Мистецтво Фландрії, колись
Жінок дебелих ти любило,
І їх жага й розкішне тіло
В твоїх шедеврах зайнялись.
Коли малюєш ти на хвилях
Веселих німф, ясних богинь,
Або сирен своїх видінь
На срібних пагорбах замшілих,
А чи Помон серед квіток,
Весняним сонячним розмаєм, —
Мистецтво Фландрії, ми знаєм:
Своїх відбило ти жінок.
Щоб відтворити їх — м'язистих,
Нагих, вабливих, — пензель твій
Торкався тіл, мов чародій,
І грою кольорів огнистих.
Вони палають від жаги,
Без зайвих одягів турботних;
І повні груди на полотнах
Цвітуть рум'янцями снаги.
Сільвани гоняться за ними,
Від хіті п'яної в поту,
В зеленім бігають саду
Кущами темними й густими.
Вони безстидні між утіх.
Огнями очі їх палають
І темні хащі осявають;
І скрізь лунає хтивий сміх.
Мов пси, сатири виють глухо;
А жінка хоче хоч на мить
Себе від них оборонить.
Коліна стискуючи туго.
Але, п'яніючи, жінки
Згинають хтиво стегна голі,
І коси їх спадають долі
Каскадом чорним на боки.
І викликають фавнів сміло
Жагучим поглядом своїм;
Хоч перший поцілунок їм
Забороняють ще безсило.
II
О, зрозуміла вам, майстрі,
Ясна краса п'янкого тіла
І дивного бажання сила
У владній і жагучій грі!
Жінок блідих і полохливих
Нема на вашім полотні;
Вони нудьгують мовчазні,
Мов місяць серед вод журливих.
Не знає пензель ваш оман,
Брехні, нудьги і чаклування,
І напівшепотів зітхання,
І підмальованих рум'ян.
І тих Венер, що кволі груди
Уміють газом прикривать,
Щоб краще ними торгувать
І перед самцями блиснути.
Сюжети, сповнені прикрас,
І пастораль нудна Цітери,
Алькови, привиди, химери…
Сама нудьга! — Зате у вас —
Серед бурхливої природи
І між палаців золотих,
У пурпурі віків старих,
У сяйві сили їх і вроди, —
Жінки у вас — мов шал весни,
Червона кров і біле тіло;
І віддаються там безсило
З царською щедрістю вони.