кімнаті панувала така урочиста тиша, що винний полотнів від переляку. Він сів і намагався бути веселим — даремно! Ніхто навіть не посміхнувся на його жарти, і він теж замовк, почуваючи, що серце його стиснула туга.
Після сніданку тітка відвела його вбік, і Том майже повеселішав, сподіваючись, що його тільки відшмагають. Але сталося не так. Тітка почала плакати і скаржитись, як у нього вистачило духу розбити її старе серце, і кінець кінцем сказала, що тепер він може робити все, що йому завгодно: погубити себе, вкрити ганьбою її сиве волосся, загнати її в могилу — однаково виправити його ніяк не можна; вона вже не буде й намагатися.
Це було гірше за тисячу різок, і серце у бідного Тома боліло тепер більше, ніж його тіло. Він теж плакав, благав пробачення, знов і знов обіцяв виправитися і, нарешті, був відпущений, але почував, що тітчине пробачення неповне і що колишнього довір՚я до нього немає.
Він вийшов з дому, почуваючи себе таким нещасним, що навіть не думав про помсту Сідові. Отже, зовсім даремно Сід поспішав утекти від нього через задню хвіртку. Похмурий і сумний прийшов Том до школи і разом з Джо Гарпером підставив спину під різки за те, що вчора не з՚явився до школи. Кару він приймав з виглядом людини, душа якої пригнічена більшим горем і байдужа до таких дрібниць. Потім він повернувся на своє місце, поклав руки на парту й голову на руки і дивився в стіну кам՚яним поглядом, в якому світилося страждання, що досягло останньої межі. Під ліктем він відчув якусь тверду річ. Він через деякий час змінив позу, зітхнув, взяв цю річ. Вона була загорнута в папір. Він розгорнув її. Глибоке, затяжне, важке зітхання вирвалось у нього з грудей, і серце його розбилося. То була його мідна кулька!
Остання соломинка зламала спину верблюда.
Розділ одинадцятий
Том зазнає мук совісті
Годині о дванадцятій вдень по всьому містечку раптом пронеслася жахлива звістка. Не треба було й телеграфу, про який за тих часів і не мріяли,— звістка ця переходила з уст в уста, від сусіда до сусіда, з будинку в будинок майже з телеграфною швидкістю. Певна річ, учитель відпустив учнів додому; все місто здивувалося б, коли б учитель не догадався про це.
Біля вбитого було знайдено скривавленого ножа, і хтось пізнав, що цей ніж належав Мефові Поттеру. Говорили також, що вночі, годині о другій, один запізнілий житель, повертаючись додому, бачив, як Поттер вмивався в струмку, і що Поттер, побачивши його, негайно втік,— обставина підозріла, особливо вмивання: це не було звичкою Поттера. Казали також, що поліція винишпорила все місто, розшукуючи вбивцю (обивателі не люблять возитись з доказами і негайно проголошують вирок), але ніде не могла його знайти; що в усіх напрямах розіслано вершників, і шериф певний, що злочинця спіймають до вечора.
Все місто зібралося на цвинтарі. Том забув про своє розбите серце і приєднався до всіх не тому, що йому цього хотілося,— він волів би бути за тисячу миль звідти,— але його тягла туди незрозуміла сила. Прийшовши на це жахливе місце, він протиснувся вперед і знову побачив похмуре видовище, йому здавалося, що від того часу, як він був тут, минула ціла вічність. Хтось ущипнув його за руку. Він обернувся і зустрівся очима… з Гекльберрі! Обидва негайно стали дивитися в різні сторони, запитуючи себе, чи не помітив хто чогось особливого в їхніх поглядах, але всі балакали, і увага всіх була прикута до жахливого видовища.
"Бідолаха!" "Бідолашний хлопець!" "Це наука крадіям трупів!" "А Мефа Поттера повісять, якщо спіймають",— гомоніли навкруги.
А священик висловився так:
— Тут перст божий! Тут воля господня!
Раптом Том затремтів з голови до ніг, бо неподалік побачив непорушне обличчя індійця Джо. Цієї миті юрба завирувала. Пролунали голоси:
— Ось він, ось він! Сам іде!
— Хто, хто? — заволали двадцять голосів.
— Меф Поттер!
— Дивіться, він зупинився. Глядіть, повертається. Тримайте його, щоб не втік!
Люди, що сиділи на деревах, над головою Тома, повідомили, що Меф Поттер і не думає тікати,— він тільки збентежений і не знає, що робити.

— Нечувана зухвалість! — сказав один із присутніх.— Прийшов, щоб спокійно подивитися на діло рук своїх… Не сподівався, що тут люди.
Юрба розступилася, і до могили урочисто підійшов шериф, ведучи Поттера за руку. У нещасного лице було сіре, а в очах — жах. Зупинившись перед убитим, він затрусився, мов у пропасниці, закрив лице руками і заплакав.
— Це не я зробив, друзі мої,— схлипував він,— слово честі даю вам, не я.
— Хто ж тебе обвинувачує? — прогримів чийсь голос.
Постріл начебто влучив у ціль. Поттер підняв голову і оглянувся навкруги з гіркою безнадійністю в очах. Він побачив індійця Джо і вигукнув:
— О, Джо! Ти обіцяв мені, що ніколи…
— Це ваш ніж? — І шериф підніс до самого його обличчя знаряддя вбивства.
Поттер упав би, якби його не підтримали і не посадовили тихенько на землю. Потім він сказав:
— Щось підказувало мені, що коли я не вернусь туди і не знайду… — Він здригнувся і, безнадійно махнувши рукою, мовив: — Скажи їм, Джо, скажи їм! Тепер уже байдуже…
Гекльберрі й Том оніміли і вирячили очі, коли цей нахабний брехун, нітрохи не соромлячись, заходився розповідати вигадану ним сцену вбивства. Хлопці щохвилини чекали, що ось-ось з ясного неба впаде грім на голову вбивці: вони дивувалися, чому божа кара забарилася. А коли він закінчив і все ж стояв живий і цілий, їхній слабкий намір порушити присягу і врятувати життя невинно обвинуваченого Поттера зовсім пропав: очевидно, цей мерзотник Джо продався дияволові, а сперечатися з дияволом було небезпечно.
Хтось спитав Поттера:
— Чому ж ти не втік? Навіщо прийшов сюди?
— Я не міг інакше… я не міг! — простогнав Поттер.— Я хотів тікати, але самі ноги притягли мене сюди! — І він знову заридав.
За кілька хвилин на допиті індієць Джо так само спокійно повторив свої свідчення під присягою; і хлопці, бачачи, що небесний грім так і не побив його, остаточно переконалися, що Джо продався дияволові.