Вересень 1938
Дуже просто
Як це давно, що ти чекав
аж до кінця робочої зміни...
Авіаудар наших мрій зруйнував
вежу відчаю, будинки злиднів?
Будинки, де людям завжди зимно,
хоча живуть вони в своїй атмосфері,
бризкають водою на скляну вітрину
шафи, де лежать заборонені речі.
Шафи, котра лише дратувала
своєю пишністю очі всіх бідних,
лише на хвильку обдарувала,
забравши надію у тих, що осліпли.
І вся ця вода назад відбивається,
падає знову на бідних людей,
старе життя до них повертається,
життя авторитарних ідей.
Пройшли ті часи, коли ти ще мріяв
про мир і добробут, даровані долею,
допомога прийде, коли люди – діють,
створюють те, що ще – не створене.
____________________
Обов'язок поета – нагадувати людям про злочини, а у вересні 1938 року найбільшим злочином проти Чехословаччини був Мюнхенський договір. Але автор у своєму вірші засуджує і тих, хто мріє про відновлення колишнього монархічного правління, під час якого нібито був "порядок" та "розкіш".
Дивіться також
Сумніви
Прийти невчасно – це просто є...
це просто твориться новий простір.
Чого ще немає – стає твоє...
Як гола жінка в крамницю заходить,
а продавець ту долю змінює,
з капустою змішує голос розуму,
алегорія наповнена інтимністю,
і ранок стає світлішим просто,
бо він – настільки зашлакований,
що став уже смогом, став уже хмарою
в пекельній гонитві за дивиною,
в пекельній гонитві за азартом.
Що буде сьогодні, що буде завтра,
питаю про нові якісь перспективи.
Здавалось, що я молодий і завзятий,
та час і сиве волосся вирве.
Соромився також своєї надії,
намагався її заарканити,
тривога – знищила всі зусилля,
своєю жорстокою фатальністю.
Тривога породжує сумніви –
про братство тих, що на Заході...
Воля – потреба розумних,
книги про це – розкажуть,
ті книги, в яких ні про що не йдеться,
лише про високу гідність страждання,
ті книги, де воля до волі озветься,
бо важливішою є солідарність,
ті вірші, в яких ти пізнаєш себе,
бо біди усіх людей – пом'якшують,
моменти горя, що торкають тебе
в твоєму ж власному самоаналізі.
____________________
Сумніви поета – то сумніви кращих представників його доби, і кожен поет приходить на землю вчасно, бо відкриває для себе новий простір (в своїх віршах, в новаторських формах), який оновлює все суспільство.
Мобілізація
А поки що місто, інтриги, звичаї,
частки брехні, не варті уваги,
парк, закльований парасольками
будинки, істерики випадкові,
примхи жадібних ліліпутів,
муркотливі льодяники з фальшу,
загальний вплив тіней на інші тіні,
і знову те саме, і знову те саме,
бромові ліки від втоми й лихварства –
наркотично швидко впливають,
хвороби людські – огиди та страху –
останні гроші відбирають,
прискорений вихід кожної думки,
кожна із них звучить, як тотем,
поради, незвичне народу чудо,
особисті зради чужих земель –
все було знищено в одну лише ніч.
Неначе країну, що вже заснула,
збудили звуками приймачів
заклики єдності, що не минула,
а скріплює страхом в єдине братство.
Та це було лише першим колом,
котре затягує всіх навколо,
хоча розгортається дуже поволі.
Ніхто не чув скрипіння дверей,
в яких часовий механізм швейцара
бере наші пальта, його мовчання –
це знак, що повернення вже немає.
Ніхто не чув, як він збирається
робити фантоми з живих людей.
Ні, кожне обличчя – це пам'ять
безсмертних душ, не лише тіней,
так само, як вічність, котра буває,
як Вознесіння, що дух здіймає,
як Троя, що завжди крокує сюди
сивими згадками із давнини.
____________________
Мобілізація сил людського суспільства на боротьбу зі злом та міщанством – це наче мобілізація безсмертних душ до того, щоб залишити свій слід на землі, як це зробили давні греки – в своїй героїчній боротьбі з ворогом, в своїй міфології, в своєму мистецтві.
Перед нальотом
Не було їх... То справа волі
внесла сюди колись рівновагу,
і так таємно, що вже доволі
лиш назви, щоб на той самий шлях
легенди рідних земель постали...
Тупіт коней – то чорні дзвони,
і через край, колись королівський,
йдуть тепер вантажівки-вагони,
шнурки від масок нам нагадали,
який материнський наказ ми чекали,
а фари фургонів – світили прямо
і зруйнували солом'яний пагорб,
нафталіном запахло в темряві,
коли діставали із шафи форму,
мундири ті – то якась фатальність,
одинокий голос, що не співає хором,
і та фатальність, що несе лише жах,
про щастя знає краще від нас.
Знає, що сни йдуть раніше від снів,
пробудження – теж настає раніше.
Світло погасло перед нальотом...
Погасли тьмяні безрадісні вікна...
Смертність підходила вже до діток,
не знаючи того. Тряслася потім,
зустрівши в дорозі нічних вартових,
і чутно було, як вона зітхає,
рідною мовою промовляє –
мовчки формує, наповнює тишу.
Смертність, про яку навіть Бог
не міг подумати перед потопом!
Про босі ноги, що шукали тапки,
аби в підвали їм швидше втікати...
Але діти спали... Неначе янголи.
Й здавалося їм, що квітка – згасає,
бо мусимо, навіть у повній темряві
до білих лілей сажотрусів загнати.
____________________
Сама назва вірша "Перед нальотом" наводить вже глибокий сум, бо коли летять літаки, щоб скидати бомби на чеські міста в 20 ст. чи коли летять ракети на українські міста в 21 ст. – це завжди трагедія, і ці нальоти лякають навіть самого Бога. Але на жаль, "сажотрусів" війни ще не вдалося вигнати з європейських країн, і трагедії другої світової війни знову повторюються на території сучасної України...
Боротьба з нічим
Але там, назовні, вони вже знайомі,
їх подих змінено на вітер війни,
який в надтріснутих гілках парку
зробив від шумів усіх страхування...
І через край, колись королівський,
тупіт коней – то чорні дзвони,
звуком низьким контрабасів-танків
йдуть тепер вантажівки-вагони,
поїзд за поїздом. Далекі зусилля
плащів братерства всіяні тінями.
Де хор лише думав, хтось наодинці
змушував долю до негайної дії.
Пейзаж, затертий іншим пейзажом,
в якому світанок – задимлена ковдра.
Солдат із солдатом в цементнім окопі
навіки сховані, до смерті готові…
Подібних місць, на жаль, ще багато...,
солдат із солдатом пильнують росу,
маски, окопи, війна, тяжка праця,
скальпи, що хвора наука вивчає –
винахід робить на наступну війну.
Вони пильнували... Мружили око
на все навколо, що є нерухоме..
Нічого не видно – поля і хати,
і дим тютюну легкого згорання,
й нічого більше, намацують стіни
і барабанять у них на всі боки...
Своїм потрощеним об'єктивом
сонце готове до масових зйомок.
Нічого, лиш сяйво їх обіцянок,
і на устах – тютюновий присмак.
Вітер містечка уже вичісує
останні промені з кіс свого світла.
Як голуби, підрізані вранці,
у вікна летять і падають долу,
як книга гострими сторінками,
вітром розвіяна, ріже до крові –
так п'є червоний свої напої.
Кулемет виглядає із тріщини,
як кіммерієць, що дивиться
з вежі на тьмяні ворожі цілі,
що стали постійністю днів...
Це така ніч, як ніч – з "Іліади",
що раз лиш буває, котиться здалеку
в ній ясно гуркоче міф молодий,
що раз лиш буває... І завжди потім
є свідком пісні, котра народжується
подібно до величі Дон Кіхота,
що в битві з нічим піднявся в істоті
цілого тижня, не тільки ночі.
Доля живе бажаннями вічно,
помилки – завжди муляють очі
темним крилом усього трагічного!
____________________
Боротьба з нічим – це постійні війни між людьми, але ці війни мало чого навчили людей, бо вони знову й знову продовжують вбивати один одного, навіть не розуміючи, чому вони це роблять. На противагу людським війнам автор згадує Дон Кіхота, котрий своєю боротьбою з нічим іронізував над міщанством та закликав до благородних вчинків.
Принижені та зневажені
Ох, перший зуб, зуб невинності.
Але хто знає, що буде далі?
"Краще грати на флейті, ніж в кості", –
каже Захід. Але водночас
дме в тромбони сохнучих сорочок.
Ох, зрадо зрад! – пісня моя міняється,
горе сидить лише в нас, промовляючи:
принижені та зневажені.
Нехай у Франції зрада брехлива
говорить до світу з усіх своїх веж:
там, де правди уже не залишилось,
немає свободи до волі без меж.
Але тут ми усі – неначе ужалені
від сильного сорому й потрясінь,
лиш чуєм, як тиша дзвінко лунає:
принижені та зневажені.
Дім із вікнами на двір безнадії,
повний фантомів, і ми те – бачимо,
відчуваємо ясно, як від них віє:
принижені та зневажені.
Невипадково, що ми побачили
на пленері сну одне лише явище.
Як звукову галюцинацію:
принижені та зневажені.
Потім безсилля когось надкусити
штовхає зло на щоденний шлях.
Ми ж відчуваєм гірку подвійність:
принижені та зневажені.
____________________
Назва вірша "Принижені та зневажені" повторює назву роману Достоєвського, бо торкається дуже болючої події для Чехословаччини, зокрема подій 1938 р., коли її територія була окупована Німеччиною. Подібну обрáзу за зраду своєї батьківщини автор також висвітлює в поемі "Відповідь Франції".
Окупація
Ніщо так швидко не впливає,
як страх, що жадібно сідає,
бо має всюди свої вогнища,
лиш їх цінує, в них заходить,
як звикнуть потім – залишає.
Лиш тільки те, що ще не створено,
з чим небуття солодко змовилось,
там – володіння тільки Бога.
Інакше – в страху все буває,
цинічний світ це добре знає.
Лікує страх, коли він стогне,
чужинців кров – то ліки добрі,
кров мучеників, під мотузками,
кров наджорстокого знущання,
кров, що виходить вже від страху,
кров божевілля, кров бажання.
Це, власне, смерть, що є і в паспорті.
І ось такий кінець стражданням
людина тихо кличе, з вдячністю.
"Немає за що! Приходьте завтра!"
лунає відповідь, така безглузда,
що люди бідні давно розгублені.
Ніхто не знає, де хвиль ріка,
і де той берег, що вже світає.
Візки, старі диліжанси,
перини зі скринь випадають
(як більма велетнів), сухі вінки,
старики та жінки, і все це – тікає
осінніми дорогами людського смутку.
Куди? Звідкіля? – їх запитають.
З країни в країну вони емігрують,
а потім знову назад повертають.
Якась дитина вирвала
молоточок із клавесина
і б'є ним косо у горщик,
немовби кличе в похід,
проявляючи таким чином образу
і направляючи свої юні крила
на беззахисність...