Ніке кіднапер, розумієш?
— Хіба кіднапери не добрі? — спитав Расмус.
— Не добрі, — мовила Єва-Лотта.
— А мені здається, що добрі, — заперечив Расмус. — Мені здається, що Ніке дуже добрий. Чому кіднаперам не можна знати ніяких таємниць?
— Тому, що не можна, — коротко сказав Калле. — І ти ніколи не станеш Білою Трояндою, якщо не мовчатимеш.
— Та я мовчатиму! — палко вигукнув Расмус.
Він ладен був мовчати до кінця свого життя, аби тільки стати Білою Трояндою.
Раптом Єва-Лотта почула важку ходу за дверима, і серце її тьохнуло з переляку.
— Тікайте, — прошепотіла вона. — Мерщій! Іде Ніке!
За мить у замку обернувся ключ. Світло ліхтарика розігнало темряву, і Ніке підозріло спитав:
— З ким це ти балакаєш?
— Відгадуй тричі, — відповіла Єва-Лотта. — Тут сидить Расмус і я, і ще я та Расмус. І я не маю звички балакати сама з собою. То відгадай, із ким я балакаю?
— Але ти кіднапер, а кіднаперам не можна знати ніяких таємниць, — співчутливо мовив Расмус.
— Послухай-но, — сказав Ніке і грізно підступив до Расмуса. — Ти також починаєш називати мене кіднапером?
Расмус схопив його за великий кулак, довірливо звів очі на сердите обличчя, що схилилося над ним, і сказав:
— Але мені здається, що кіднапери добрі, мені здається, що ти, Ніке, добрий!
Ніке муркнув щось нерозбірливе і рушив до дверей.
— Тут навмисне морять людей голодом? — мовила Єва-Лотта. — Чому нам не дали на ніч їсти?
Ніке обернувся і, щиро здивований, глянув на неї.
— Бідні твої батьки, — нарешті сказав він. — Як тяжко їм доводиться працювати, щоб прогодувати тебе.
Єва-Лотта всміхнулася і задоволено сказала:
— На апетит я не скаржуся.
Ніке зняв Расмуса з її колін і відніс на канапу.
— Я думаю, що тобі пора спати, хлопче, — мовив він.
— А я не сонний, бо спав цілий день, — відповів Расмус.
Ніке мовчки запхав його під укривало.
— Підтикай мені укривало під ноги, — сказав Расмус, — бо я не люблю, як вони голі.
Усміхаючись, ледь зніяковілий, Ніке послухався. Потім став, задумливо глянув на Расмуса і сказав:
— Ох ти мій малий верховодо!
Темна хлопчикова голівка лежала на подушці. У тьмяному світлі кишенькового ліхтарика він на своїй постелі здавався на диво милим. Він невинно дивився на Ніке і приязно усміхався.
— Ой, який ти добрий, Ніке, — мовив Расмус. — Ходи, я обійму тебе. Обійму так міцно, як обіймаю тата.
Не встиг Ніке оборонитися, як Расмус обняв його за шию і стиснув з усієї своєї п'ятирічної сили.
— Тобі боляче? — з надією спитав він.
Ніке трохи помовчав, тоді невиразно промурмотів:
— Ні, не боляче… анітрохи.
9
На самій вершині пагорба стояв будиночок, куди інженер Петерс примістив свого знаменитого гостя. Це було справжнє орлине гніздо, приступне тільки з одного боку. Задня стіна була вже над кручею, що досить стрімко спадала вниз до морського берега.
— Нам доведеться лізти нагору з цього боку, — сказав Калле, показуючи ще масним пальцем на професорове вікно.
Після пригоди в руїнах замку Андерс не мав великого бажання видряпуватися на кручі, хоч ця й не була така страхітливо висока.
— А може, спробувати якось прошмигнути звичайним шляхом, як усі люди? — запропонував він.
— І втрапити просто в руки Ніке чи того другого, — відповів Калле. — Чорта лисого!
— То лізь ти, — мовив Андерс, — а я залишуся внизу на сторожі.
Калле не завагався. Він облизав пальці, на яких лишилася масть від шинки, й поліз на кручу.
Було вже не так темно. Над лісом зійшло кружало місяця. Калле не знав, чи дякувати за це долі, чи ні. В місячному світлі легше було видряпуватися вгору, але й легше було помітити того, хто видряпувався. Мабуть, треба було дякувати долі за те, що місяць світив, але й за те, що він подеколи заходив за хмару.
Калле ліз, затамувавши віддих. Сама круча не була надто небезпечна, але на думку, що кожної хвилини на нього може напасти зграя кіднаперів, він обливався холодним потом.
Обережно намацуючи опору ногами й руками, він брався вгору. Подекуди було важко. Деколи він немов зависав у порожнечі й насилу знаходив, за що вчепитися. Та його ноги, певне, мали інстинктивну здатність потрапляти між розколини та коріння, і він постійно знаходив, куди ступити.
Тільки один раз інстинкт зрадив його великого пальця на нозі, і він зрушив камінь, що, загуркотівши, полетів униз. Калле зі страху мало не полетів слідом за ним, та корінь, за який він ухопився останньої миті, врятував його. Калле злякано притиснувся до нього й довго не зважувався поворухнутись.
Андерс почув, як загуркотів камінь. Він швидко відскочив убік, щоб уберегти голову, й сердито пробурмотів сам до себе:
— Хай би Калле ще засурмив, аби вони неодмінно почули, що він уже близько.
Та, мабуть, ніхто, крім Андерса, не почув гуркоту. Тож Калле, в якого й далі ще калаталося серце, трохи перечекав, а коли впевнився, що нічого не сталось, відпустив корінь і поліз далі.
Професор ходив у темній кімнаті туди й назад, мов звір у клітці. Становище його було нестерпне, вкрай нестерпне! Від усього цього можна було просто збожеволіти. Атож, він таки збожеволіє, а щодо Петерса, то той вочевидь уже збожеволів. Він опинився в руках божевільної людини. Він не знав, що сталося з Расмусом. Не знав, чи колись вийде звідси. І тут було темно, наче в могилі. Хай би його чорт ухопив, того Петерса, — міг би хоч дати йому лампу! Аби він хоч раз зміг налупцювати того собаку… Тихо… що це? Професор завмер. Може, це йому причулося? Чи він уже починає марити?.. Чи справді хтось постукав у вікно? Та це ж вікно, у яке він дивився цілий цей проклятущий день, звернене просто в кручу… звідти, мабуть, ніхто не зміг би… Боже мій, знов хтось постукав. Там справді хтось є. Знетямлений від надії і розпачу, професор кинувся до вікна й розчахнув його. Жадне в'язничне віконце не могло бути надійніше заґратоване, як це вікно. Але ті ґрати були зроблені так майстерно, що зовні здавалися рельєфною, гарною оздобою, яка дуже личила заміському будиночкові. А все-таки то були залізні ґрати.
— Там хтось є, — прошепотів професор. — Хто там?
— Це я, Калле Блюмквіст.
Голос був такий тихий, наче просто подих, але й цього було досить, щоб професор затремтів з хвилювання. Він судомно вхопився руками за ґрати.
— Калле Блюмквіст… хто це?.. Ага, згадав… Калле, ти щось знаєш про Расмуса?
— Він у будиночку з Євою-Лоттою. З ним усе гаразд.
— Слава Богу! Слава Богу! — прошепотів професор і відітхнув з глибокою полегкістю. — Петерс сказав, що я його більше не побачу…
— Може, ми б спробували викликати поліцію? — схвильовано спитав Калле.
Професор обхопив руками голову.
— Ні, ні, тільки не поліцію. Принаймні не тепер. Ох, я не знаю, на яку ступити! Я починаю думати, що той Петерс справді зробить те, що каже. Якби не Расмус… ні, ні, я не зважуся вплутувати поліцію… поки Расмус не буде в безпечному місці. — Він знову вхопився за ґрати і схвильовано прошепотів: — Найгірше, що Расмус знає, де копії тих формул. Ну, того винаходу, ти пам'ятаєш. І Петерсові відомо, що він знає. І він скоро примусить Расмуса сказати йому це.
— А де ж ті копії? — спитав Калле. — Чи не могли б ми з Андерсом скочити по них?
— Ви справді думаєте, що могли б? — Професор так розхвилювався, що в нього аж голос почав уриватися. — Господи Боже, якби ви могли їх забрати! Я сховав копії за…
Проте лиха доля захотіла, щоб Калле не взнав цієї важливої таємниці. Бо саме тієї миті відчинилися двері, і професор замовк, мов громом прибитий. Він присилував себе замовкнути, хоч мало не заплакав з люті й розчарування. Ще б одна мить, і він устиг би сказати те, що хотів! Але інженер Петерс стояв уже на порозі з гасовою лампою в руці. Він чемно привітався:
— Добрий вечір, професоре Расмуссоне.
Професор не відповів.
— Той чортів Ніке не дав вам лампи, — повів далі Петерс. — То ось я п приніс, прошу!
Він поставив лампу на стіл і приязно всміхнувся. Професор і далі мовчав.
— Вітання вам від Расмуса, — мовив Петерс і ледь скрутив ґніт у лампі. — Скидається на те, що мені доведеться відіслати його за кордон.
Професор так сіпнувся, наче хотів кинутися на свого мучителя, але Петерс застережливо підняв руку і сказав:
— Надворі стоять Ніке і Блюм. Якщо ви хочете битися, то й ми будемо битися. І не забувайте, що Расмус у наших руках.
Професор опустився на канапу і затулив обличчя руками. Расмус у їхніх руках! То й усі козирі в їхніх руках. А в нього тільки Калле Блюмквіст. Це єдина його надія, і він мусить зберігати спокій… мусить… мусить!
Інженер Петерс пройшовся по кімнаті і став спиною до вікна.
— Добраніч, друже, — невимушено сказав він. — Ви ще можете трохи подумати про нашу справу. Але боюся, що недовго.
Надворі, притулившись до стіни, стояв Калле. Він чув Петерсів голос так близько, немов інженер звертася до нього самого, тому злякано спробував відступити трохи назад. Але там, куди він став ногою, виявилася тільки ненадійна купина, заросла травою. Тож знаменитий детектив загуркотів із кручі додолу і впав біля Андерсових ніг швидше, ніж можна було сподіватися.
Калле застогнав, і Андерс стривожено схилився над ним.
— Ти дуже вдарився? Тобі боляче?
— Т-с-с, усе гаразд, — відповів Калле і знов застогнав.
Але йому було ніколи думати про свої синці. Бо він почув згори від будиночка Петерсів крик:
— Ніке! Блюме! Де ви? Обшукайте всю місцевість унизу! З прожекторами! І швидше!
— Господи, пожалій нас, — прошепотів Андерс.
— Саме так, — мовив Калле. — Нас тепер можна хіба що пожаліти.
Не встигли вони навіть подумати про втечу, як між деревами затанцювали промені прожекторів. Кожної миті вони могли вихопити їх із темряви — страшно було навіть подумати про таке! Надбігли Ніке з Блюмом. Калле й Андерс чули, як вони наближалися, і хотіли втекти, але їх скував страх. Коли Ніке був уже не далі як за п'ять-десять кроків від них, вони в паніці втиснулися в щілину між двома великими каменями. То була найвужча з усіх щілина, і вони так втискалися в неї, наче хотіли її розколоти. "Так, мабуть, боїться невеличкий звір, коли до нього наближаються мисливські собаки", — розпачливо подумав Калле.
Авжеж, собаки були вже поряд! Промені прожекторів бігали туди й назад. Калле й Андерс судомно вчепилися один в одного й раптом згадали про своїх матерів удома. Місяць немилосердно світив між деревами, наче мало було самих прожекторів!
— Сюди, Ніке! — гукнув Блюм, і голос його пролунав страхітливо близько. — Пошукаймо між тими густими ялинами.