Випадок з одним солдатом

Новела
Переклад: Юрій Лісняк

Ура! Люблю життя солдатське я!

Гей, хлопці, гей! Там воленька буя!

"Шомпольний корпус"

Очевидці запевняють, ніби мало є таких дивовижних виявів слабкості людської природи, як масова істерика в дівочій школі. Вибухає вона несподівано, здебільшого в спекотний день, серед старших учениць. Котрась із дівчат раптом починає хихотіти, а тоді вже не може стриматись, закидає голову, і з очей у неї течуть сльози. Розумна вихователька в таку хвилину гримне па неї, та й по всьому. А коли вчителька м'якосерда та посилає когось по склянку води, то дуже можливо, що, дивлячись на першу, почне сміятися ще якась із дівчат — і теж захлинеться невтримним сміхом. Так істерика поширюється і може скінчитися трохи не таким самим гармидером, як буває в шостому класі хлоп'ячої школи. Досить одного тижня жаркої погоди, двох неквапливих прогулянок на день, щоденного ситного обіду — баранина з рисом, — прискіпливих учительок і ще деяких дрібничок, і матимете такі наслідки, що просто диво. Принаймні так твердять люди, що самі це бачили.

Звичайно, і директриса дівочого пансіону, і командир британського піхотного полку цілком слушно обурились би, якби хто порівняв їхніх підопічних. А тим часом за певних обставин Томмі Аткінса й справді можна довести до істеричної нестями. Він, правда, не плаче, проте виявляє свої почуття дуже недвозначно, а про результати пишуть у газетах, і статечні громадяни, люди, що навряд чи зуміють відрізнити рушницю від карабіна, вимагають: "Заберіть зброю в тварюки!"

Томмі не тварюка, і за своїм фахом — охороняти цих самих статечних людей — він повинен мати зброю при собі. Він, звісно, не носить шовкових панчіх, та й від того прикметника, що ним він квацює все підряд, його варто б відучити; і все ж він — велика людина. А коли ви сьогодні назвете його "героїчним захисником честі нації", а завтра — "брутальною й розбещеною солдатнею", то, звичайно, зіб'єте з пантелику, і він почне ставитись до вас підозріливо. Заступитись за Томмі нема кому, опріч хіба всяких проповідників умоглядних теорій; і ніхто не співчуває Томмі, крім нього самого, а сам він не дуже розуміє, що з ним діється.

Це все був пролог. А саме оповідання таке:

Капрал Слейн вирішив одружитися з міс Дженсі Маккенна, чия історія добре відома і в полку, й поза полком. Він уже виклопотав у полковника дозвіл; солдати любили Слейна, і весілля мало бути, як висловлюється солдат Ортеріс, "ш-шикарне". Призначене воно було саме па пору найбільшої спеки, і після весілля молоде подружжя збиралося поїхати в гори. Та Слейнові прикро було, що їхати вінчатись доведеться найманою каретою, а це ж не бозна-як "ш-шикарно". Міс Маккенну це не дуже турбувало. Вона мала досить свого клопоту — з допомогою сержантової дружини шила весільну сукню. В ті дні капрал був єдиний більш-менш задоволений життям чоловік на всі казарми. Решта нудили світом.

Та й від чого їм було веселитися? Всяка робота кінчалась о шостій годині ранку, а тоді до самого вечора лежи собі, дивися в стелю, кури тютюн з полкової крамнички та лай служників-індійців, що орудують віялом-панкхою. Опівдні — смачний, ситний м'ясний обід; потім солдати знов падали на ліжка і, обливаючись потом, спали, поки надворі хоч трохи похолоднішає і можна буде вийти прогулятися з земляком, чий лексикон складається з несповна шестисот слів, та ще горезвісного прикметника, і чиї думки про все на світі давно-давно відомі.

Звичайно, був ще полковий буфет, а при ньому — "безалкогольна зала" зі старими газетами; але не тільки солдат, а й будь-хто не зможе читати вісім годин на день, коли спека — тридцять п'ять — тридцять шість градусів у холодку, а до півночі часом набігає й сорок. І мало хто, навіть роздобувши казанок теплого, каламутного, несмачного пива і поставивши його під ліжком, може пити по шість годин на день. Один був спробував, та й урізав дуба, і майже весь полк вийшов на похорон — усе ж таки якесь діло. На пропасницю чи холеру було ще зарано. Тож солдатам тільки й лишалось чекати, чекати, чекати і стежити, як тінь від казарми повзе через плац по сліпучо-білому піску. Веселеньке життя!

Солдати тинялись по території казарм — для полювання було занадто жарко, і для розпусти теж, — та наливалися ввечері пивом, та напихалися ситною білковою їжею, яку для них готували, і чим більше вони їли, тим менше рухались і тим запальніші ставали. Людей нападала дратливість, вони поринали в похмурі думки про всякі образи — справжні чи уявні. Адже їм не було про що думати. Тон пересварок змінився; солдати вже не казали один одному беззлобно: "Ось я тобі пику розтовчу", — а вимучено-ввічливо натякали, що їм із ворогом стало тісно в казармах і одному з них слід би перебратись у просторіше місце, яке не годиться називати.

Може, все це були підступи диявола; та хай там як, а Лоссон дуже довго знічев'я знущався з Сіммонса. Все-таки розвага. їхні ліжка стояли поряд, і вони, бувало, всю пообідню пору гарикались один з одним, але викликати Лоссона на бійку Сіммонс боявся. Душними тихими ночами він перебирав у пам'яті всі образи й половину своєї ненависті до Лоссона зганяв на нещасному служникові-індійцеві.

А Лоссон купив на базарі папугу, посадив його в клітку й спускав ту клітку в темний прохолодний колодязь, а сам сідав на цямрині й гукав папузі всякі лайки. Він навчив птаха казати: "Сіммонсе, ти — суур!", що означає "свиня", і ще деякі слова, що зовсім не надаються до друку. Лоссон був рослий, огрядний і трусився від сміху, мов холодець, коли папуга схоплював якийсь вислів. А Сіммонс трусився від люті — бо вся казарма сміялася з нього: адже папуга, цей нікчемний жмутик зеленого пір'я, гак кумедно говорив по-людському! Лоссон сидів на краєчку свого ліжка і, теліпаючи товстими ногами, питав папугу, що той думає про Сіммонса. Папуга відповідав: "Сіммонсе, ти — суур!" — "Молодець! — хвалив Лоссон папугу й чухав йому голівку. — Ти чуєш, Сіммонсе?" І Сіммонс, перевернувшись ницьма, відповідав: "Та чую. Тільки гляди, щоб і ти чого не почув".

Виспавшись за день, Сіммонс не спав ночами, і, тремтячи від нестямної люті, придумував усякі способи, як убити Лоссона. То він уявляв, ніби затоптує його до смерті важкими солдатськими чобітьми, а то — ніби розтовкує йому обличчя прикладом або стрибає йому на плечі й заламує назад голову, поки не хруснуть хребці. В роті йому робилось гаряче й сухо, і він діставав з-під ліжка казанок з пивом.

Та найчастіш і найдовше марилась йому товста складка жиру під правим Лоссоновим вухом. Уперше він помітив ту складку однієї місячної ночі, і відтоді вона все стояла в нього перед очима. Вона просто заворожила його. За ту складку можна було вхопитись рукою й відірвати півшиї; або вдавити в неї дуло рушниці й одним пострілом відстрелити голову. Яким це правом Лоссон такий спокійний і вдоволений, коли з нього, Сіммонса, сміється вся казарма? Та стривайте, він ще покаже тим, хто сміється з папужиної мови, що він нічим від них не гірший і може вирядити будь-кого на той світ одним порухом вказівного пальця на курку рушниці. А коли Лоссон хріп, Сіммонс ненавидів його ще лютіше. Чому це Лоссон може собі спати, коли він, Сіммонс, годину за годиною мучиться без сну, перевертається й совається на постелі, і правий бік йому гризе тупий біль, а в голові аж гупає від випитого ввечері? Він ніч за ніччю думав про це, і світ став йому немилий. Навіть апетит його, завжди добрий, притупився від пива й тютюну; а папуга весь час теревенив і глузував з нього.

А спека тривала, і солдати з дня на день робились усе похмуріші й дратливіші. Дружина одного сержанта вмерла вночі від теплового удару, і пішла чутка, що це холера. Солдати відверто раділи, сподіваючись, що пошесть пошириться і їх переведуть у польові табори. Але тривога виявилась фальшивою.

Якось у вівторок, пізно ввечері, коли солдати дожидали па широких галереях відбою, Сіммонс зайшов до казарми, взяв люльку зі своєї скриньки, що стояла в ногах ліжка, і так грюкнув віком, що в порожній казармі неначе розітнувся постріл. Звичайно за гомоном ніхто б того не почув, але тепер у всіх нерви були напнуті, мов струни. Солдати посхоплювались, і троє чи четверо вбігли до казарми й побачили, що Сіммонс стоїть навколішки над своєю скринькою.

— А! Це ти! — сказали вони, безглуздо засміявшись. — А ми думали…

Сіммонс повільно підвівся.

Коли цей стук так їх сполохав, що ж буде від справжнього пострілу?

— Ви думали? Ви думали? Чого це ви думали? — огризнувся він, розпалюючи себе до шалу. — Чхав я на те, що ви думали, нишпорки паскудні!

"Сіммонсе, ти — суур!" — сонно озвався папуга на веранді, почувши знайомий голос. І це була остання крапля.

Струна луснула. Сіммонс позадкував до стояка з рушницями — ті, що вбігли, були в дальшому кінці кімнати — і вхопив свою рушницю та пачку патронів.

— Не клей дурня, Сіме! — сказав Лоссон. — Постав рушницю на місце.

Але голос його ледь затремтів.

Інший солдат нахилився, стяг з ноги чобіт і пожбурив Сіммонсові в голову. У відповідь зразу пролунав постріл. Сіммонс вистрелив не цілячись, проте куля влучила Лоссонові в шию. Лоссон упав, навіть не писнувши, а решта втекли.

— Ви думали! — репетував Сіммонс. — Це ви мене довели! Чуєте? Це ви мене довели! Вставай, Лоссоне, годі прикидатись! Це ти зі своїм падлючим папугою довів мене до цього!

Та в Лоссоновій позі була така непідробна природність, що Сіммонс за мить уже збагнув, чого накоїв. Солдати галасували на веранді. Сіммонс ухопив ще дві пачки патронів і вибіг на місячне світло, мурмочучи:

— Буде вам нічка! Тридцять набоїв, останній для мене. Начувайтеся, собаки!

Він упав на одне коліно й вистрелив у темну масу солдатів на галереї, але куля пролетіла зависоко й ударила в цегляну стіну, свиснувши так зловісно, що дехто з молодших поблід. Адже, як твердять фахівці зі стрільби, коли стріляєш ти — це одна річ, а коли стріляють у тебе — зовсім інша.

Тоді в солдатах спалахнув інстинкт переслідування. Звістка полетіла від казарми до казарми, і солдати висипали надвір ловити Сіммонса, дикого звіра, а той біг через учбовий плац, час від часу обертаючись, щоб вистрелити в переслідувачів і кинути їм лайку.

— Я вас навчу шпигувати за мною! — кричав він.