Задіг, або Талан

Задіґ, або Талан

Східна історія[30]

УХВАЛА[31]

Я, нижчепідписаний, досягши того, що вславився за людину вчену й навіть розумну, прочитав цей манускрипт і визнав проти своєї волі, що він цікавий, веселий, моральний, філософічний, може сподобатися навіть тим, хто ненавидить романи. Отже я наклав на нього заборону і запевнив пана каді-лешкер,[32] що це мерзенний твір.

ПОСЛАННЯ – ЛИСТ-ПРИСВЯТА СААДІ[33] СУЛТАНШІ ШЕРАА[34]

18 числа, місяця коня[35]837 року гиджри.[36]

Принадо очей, муко сердець, світе розуму, я не цілую пороху від ніг ваших, бо ви не багато ходите або ступаєте на іранські килими чи троянди. Я приношу вам переклад книжки одного давнього мудреця, що, мавши щастя нічого не робити, мав щастя втішати себе, пишучи історію Задіґа, твір, у якому сказано більше, ніж здається на перший погляд. Прошу вас прочитати його і судити про нього, бо хоч ви ледве досягай весни вашого життя, хоч усі розваги чекають на вас, хоч ви вродливі й таланти ваші збільшують вашу вроду, хоч вас вихваляють з вечора й до ранку і хоч з усіх цих причин ви маєте право не мати звичайного розуму, проте розум ваш гострий, а смак тонкий, і я чував, як ви міркували краще, ніж старі довгобороді дервіші в гостроверхих шапках. Ви скромні, та анітрохи не підозрілі, ви ніжні, а з тим і не кволі, ви робите добро, але свідомо, ви любите своїх друзів і не набули собі ворогів. Ваш розум ніколи не позичає собі розваги в стрілах обмови; ви ані говорите лихого, ані робите його, хоч вам надзвичайно легко це робити. Словом, душа ваша завжди здавалася мені чистою, як і ваша врода. У вас є навіть певна частка філософії, через що я й думаю, що вам більше, аніж кому іншому, смакуватиме цей твір мудреця.

Був він спочатку писаний стародавнім халдейським письмом,[37] що його не знаємо ні я, ні ви. Далі його переклали арабською, щоб звеселити славетного султана Улуг-бека.[38] То була пора, коли араби й перси саме почали писати "Тисячу й одну ніч",[39] "Тисячу й один день"[40]тощо. Улуг більше любив читати "Задіґа", але султанші любили більше "Тисячу й одну ніч". "Як можете ви віддавати перевагу казкам, – говорив їм мудрий Улуг, – що не мають змісту й нічого не означають?" – "Саме за це ми й любимо їх", – відповідали султанші.

Я тішу себе надією, що ви не скидатиметеся на них і що ви будете справжнім Улугом. Я сподіваюся навіть, що коли вам набриднуть звичайні розмови, що дуже скидаються на "Тисячу й Одне", хіба що не такі цікаві, я зможу знайти хвилину, щоб мати честь говорити з вами розумно.

Коли б ви були Талестридою[41] за часів Іскандера,[42] сина Філіпа, коли б ви були царицею Савською[43] за часів Соломонових, то ці царі прийшли б уклонитися вам.

Я прошу небесні чесноти, щоб вашим розвагам не було краю, врода ваша була довгочасна й щастя ваше безконечне.

Сааді.

Розділ перший

Одноокий

За часів короля Моабдара жив у Вавилоні молодик, Задіґ на ймення, що зроду мав великі здібності, які від виховання тільки збільшилися. Незважаючи на багатство і молодість, умів він стримувати свої пристрасті; він не удавав нічого, він не хотів завжди бути правим і вмів поважати людські вади. Дивувалися, дивлячись, як при такому розумі не ображався він на оті розмови, такі невиразні, такі безладні, на оті зухвалі пересуди, на оті невігласні міркування, на недоумкувате блазенство, на той порожній словесний шум, що зветься у Вавилоні розмовою. Він засвоїв з першої книги Зороастра,[44] що самолюбство – це надутий вітром пухир, і коли його вколоти, зчиняються бурі. До всього Задіґ не вихвалявся, що зневажає жінок і легко перемагає їх. Він був великодушний і не боявся робити послуги невдячним, виконуючи цим великий заповіт Зороастра: "Коли їси, то давай їсти й собакам, хоч вони й мають кусати тебе". До того ж він був мудрий так, як тільки й можна бути, бо волів жити з мудрецями. Обізнаний із знаннями стародавніх халдейців, він не нехтував фізичними законами природи настільки, скільки про них тоді знали, і знав з метафізики те, що з неї знають в усі віки, тобто дуже мало. Він був твердо переконаний, що рік має триста шістдесят п'ять днів із чвертю, незважаючи на нову філософію його часу, і що сонце міститься в центрі всесвіту, і коли головні маги з образливою пихою говорили, що в нього ниці почуття і що думати, ніби сонце обертається навколо себе самого, а рік має дванадцять місяців, значить бути ворогом державі, – він мовчав без гніву й без зневаги.

Маючи велике багатство і, як наслідок того, друзів, маючи здоров'я, приємне обличчя, розум справедливий і стриманий, серце щире й благородне, Задіґ думав, що може бути щасливим. Він мав одружитися із Семирою, що за свою вроду, походження й майно вважалася першою партією у Вавилоні. У нього до неї була міцна й чиста прихильність, Семира ж любила його пристрасно. Вже наближалася щаслива мить, що мала їх з'єднати, коли, прогулюючись удвох біля Вавилонської брами, під пальмами, що облямовували річку Євфрат, вони побачили, що до них надходять озброєні шаблями й луками люди. То була варта молодого Оркана,[45] племінника міністра, якого дядькові улюбленці запевнили, що йому все дозволено. Він не мав жодної із Задіґових чеснот, але, гадаючи, що вартий значно кращого, був у розпачі, що не йому віддала Семира перевагу. Від ревнощів, які походили тільки з його чвані, він думав, що без пам'яті кохає Семиру; він вирішив її викрасти. Грабіжники схопили її і в запалі своєї люті поранили її і пролляли кров особи, вигляд якої зм'якшив би й тигрів з Іммаусової гори.[46] Вона посилала до неба свої скарги. Вона кричала:

– Моя люба дружино! Мене відривають від того, кого я ревне кохаю!

Вона не думала про небезпеку, вона думала тільки про свого любого Задіґа. А він тим часом захищав її з усією силою, що її надають одвага й кохання. За допомогою тільки двох рабів він прогнав грабіжників і привів до пам'яті непритомну й скривавлену Семиру, що, розплющивши очі, побачила свого визволителя. Вона сказала:

– О Задіґу! Я люблю вас, як майбутнього чоловіка, я кохаю вас, як того, кому завдячую своєю честю і життям.

Ніколи не було серця розчуленішого, ніж серце Семирине, ніколи чарівніші вуста не вимовляли ніжніших почувань цими вогненними словами, на які надихнули найвеличніші почуття добродіяння й найніжніше захоплення цілком законного кохання.

Рана була легка: Семира незабаром видужала. Задіґ був поранений небезпечніше. Влучивши біля ока, стріла завдала глибокої рани. Семира тільки й благала богів про те, щоб її коханий видужав. День і ніч очі її були залиті сльозами: вона чекала моменту, коли Задіґові очі зможуть тішитися з її поглядів, але на пораненому оці розвинулася болячка, отже, почали побоюватися серйозно лиха. Послали до Мемфіса[47] по великого лікаря Гермеса, і той приїхав з численним почтом. Він одвідав хворого й оголосив, що той утратить око; він прорік навіть день і час, коли має статися ця сумна подія.

– Коли б це було праве око, – говорив він, – я вилікував би його, але рану на лівому оці не можна зцілити.

Ввесь Вавилон, жаліючи Задіґа, захоплювався глибиною Гермесового знання. Два дні по цьому болячка прорвала сама собою, Задіґ видужав цілком. Гермес написав книжку, де доводив, що той не повинен був видужувати. Задіґ її не читав, а як тільки зміг виходити з дому, зібрався відвідати ту, що становила надію й щастя його життя і заради якої хотів він мати очі. Але Семира три дні тому поїхала за місто. Дорогою він дізнався, що ця прегарна дама, оголосивши згорда, що має непереможну огиду до однооких, цієї самої ночі одружилася з Орканом. Від цієї новини Задіґ упав непритомний; його туга ледве не звела його в домовину; він довго був хворий, але нарешті розум переважив журбу і жорстокість того, що він зазнав, прислужилася навіть для того, щоб заспокоїти його.

– Раз я зазнав, – говорив він, – такої страшної примхи від дівчини, вихованої при дворі, мені треба одружитися з простою міщанкою.[48]

Він вибрав Азору, найрозумнішу й найкращу з усіх народжених у місті; він одружився з нею і прожив місяць у солодощах найніжнішого єднання. Він тільки помітив у ній трохи зайвої легковажності й нездоланний нахил вважати найрозумнішими й найчеснотнішими тих молодиків, зовнішність яких здавалася їй особливо привабливою.

Розділ другий

Ніс

Одного дня Азора повернулася з прогулянки, гнівно й голосно вигукуючи.

– Що з вами, моя люба дружино, – сказав він їй, – що до такої міри роздратувало вас?

– Леле! – сказала вона. – І ви були б такі, коли б ви бачили те, чому я щойно була свідком. Я пішла розважати вдову Козру, що ось два дні, як поклала свого молодого чоловіка в могилу біля струмка, що облямовує цю рівнину. В своїй тузі вона пообіцяла Богам, що лишиться біля цієї могили, аж поки біля неї тектиме вода цього струмка.

– Ну що ж, – сказав Задіґ, – ось гідна пошани жінка, що справді кохала свого чоловіка.

– Ах! – відповіла Азора, – коли б ви знали, що робила вона, коли я її відвідала!

– Що саме, мила Азоро?

– Вона одвертала струмок!

Азора сипала такими довжелезними лайками, вигукувала такі люті докори проти молодої вдови, що ця занадто багатослівна чеснота не сподобалася Задіґові.

У нього був друг, на ім'я Кадор, один із тих молодиків, у яких жінка Задіґа знаходила більше чесноти й гідності, ніж у інших; він узяв його собі за довіреного й, скільки міг, забезпечив собі його вірність значним подарунком.

Азора, провівши два дні за містом в однієї своєї приятельки, на третій день повернулася додому. Слуги, плачучи, сповістили, що чоловік її нагло помер тієї самої ночі, що їй не зважилися переказати цієї скорботної новини й поховали Задіґа в могилі його батьків край садка. Вона плакала, рвала волосся й присягалася вмерти. Ввечері Кадор попросив у неї дозволу поговорити з нею, й вони плакали вдвох.

Другого дня вони плакали менше й пообідали вкупі. Кадор зізнався їй, що друг залишив йому більшу частину свого добра, й натякнув їй, що мав би за щастя розділити з нею свою частку. Дама поплакала, посердилась, але зробилася лагіднішою: вечеря була довша за обід; говорили все з більшою довірою. Азора вихваляла небіжчика, але зізналася, що в нього були хиби, яких нема в Кадора.

Посеред вечері Кадор поскаржився на сильний біль у селезінці.