Детектив Блюмквіст ризикує

Детектив Блюмквіст ризикує

Переклад Ольги Сенюк

1

— Слухай, ти таки пришелепуватий, далебі, пришелепуватий, — сказав Андерс. — Знову розлігся і мрієш?

"Пришелепуватий" схопився з трави й ображено позирнув з-під білого, як льон, чуба на друзів, що стояли коло огорожі.

— Серденько, Калле, — озвалася Єва-Лотта, — ти ж боки попролежуєш, як день у день качатимешся під грушею й дивитимешся в небо.

— Я не качаюся день у день і не дивлюся в небо, — огризнувся Калле.

— Не перебільшуй, Єво-Лотто, — сказав Андерс. — Ти хіба забула про ту неділю на початку червня? Калле тоді за цілий день ані разу не приліг, цілий день не був детективом. Злодії і вбивці що хотіли, те собі й робили.

— Чого ж забула? — сказала Єва-Лотта. — Вбивці справді раювали тієї неділі.

— Ану, киш звідси! — мовив Калле.

— Ми саме й думаєм кишнути, — погодився Андерс, — тільки хочемо й тебе прихопити. Звісно, як ти вважаєш, що вбивців можна лишити на годинку без нагляду.

— Ну, що ти! Звісно, не можна! — під'юджувала його жорстока Єва-Лотта. — їх треба глядіти, як малих дітей.

Калле зітхнув. Нема ніякої ради, хоч сядь та й плач... Він знаменитий детектив Блюмквіст і вимагає пошани до свого фаху! І що ж? Принаймні Андерс і Єва-Лотта його не шанують. А тим часом торік улітку [127] він цілком самостійно вистежив аж трьох злодіїв, що вкрали коштовності. Правда, Андерс і Єва-Лотта йому помагали, але ж то він, Калле, завдяки своїй кмітливості й спостережливості напав на слід грабіжників.

Того разу Андерс і Єва-Лотта визнали, що він правдивий детектив і знає свою справу. А тепер дражнять його, наче всього того ніколи й не було, наче на світі взагалі немає злочинців, що їх треба не спускати з ока! Наче Калле кумедний дивак, що втовкмачує собі в голову всілякі химери.

— Торік, як ми спіймали злодіїв, ви так не козирилися, — сказав Калле і спересердя плюнув. — Тоді ніхто не нарікав на детектива Блюмквіста!

— І тепер ніхто не нарікає, — мовив Андерс. — Але ж ти й сам гаразд розумієш, що таке трапляється раз на віку. Наше містечко існує від чотирнадцятого сторіччя, і за весь час, скільки я знаю, в ньому не було ніяких злочинців, крім тих трьох заблуд. Та й то вже минув цілий рік. А ти й далі лежиш під грушею і розв'язуєш кримінальні загадки. Калле, голубе, кинь ти сушити собі голову! Запевняю тебе, що не скоро в нас знову з'являться злочинці!

— До того ж на все свій час, — завважила Єва-Лотта. — Коли на злочинців полювати, а коли робити котлети з Червоних Троянд.

— Саме так, котлети! — радісно вигукнув Андерс. — Бо Червоні Троянди знов оголосили війну. Допіру Бенка приніс їхнє послання. Ось читай!

Він витяг з кишені великий аркуш паперу й подав його Калле. І Калле почав читати:

"Війна! Війна!

Недоумкуватому ватажкові злочинної зграї, що зве себе "Білою Трояндою".

Доводжу цим до відома, що в цілій шведській землі в жадного селянина навіть поросяти нема тако-

го дурного, як ватажок Білої Троянди. На доказ подаю хоч би такий приклад: коли вчора той покидьок людства зустрів посеред майдану нашого великодушного й шанованого від усіх ватажка, то вищезгаданий покидьок не вступився з дороги, а зі страшенних дурощів штовхнув нашого шляхетного, уславленого ватажка й завдав йому тяжких образ. Таку ганьбу можна стерти тільки кров'ю.

Починається війна Червоної і Білої Троянд, і смерть поглине тисячі тисяч душ і понесе їх у своє темне царство.

Шляхетний Сікстен, ватажок Червоної Троянди".

— Ну, ми вже їм дамо гарту! — сказав Андерс. — Підеш із нами?

Калле радісно всміхнувся. Хто б це добровільно відмовлявся від такої цікавої розваги, як війна Троянд! Вона вже не один рік скрашувала їм літні канікули, що без неї напевно були б трохи одноманітні, їздити на велосипеді, купатися, поливати ягоди, виконувати всілякі батькові доручення в крамниці, вудити рибу, сидіти в Євиному-Лоттиному садку і грати в футбол — та хіба ж цим заповниш усі дні! Адже літні канікули довгі-предовгі...

Авжеж, літні канікули, на щастя, довгі. Калле вважав, що це найбільший винахід на світі. Аж дивно, що дорослі додумалися до такого. Як вони дозволяють дітям два з половиною місяці гуляти собі на сонечку й не морочити голови Тридцятилітньою війною та іншими премудрощами! Вже куди цікавіша війна Троянд.

— Ще б пак! Звісно, піду, — сказав Калле.

Останнім часом виникла така скрута на злочинців, що знаменитий детектив Блюмквіст був тільки радий взяти недовгу відпустку й віддатися почесній [129] війні Троянд. Та й цікаво побачити, що цього разу вигадають Червоні Троянди.

— Я, мабуть, зараз піду на розвідку, — запропонував Андерс.

— Іди, — сказала Єва-Лотта. — А ми вирушимо за півгодини. Я тільки спершу кинджали нагострю.

Це звучало значуще й страшно. Андерс і Калле радісно кивнули. Єва-Лотта вояк хоч куди, на неї можна покластися!

Під кинджалами, що їх треба було нагострити, малися на гадці всього лиш пекареві ножі, а все ж таки! Єва-Лотта обіцяла татові покрутити точило, поки йтиме гуляти. Стояти на пекучому сонці й крутити велике точило — тяжка робота, але як уявити собі, що ти гостриш зброю на війну, то відразу стає легше.

— "...і смерть поглине тисячі тисяч душ і понесе їх у своє темне царство!" — мурмотіла Єва-Лотта сама до себе, так пильно крутячи точило, що аж піт їй виступив на лобі, а на скронях позакручувалися русяві кучерики.

— Що ти сказала? — спитав пекар і підвів очі від точила.

— Нічого.

— Значить, мені вчулося? — він попробував пальцем вістря. — Ну, біжи!

І Єва-Лотта побігла. Вона вмент прошмигнула через дірку в огорожі між садками. Там уже віддавна бракувало однієї штахетини і, напевне, бракуватиме й надалі, поки це залежатиме від Єви-Лотти й Калле. Діркою ж бо так зручно лазити!

Бакалійник Блюмквіст, що дуже любив лад, казав, бувало, пекареві Лісандерові, коли вони літніми вечорами сиділи в пекаревій альтанці:

— Слухайте, сусіде, чи не полагодити нам огорожу? Якось аж дивитися негарно.

— Та зачекаймо вже, поки наші діти доростуть до того, що застрягатимуть у дірці, — казав пекар.

Хоч Єва-Лотта завзято поглинала булочки, а однаково була худа, як тріска, й легко пролазила в дірку.

З вулиці почувся посвист. То вернувся з розвідки Андерс, ватажок Білих Троянд.

— Вони сидять у своєму штабі! — вигукнув він. — Уперед, у бій за перемогу!

Коли Андерс подався на розвідку, а Єва-Лотта пішла гострити кинджали, Калле знову зайняв свою позицію під грушею. Коротеньке тихомир'я перед боєм він використав на важливу розмову.

Авжеж, він провадив розмову, хоч поблизу не було жадної живої душі. Знаменитий детектив Блюмквіст балакав зі своїм уявним співрозмовником, вірним супутником, що товаришив йому вже не один рік. О, то був чудовий молодик! До знаменитого детектива він ставився з глибокою шанобою, не те що решта всі, а надто Андерс і Єва-Лотта. Ось тепер він примостився в ногах свого навчителя й святобливо вбирав у себе кожне його слово.

"Пан Бенгтсон і панна Лісандер, на жаль, виявляють цілковиту байдужість до злочинності в нашому суспільстві, — сказав пан Блюмквіст, поважно дивлячись у вічі своєму уявному співрозмовникові. — Тільки-но в місті стане трохи спокійніше, як вони вже втрачають пильність. Ніяк не второпають, який облудний той спокій".

"Облудний?" — вигукнув уявний співрозмовник. Він був страшенно вражений.

"Так, спокій облудний, — ще раз наголосив знаменитий детектив. — Це чудове тихе містечко, це осяйне літнє сонце, цей ідилічний затишок — усе [131] миттю може змінитися. Кожної хвилини злочин може кинути на всіх нас свою жахливу тінь".

Уявний співрозмовник охнув.

"Пане Блюмквісте, ви мене лякаєте!"— сказав він, позираючи навколо, чи, бува, десь у кутку не причаївся злочин.

"Здайтесь на мене, — заспокоїв його знаменитий детектив. — Не бійтесь! Я завше насторожі!"

Уявний співрозмовник не міг знайти потрібних слів — такий він був зворушений і вдячний. До того ж його схвильовану мову перебив Андерсів войовничий поклик:

— Уперед, у бій за перемогу!

Знаменитий детектив Блюмквіст схопився, як обпечений. Він аж ніяк не хотів, щоб його знов застали під грушею лежма.

"Прощайте", — сказав він уявному співрозмовникові. І сам відчув, що прощається надовго. Починалася війна Троянд, тепер він не матиме часу лежати на моріжку й розмовляти про кримінальні справи. Та нехай! Щиро казати, надто мала надія знайти злочинця в цьому містечку! Тільки уявити собі — минув уже цілий рік відтоді, як він піймав трьох злодіїв! Якби не війна Троянд, то можна вмерти з нудьги.

Уявний співрозмовник довго проводжав його сумним поглядом.

"Прощайте, — ще раз сказав знаменитий детектив. — Мене беруть до війська. Але не бійтесь! Навряд, щоб саме тепер сталося щось поважне".

Навряд! Навряд!.. Ось біжить знаменитий детектив, що має дбати про безпеку суспільства. Біжить до Андерса і Єви-Лотти, весело насвистуючи, тільки босі засмаглі ноги блискають.

Навряд! Цього разу ви не вгадали, пане знаменитий детективе! [132]

2

— У нашому місті є тільки дві вулиці, — завше пояснював пекар Лісандер тим, що приїздили з інших околиць.

І справді, в місті тільки й було що Велика вулиця й Мала вулиця, та ще Великий майдан. Решта все — бруковані кругляками горбисті вулички й завулки, що збігали до річки або несподівано впиралися в якийсь давній-предавній похилений будинок, що по-старечому вперто не піддавався сучасному плануванню. На околицях міста подекуди можна було побачити й модерні двоповерхові вілли, що тонули в розкішних садках, однак то були винятки. Здебільшого садки були такі, як у пекаря, — доволі-таки занедбані, зі старими сучкуватими яблунями та грушами і витоптаними моріжками, що їх ніхто ніколи не викошував. І будинки теж були здебільшого такі, як у пекаря, — великі, дерев'яні. Колись давно будівничий, давши волю своїй уяві, прикрасив їх найхимернішими визубцями, ріжками та башточками. Отже, містечко навряд чи можна було б назвати гарним, зате воно дихало якимось спокійним старосвітським затишком. У ньому була якась своя краса, принаймні такого теплого липневого дня, коли в усіх садках цвітуть троянди, левкої та півонії, а липи на Малій вулиці тихо дивляться в свічадо річки, що повільно й задумливо тече вдалину.

Біжачи підстрибом до штабу Червоної Троянди, Калле, Андерс і Єва-Лотта не думали, чи гарне їхнє містечко, чи ні.