А що гостроноса стояла саме там, де кінчалося поруччя, то він, на жаль, влучив їй ногами в живіт. Ставши на підлогу, Конрад сказав:
— Пардон, бабо, на жаль, я штовхнув тебе навмисне! — Тоді озирнувся навколо й запитав: — А який це йолоп гукав мене, аж надсаджувався?
Гостроноса, тримаючись за живіт, заверещала:
— Пане директоре, і ви мене хочете переконати, що я цього хлопця замовляла?
Директор поправив окуляри і втупився в Конрада.
— Дядьку, а яку я гарну пісеньку знаю! — вигукнув той і заспівав: — "Спи, моє дитятко, носоріг — твій татко, верблюдиця — мати…"
— Світ такого не бачив! — вигукнув лисий. — І це називається вихована дитина? Ви фірма шахраїв, ошуканців!
— Не галасуй, діду, а то відчикрижу тобі вуса і не матимеш на цілій голові ані волосинки, — сказав Конрад.
Угорі на сходах з'явилася Кіті, перехилилась через поруччя й гукнула:
— Конраде, ти голодний?
— Як вовк! — відповів той.
— А що тобі дати?
— Малинового пудингу зі шпинатом! — відповів Конрад.
— Зараз! — крикнула Кіті, і люди в блакитному зі своїм директором та подружжя в сірому порозскакувалися хто куди, бо вона почала кидати згори малиновий пудинг і шпинат. — Ми завжди так робимо, я стою нагорі, а він унизу, я шпурляю пригірщ шпинату, а він роззявляє рота!
— Тільки, на жаль, вона часом не влучає! — докинув Конрад.
Директор скинув окуляри, бо нічого не бачив крізь них. Ліве скельце було заляпане пудингом, а праве шпинатом. Підсліпувато кліпаючи очима, він глянув на Конрада й мовив:
— Не може бути, щоб цей хлопець вийшов із мого підприємства.
Люди в блакитному витирали свій одяг, бо були геть заляпані. Подружжя в сірому сховалося за купою порожніх картонних коробок.
— Жахлива дитина! — сказав лисий.
— Ми краще купимо собі собаку! — мовила його дружина.
Вони вийшли з-за коробок і, не попрощавшись ні з директором, ні з його помічниками, подалися через три задні кімнати до виходу з аптеки.
— Шефе, що сталося? — крикнув той, що охороняв двері. — Чого ці люди вертаються без дитини? Чого вони називають нас шахраями? Шефе! Шефе, що сталося? — З тону його чути було, що він геть розгублений.
Директор протер окуляри, його помічники обтрусили з себе пудинг і шпинат.
— Ходімо, — сказав директор, надягши окуляри.
— А як же я? — запитав Конрад.
— Я не хочу тебе більше бачити, сатанинське поріддя! — вилаявся директор.
— Приємно чути це, — сказала пані Бартолотті й відімкнула задні двері. — Для мене це було справжнє свято!
Непрохані гості в блакитному мовчки вийшли в задні двері.
— І заберіть свою варту з подвір'я, нехай не дратує нашу двірничку! — гукнув їм навздогінці пан Егон.
Кіті замкнула за ними двері.
Конрад сидів на ящику сухого молока для немовлят. Він був блідий і стомлений.
— Ох, як же мені було важко! — мовив він.
— Бідне моє хлоп'ятко, — сказала пані Бартолотті й погладила його по правій щоці.
— Бідне моє хлоп'ятко, — сказав пан Егон і погладив його по лівій щоці.
— Ти був молодець! — вигукнула Кіті, збігла сходами вниз і поцілувала його в губи.
— Я відтепер завжди маю бути такий? — запитав Конрад.
— Боронь боже! — вигукнув пан Егон.
— То я відтепер завжди маю бути такий, як був раніше? — запитав Конрад.
— Боронь боже! — вигукнула пані Бартолотті.
Кіті поклала руки йому на плечі і сказала:
— Ох, Конраде, побачимо, який ти будеш.