У нього голос Мефа Поттера.
— Та ні, невже?
— Їй-богу, правда. Лежи й не дихай. Він нас не помітить: він п՚яний, як і завжди. Це я знаю.
— Гаразд. Я буду тихо. Ось вони стали. Чогось шукають. Не можуть знайти. Ось знову йдуть сюди. Ач, як біжать. Знов ближче. Знов далі. А тепер ідуть просто на нас. Слухай, Геку, я знаю голос другого: це індієць Джо!
— Ну, звичайно, це клятий метис! Мабуть, краще, якби були то чорти. І чого їм тут треба, хотів би я знати.
Шепіт урвався, бо три чоловіки дійшли до могили і зупинилися неподалік від того місця, де сховалися хлопці:
— Ось тут,— проказав третій і підняв ліхтар так, що світло впало на його обличчя. Це був молодий лікар Робінзон.
Поттер та індієць Джо несли ноші з мотузкою і двома лопатами. Вони поклали ноші на землю і почали розкопувати могилу. Лікар поставив ліхтар в головах могили, а сам сів на землю, притулившись спиною до одного з ясенів. Він був так близько, що хлопці могли доторкнутись до нього.
— Швидше, швидше,— тихо говорив він.— Кожної хвилини може зійти місяць.
Вони щось буркнули у відповідь і копали далі. Деякий час нічого не було чути, крім стукоту лопат, які викидали землю і пісок — звук одноманітний і сумний. Нарешті одна лопата глухо вдарила об домовину, і за одну-дві хвилини копачі витягли домовину нагору… Тими самими лопатами вони скинули віко, витягли труп і зневажливо кинули його на землю.9 Місяць вийшов із-за хмар і освітив бліде обличчя мертвяка. Труп поклали на ноші, вкрили ковдрою і прив՚язали мотузкою. Поттер витяг великого складаного ножа, відрізав кінець мотузки, що теліпався, і проказав:
— Ну от, костоправе, проклята робота готова. А тепер женіть ще золотого, а то ми так його тут і кинемо.
— Добре сказано,— крикнув індієць Джо.
— Слухайте, що це означає? — сказав лікар.— Ви правили гроші наперед, і я заплатив вам сповна.
— Заплатили, але в нас є ще й інші рахунки,— сказав Джо, підходячи до лікаря. Той підвівся на ноги.— П՚ять років тому я прийшов на кухню вашого батька, а ви вигнали мене у три вирви, я просив чогось поїсти, а ви вигнали мене, як злодія. А коли я присягнувся відплатити вам за це, хоч би через сто років, ваш батько запроторив мене в тюрму, як волоцюгу. Ви думали, я це забув? Індійська кров тече в мені недарма. Тепер ви у мене в руках, і ми з вами поквитаємось, так і знайте!
Він, загрожуючи, підніс кулак до самого обличчя лікаря. Той несподівано випростався і одним ударом звалив індійця на землю. Поттер від несподіванки впустив ножа й вигукнув:
— Гей, ви! Це що таке! Не чіпайте мого товариша!
І він кинувся на лікаря. Обидва вони зчепились, стали один одного гатити, топчучи траву і копаючи землю підборами. Індієць Джо скочив на ноги; очі його палали ненавистю; він підняв ножа, впущеного Поттером, і крадькома, як кішка, весь вигнувшись, почав бігати навколо, шукаючи нагоди, щоб завдати удару. Раптом лікар вирвався з рук Поттера, схопив важку дошку з могили Вільямса і так гепнув нею Поттера, що той повалився на землю. В цю саму хвилину метис, скориставшися з цього, встромив ножа по саму ручку в груди юнака. Лікар захитався і упав на Поттера, заливаючи його своєю кров՚ю. Цієї хвилини на місяць насунули хмари і закрили це жахливе видовище. Перелякані хлопці притьмом кинулися тікати не оглядаючись.

Коли місяць знову виринув з-за хмар, індієць Джо в глибокій задумі стояв над двома тілами. Лікар промимрив щось невиразне, разів зо два зітхнув і завмер. Метис тихо сказав:
— Ми поквиталися. Ну, й чорт тебе забирай!
І він пограбував убитого. Після цього, вклавши злощасного ножа в розкриту праву руку Поттера, сів на пусту домовину.
Минуло три, чотири, п՚ять хвилин… Поттер заворушився і застогнав. Він стиснув у руці ножа, підніс його до лиця, здригнувся і випустив додолу. Потім підвівся і сів, відштовхнувши од себе труп лікаря, глянув на нього, каламутним поглядом озирнувся навкруги і зустрів погляд метиса.
— Боже мій! Як це сталося, Джо?
— Кепська справа,— сказав той, не ворухнувшись.— Нащо це ти зробив?
— Я? І не думав.
— Розказуй! Тут балачками не допоможеш!
Поттер пополотнів і весь тремтів.
— Я думав, що вже витверезився. Не слід мені було пити ввечері. В мене й досі гуде в голові,— гірш, ніж коли ми йшли сюди. Я наче в тумані, нічого не пригадую. Скажи мені, Джо, по щирості скажи, друже, невже це я його ухекав? Адже я його не хотів убивати, у мене й на думці не було, душею й честю присягаюся. Скажи мені, Джо, як це вийшло? О, який жах! Він був такий молодий, талановитий…
— Ви зчепилися, він ударив тебе дошкою по голові. Ти впав, а потім підвівся, хитаючись, мов п՚яний, взяв ножа та й штрикнув його в груди саме тієї хвилини, коли він знову вдарив тебе. Ну, а тут ви обидва попадали і весь час лежали, як мертві.
— Ой, я й сам не знав, що роблю. Щоб я крізь землю провалився, коли я брешу! Це все від горілки, та й розлютився… А я ж і ножем орудувати не вмію. Битися доводилось, це так, тільки без ножа. Це ж усі знають… Джо, голубе, будь другом, не видавай мене! Дай слово, що не викажеш, Джо! Я завжди тебе любив, завжди стояв за тебе. Ти сам знаєш… Ти ж нікому не скажеш, нікому не скажеш, Джо?
Нещасний упав на коліна перед убивцею і простягнув до нього руки, благаючи.
— Гаразд, Мефе Поттере, ти завжди чесно й щиро поводився зі мною, і я відплачу тобі тим самим. Будь певний, слово моє вірне. Тут і говорити більше нема про що.
— Джо, ти прямо ангел. Я благословлятиму тебе до останнього дня свого життя.— І Поттер заплакав.
— Ну, годі! Тепер не час рюмсати! Іди он тією дорогою, а я піду цією. Та дивись, слідів за собою не лишай!
Поттер пішов, потім кинувся бігти. Метис стояв і дивився йому вслід, бурмочучи:
— Якщо він справді здурів від удару й горілки, то не скоро згадає про ножа; а коли й згадає, то буде так далеко, що побоїться повернутися сюди, куряча душа!
Минуло кілька хвилин, і на вбитого, на загорнутий у ковдру труп, на домовину без віка, на розриту могилу дивився тільки місяць з неба. Навкруги знов була тиша.
Розділ десятий
Виття собаки віщує біду
Хлопці бігли до містечка щодуху. Вони оніміли від жаху. Час од часу тривожно оглядались, ніби боялись погоні. Кожен пень на дорозі здавався їм людиною, страшним ворогом, і тоді у них перехоплювало подих. Коли вони пробігали повз дерев՚яні будиночки, що стояли біля містечка, сторожові пси прокинулись і загавкали. Від цього гавкоту у хлопців ніби виросли крила.
— Тільки б нам добігти до старої чинбарні,— прошепотів Том, захекавшись.— Я вже, здається, більше не можу.
Гекльберрі нічого не відповів, він засапався. Хлопчаки кинулись бігти до бажаної мети, не спускаючи очей з старої чинбарні, куди їм хотілося потрапити. Напруживши останні сили, вони нарешті добігли до неї, вскочили пліч-о-пліч у відчинені двері і попадали в рятівну тінь на долівку. Вони були щасливі, хоч страшенно стомилися. Помалу вони віддихалися. Том сказав тихо:
— Геку, як ти думаєш, що з цього вийде?
— Якщо лікар Робінзон помре,— думаю, вийде шибениця.
— Та що ти!
— Я напевно знаю.
Том замислився і за хвилину запитав:
— Хто ж розповість? Ми?
— Ти що? З глузду з՚їхав? Уяви собі, що справа якось обернеться так, що індійця Джо не повісять,— то він же тоді нас неодмінно вб՚є, не тепер, то пізніше, це вже точно.
— Я й сам так думаю, Геку.
— Коли вже виказувати, то нехай Меф Поттер виказує, якщо він такий дурень. Завжди п՚яний…
Том помовчав — він знову задумався; потім прошепотів:
— Геку, адже Меф Поттер нічого не знає,— як же він може розказати про вбивство?
— Тобто як це він не знає?
— Тому що він упав, лікар ударив Поттера дошкою саме тоді, коли Джо замахнувся ножем. І ти думаєш, він що-небудь бачив? Ти думаєш, він що-небудь знає?
— А й справді, Томе!
— А крім того, хто знає, може, від цього удару Поттер і дуба дав.
— Ні, Томе, це навряд. Адже він був під чаркою. Я це відразу помітив. Та він завжди напідпитку. От коли мій батько нап՚ється, то можна його гатити по голові чим завгодно… хоч церквою — нічого йому не станеться, слово честі. Він і сам це говорив не раз! Отак і з Мефом Поттером. От коли б він був тверезий, то, може, від такого гостинця і гигнув би… Хтозна…
Том знову поринув у свої думки.
— Геку, ти певний, що ти не проговоришся?
— Та хочеш чи не хочеш, Томе, а нам треба мовчати. Сам розумієш,— цей диявол метис, коли ми тільки проговоримося, а його не повісять,— подушить нас, як кошенят. Слухай, Томе, коли вже так, то присягнімось один одному, що триматимемо язик за зубами.
— Я готовий, Геку. Це найкраще. Ну, підніми руку і присягайся, що ми…
— Е, ні, так не годиться. Це добре у звичайних справах, у дрібничках, особливо з дівчатами, бо вони, зрештою, все одно підведуть і розбазікають, коли зашиються; а в такій справі треба, щоб договір був писаний та ще й неодмінно кров՚ю.
Том усією душею схвалив цю думку. Вона була і таємнича, і похмура, і жахлива, і дуже пасувала до всіх подій, до оточення і нічної доби. Він підняв з долівки чисту соснову дощечку, яка блищала у світлі місяця, витяг з кишені грудку червоної охри, сів так, щоб світло падало на дощечку, і насилу нашкрябав такі рядки, допомагаючи собі язиком:
Гек Фін і Том Сойєр
клянуться, що триматимуть язика
за зубами щодо цієї справи, і
хай вони впадуть мертві на місці,
якщо коли-небудь розкажуть, і хай
загинуть.
Гекльберрі був захоплений умінням Тома писати і його високим стилем. Він витяг із кишені шпильку і вже хотів уколоти собі пальця, але Том зупинив його:
— Чекай, не роби цього,— шпилька мідна. На ній може бути мідянка.
— Мідянка? Що це таке?
— Отрута така. Спробуй-но проковтнути — побачиш.
Том розмотав нитку з одної з своїх голок, і кожен хлопець по черзі вколов собі пальця і видавив по краплі крові.
Зробивши це кілька разів і вживаючи мізинця замість пера, Том умудрився написати внизу початкові літери свого імені, потім навчив Гекльберрі, як писати Г і Ф, і договір було підписано. Вони урочисто, з різними церемоніями й заклинаннями закопали дощечку біля самого муру, вважаючи, що ланцюги, які сковували тепер їхні язики, назавжди замкнено на ключ, а ключ закинуто далеко-далеко.
У дірку на другому кінці напівзруйнованого будинку пролізла якась постать, але хлопці її не помітили.
— Томе,— прошепотів Гекльберрі,— ти певний, що після цього ми вже не проговоримося… ніколи?
— Звичайно, певний.