Але...
— Але... що ж?
Дівчина відповіла не зразу. Вона поклала до себе на коліна свою роботу, розгладила її руками і, злегка нахиливши голову, стала роздивлятися її з задуманим виглядом. Важко було зрозуміти, чи то вона міркувала, що їй слід було взяти для вишивання рідшу канву, чи обдумувала свою відповідь.
Тимчасом молоді люди нетерпляче ждали цієї відповіді. Студент підвівся на лікті і повернув до дівчини обличчя, пожвавлене цікавістю. її сусід втупився в неї спокійним, допитливим поглядом. Сліпий змінив свою невимушену позу, випростався і потім витяг голову, відвернувшись обличчям від інших співрозмовників.
— Але,— промовила вона тихо, все розгладжуючи рукою своє вишивання,— в кожної людини, панове, свій шлях у житті.
— Господи! — різко скрикнув студент.— Яка розсудливість! Та вам, моя панночко, скільки років, справді?
— Сімнадцять,— відповіла Евеліна просто, але зараз же додала з наївно-переможною цікавістю,— а ви гадали, багато більше, правда?
Молоді люди засміялись.
— Якби в мене спитали думку про ваш вік,— сказав її сусід,— я дуже вагався б між тринадцятьма і двадцятьма трьома. Правда, іноді ви здаєтесь зовсім-таки дитиною, а говорите часом, як досвідчена бабуся.
— В серйозних справах, Гаврило Петровичу, треба й говорити серйозно,— мовила маленька жінка докторальним тоном, знову беручись до роботи.
Всі на хвилину замовкли. Голка Евеліни знову розмірено заходила по вишиванню, а молоді люди оглядали з цікавістю мініатюрну постать розсудливої особи.
IV
Евеліна, звичайно, дуже виросла й розвинулась з часу першої зустрічі з Петром, але зауваження студента про її вигляд було цілком справедливе. При першому погляді на це невелике, худорляве створіннячко здавалося, що це ще дівчинка, але в її неквапливих, розмірених рухах виявлялася нерідко солідність жінки. Те ж саме враження справляло і її обличчя. Такі обличчя бувають, здається, тільки у слов'янок. Правильні, гарні риси накреслені плавними, холодними лініями; голубі, очі дивляться рівно, спокійно; рум'янець рідко показується на цих блідих щоках, але це не та звичайна блідість, яка щохвилини готова спалахнути полум'ям палкої пристрасті; це швидше холодна білість снігу. Пряме біляве волосся Евеліни ледве-ледве відтінялось на мурмурових скронях і спадало важкою косою, що ніби відтягала назад її голову при ході.
Сліпий теж виріс і змужнів. Всякому, хто подивився б на нього в ту хвилину, коли він сидів віддалік описаної групи, блідий, схвильований і гарний, зразу впало б в очі це своєрідне обличчя, на якому так різко відбивався кожний душевний рух. Чорне волосся красивою хвилею спадало над опуклим лобом, по якому пройшли ранні зморшки. На щоках швидко спалахував густий рум'янець, і так само швидко розливалася матова блідість. Нижня губа, ледь-ледь відтягнута кутками вниз, часом якось напружено здригалася, брови чуйно насторожувались і ворушилися, а великі гарні очі, що дивились рівним і нерухомим поглядом, надавали обличчю юнака якогось не зовсім звичайного, похмурого відтінку.
— Отже,— глузливо заговорив студент після деякої мовчанки,— панна Евеліна гадає, що все, про що ми говорили, недоступне для жіночого розуму, що доля жінки — вузька сфера дитячої кімнати та кухні.
В голосі юнака чути було самовдоволення (тоді ці слівця були зовсім новенькі) і визивну іронію. На кілька секунд усі замовкли, і на обличчі дівчини проступив нервовий рум'янець.
— Ви занадто поспішаєте із своїми висновками,— сказала вона.— Я розумію все, про що тут говорилося,— значить, для жіночого розуму це доступне. Я говорила тільки про себе особисто.
Вона замовкла і нахилилась над шитвом з такою увагою до роботи, що в юнака невистачило рішучості провадити допит далі.
— Дивно,— пробурмотів він.— Можна подумати, що ви розпланували вже своє життя до самої могили.
— Що ж тут дивного, Гаврило Петровичу? — тихо відказала дівчина.— Я гадаю, навіть Ілля Іванович (ім'я кадета) намітив уже свій шлях, а він же молодший за мене.
— Це правда,— сказав кадет, вдоволений цим викликом.— Я недавно читав біографію N. N. Він теж робив усе за ясним планом: двадцяти років одружився, а в тридцять п'ять командував частиною.
Студент єхидно засміявся, дівчина злегка почервоніла.
— Ну, от бачите,— сказала вона через хвилину з якоюсь холодною різкістю в голосі,— у кожного свій шлях.
Ніхто не заперечував більше. Серед молодої компанії запала серйозна тиша, під якою почувається так ясно незрозумілий ляк: всі невиразно збагнули, що розмова перейшла на делікатний особистий грунт, що під звичайними словами забриніла десь чуйно натягнута струна...
І серед цього мовчання чути було тільки шелест темніючого і ніби чимсь невдоволеного старого саду.
V
Усі ці розмови, ці суперечки, ця хвиля кипучих молодих запитів, надій, сподівань і думок,— все це наринуло на сліпого зненацька й бурхливо. Спочатку він прислухався до них з виразом захопленого подиву, але незабаром він не міг не помітити, що ця жива хвиля котиться повз нього, що їй до нього немає діла. До нього не зверталися з запитаннями, у нього не питали думок, і скоро виявилося, що він стоїть осторонь, в якійсь сумній самотині, тим більш сумній, чим гомінкіше було тепер життя садиби.
Однак він і далі прислухався до всього, що для нього було таким новим, і його міцно зсунуті брови, зблідле обличчя виказували посилену увагу. Та ця увага була похмура, під нею крилася важка й гірка робота думки.
Мати дивилася на сина з сумом в очах. Очі Евеліни виявляли співчуття й турботу. Один Максим ніби не помічав, як впливає галасливе товариство на сліпого, і привітно запрошував гостей навідуватися частіше в садибу, обіцяючи молодим людям багатий етнографічний матеріал до їх ближчого приїзду.
Гості обіцяли вернутися і поїхали. Прощаючись, молоді люди привітно тисли руки Петрові. Він поривчасто відповідав на ці потиски і довго прислухався, як гуркотіли по шляху колеса їхньої брички. Потім він хутко повернувся і пішов у сад.
Після від'їзду гостей в садибі все стихло, але ця тиша здалася сліпому якоюсь особливою, незвичайною і дивною. В ній чути було ніби визнання, що тут сталося щось дуже важливе. у замовклих алеях, що озивалися тільки шепотом буків та бузку, сліпому вчувалися відгуки недавніх розмов. Він чув також у відчинене вікно, як мати й Евеліна про щось сперечалися з Максимом у вітальні. В голосі матері він помітив мольбу й страждання, голос Евеліни бринів обуренням, а Максим, здавалося, палко, але твердо відбивав напад жінок. З наближенням Петра ці розмови вмить стихали.
Максим свідомо, безпощадною рукою зробив першу проломину в мурі, який оточував досі світ сліпого. Гучна, неспокійна перша хвиля вже ринула в проломину, і душевна рівновага юнака захиталася під цим першим ударом.
Тепер йому здавалося вже тісно в його зачарованому колі. Йому важка була спокійна тиша садиби, лінивий шепіт і шелест старого саду, одноманітність юного душевного сну. Пітьма заговорила з ним своїми новими звабливими голосами, заколихалась новими неясними образами, тиснучись із тоскною метушнею принадного пожвавлення.
Вона кликала його, манила, будила запити, що дрімали в душі, і вже ці перші заклики позначилися на його обличчі блідістю, а в душі — тупим, хоч ще невиразним стражданням.
Від жінок не втаїлися ці тривожні ознаки. Ми, зрячі, бачимо відбиток душевних порухів на чужих обличчях і тому привчаємось приховувати свої власні. Сліпі тут зовсім беззахисні, і тому на зблідлому обличчі Петра можна було читати, як в інтимному щоденнику, залишеному розгорнутим у вітальні... На ньому була написана болюча тривога. Жінки бачили, що Максим теж помічає це все, але це входить в якісь плани старого. Обидві вони вважали це жорстокістю, і мати хотіла б своїми руками захистити сина. "Теплиця?— що ж такого, коли її дитині досі було добре в теплиці? Нехай буде так і далі, назавжди... Спокійно, тихо, безжурно..." Евеліна не висловлювала, як видно, всього, що було в неї на душі, але з якогось часу вона змінилася до Максима і стала заперечувати проти деяких, іноді зовсім незначних, його пропозицій з небувалою різкістю.
Старий дивився на неї з-під брів допитливими очима, які зустрічалися іноді з гнівним, виблискуючим поглядом молодої дівчини. Максим похитував головою, бурмотів щось і повивав себе особливо густими клубами диму, що було ознакою посиленої роботи думки; але він твердо стояв на своєму і часом, ні до кого не звертаючись, пускав зневажливі сентенції про нерозумну жіночу любов та короткий баб'ячий розум, що, як відомо, далеко коротший од волоса; тому жінка не може бачити далі хвилинного страждання й хвилинної радості. Він мріяв для Петра не про спокій, а про можливу повноту життя. Кажуть, всякий вихователь намагається зробити з вихованця свою подобу. Максим мріяв про те, що пережив сам і що так рано втратив: про кипучі кризи й про боротьбу. В якій формі,— він не знав і сам, але уперто намагався розширити для Петра коло живих зовнішніх вражень, доступних сліпому, рискуючи навіть тяжкими уразами й душевними переворотами. Він почував, що обидві жінки хочуть зовсім іншого.
— Квочка! — казав він іноді сестрі, сердито грюкаючи по кімнаті своїми милицями... Але він сердився рідко; здебільшого ж проти доводів сестри він заперечував лагідно і з вибачливим жалем, тим більше що вона кожного разу поступалася в суперечці, коли залишалась на самоті з братом; це не заважало їй, проте, незабаром знову відновлювати розмову. Але коли при цьому була Евеліна, справа ставала серйознішою; тоді старий волів одмовчуватися. Здавалось, між ним і молодою дівчиною починалася якась боротьба, і обоє вони ще тільки вивчали супротивника, старанно приховуючи свої карти.
VI
Коли через два тижні молоді люди знов вернулися разом з батьком, Евеліна зустріла їх з холодною стриманістю. Однак їй важко було встояти проти принадного молодого пожвавлення. Цілі дні молодь вешталася по селу, полювала, записувала в полях пісні жниць і женців, а ввечері вся компанія збиралася на призьбі садиби, в саду.
Одного такого вечора Евеліна не стямилась, як розмова знов перейшла на дражливі теми. Як це трапилося, хто почав перший,— ні вона, та й ніхто не міг би сказати. Це вийшло так само непомітно, як непомітно погасла вечірня заграва і по саду розповзлись вечірні тіні, як непомітно завів соловей у кущах свою вечірню пісню.
Студент говорив палко, з тією особливою юнацькою пристрастю, яка кидається назустріч невідомому майбутньому нерозважно й нерозсудно.